«ДУША УКРАЇНИ, ЩО СПІВАЄ БАНДУРОЮ»

(Якби сам Тарас Шевченко говорив до тебе сьогодні)

СТАРИЙ СПІВ

Сидить дідусь край кургану,

Старий козак, сивиною повитий.

В нього руки, мов коріння,

В пальцях струни й молитва.

Співа дідусь… не співом – духом,

Плачем над ріллею.

Його думи, немов хмари –

Грози з безнадією.

Співа степ… і чути Бога,

В сльозах кров стікає.

Й мовчки, мов суддя з чертога,

Скаргу знов складає…

СКРИК ПРЕДКІВ

«Ой годі, Нене, спать в багні!

Вставай, розправ Святії плечі!

Бо ще жива у тій землі

Козацька кров! Вогонь предтечі!

Не будь рабою, Україно!

Не кляч у зрадників шолом!

Твоя душа – то буйна хвиля,

Не плазуй «п’яна» під столом!

Ми ж в бурях гомоніли в тобі,

Ми – Січ, Дніпро, ми – степ старий…

А ти… замкнулась у неволі,

Й себе продала, без надій!

ДО кореня – ЯК ЗАПОВІТ

А ти пригорнись до бандури –

До тої, що з вітру і болю звучить.

В ній гетьмани наші говорять –

Б’ють в струни – аж серце болить!

Бо хата без пісні – руїна,

А слово без серця – прокляття!

Бо як не співатиме Ненька –

То діти мовчатимуть, браття…

Згадай же, як меч у степах

Складав пісню нашої волі!

Як навіть в останніх сльозах

Світила душа нашой долі!

ОЧИЩЕННЯ

Плач, брате мій, і не ховайся,

Бо сльози – то не є ганьба!

То істина в душі козацькій,

Що правду щиру розкрива.

Нехай сльози, наче весна,

Змиють рабське забуття.

Хай зросте лоза могутня –

Дасть надію на життя!

Не жебрак ти при дорозі –

Син землі, не оступись!

Предок твій крізь бурі й сльози

Поведе тебе у вись!

ПРОБУДЖЕННЯ

Бандура як востаннє відізветься –

Знай – то не плач і не кінéць!

То дух козацький в грудях б’ється,

Як дзвін гартованних сердець!

Вставай, Українцю! Вставай!

Очистися в правді, мов в храмі!

В душі твоїй предків вогонь,

В руці твоїй доля держави!

Бо ти – не худоба в ярмі,

Ти – пісня, ти – меч, воля, слава!

Бо в тобі бандура жива,

А в ній – Правда, Бог і Держава!

СЛОВО КОБЗАРЯ

Ой, не журись, моя земле!

Знаю – розквітне твій гай…

Бо як згадаєш про себе – не згинеш!

Бо сам Шевченко вже кличе: ВСТАВАЙ!

ДУША, ЩО ЖИВЕ В УКРАЇНІ

(Поема про магію природи, історії й безсмертя нашої землі)

ПОЛУДЕНЬ НАД СТЕПОМ

У серці півдня – спів жайворонка,

Де небо висить, як блакитна ікона.

І жайворінь в’ється – невидимий птах,

Що тче золотисті молитви в безодні.

Тут пахне полином і сонцем у травах,

Тут вітер читає легенди на славу.

Всі трави, мов шаблі, що в землю вросли,

І в кожній билинці – історії сни.

Зозуля в ліщині кує непримітно,

І хліб на полях, мов причастям повитий.

І тиша не спить – вона пам’ятає,

Як кінь скіфський гнáвся за тíнню без крáю…

ЛІС ВІДЛУНЮЄ ДУШУ

У літі глибокім – зелений собор,

Де сосни – мов свічі, й дуби – мов опори.

Коли ти мовчиш – він говорить з тобою

Про волю, про славу, про наших героїв.

У хвилях туманів, у м’якому моху –

Як уста бабусі, що шепчуть молитву.

Тече аромат, що знайомий з дитинства –

Солома, суниці, кора, Божий спокій.

Там вечір приходить на котячих лапках,

І дихає сутінь малиною, м’ятою.

Там спів солов’я – наче голос від предків,

Що крізь покоління бентежить нащадків.

ДОЩ НАД СЕЛОМ

Із заходу грім – та не лячно нікому,

Бо дощ – то освята для рідного дому.

І запахи глини й гречаного цвіту

Збудили у серці причисту молитву.

У кожній краплині – небесна сльоза,

Що змиє неправду, не лишить сліда.

А пісня дощу – мов стареча розмова,

Шепоче: «Живи і люби – ти готовий».

На вікнах серпанок, а в серці – вогонь,

Бо мить ця міцна, наче пращурів трон.

І навіть дитина, що босоніж йде –

Кров предків і гени у собі несе.

МОРСЬКИЙ ХРАМ

В Одесі, на Півдні, де сонце в обíймах –

Є море глибоке, мов дзеркало часу.

І хвилі, що б’ються об камінь тотема –

Співають нам гучно про Царство Трипільське.

Тут рибою пахне, піском, справжнім йодом,

Тут чайка – є символом вільного світу.

І скелі мовчать, як великі пророки,

Що чули про Січ від солоного вітру.

А вечір, мов мед, розтікається з неба,

І сонце ховається в хвилях яскравих.

Самого буття тут торкнутися можна,

Зануритись в него – не тíльки в уявах…

СКІФСЬКА ПІСНЯ КОРЕНЯ

Ця тепла земля – не пісок і трава,

Це кров, що кипить – від віків до Тараса.

Це прах Кіммерійців, це Вежі Оратів,

Це меч Характерника, Скіфські прикраси.

Це серце, що б’ється під кожним городом,

Де навіть могила – є подих народу.

Тут звуки природи – не просто симфонія,

А код, що з душею єднає історію.

У кронах – калина, а в стеблах – держава,

Що з кожним суцвіттям весною оживає.

Ця мова природи – є мова свята,

Що зветься: улюблена, вічна, жива!

КУЛЬМІНЦІЯ НАДІЇ

То встань, підведись, мій народе святий!

Бо в тобі – і степ, і громи, і молитви.

Бо в тобі лелеки і воля від Бога,

І віра в майбутнє, що зветься – Дорога.

Не знищить нас зрада, ні попіл, ні чвари,

Бо квітне душа – попри все, що болить.

Бо в кожному лісі, в краплині, у слові

Живе Україна! Мов сонце горить!

МІХНОВСЬКИЙ, БАТЬКО ІДЕЇ

Не з Ради, не з багнетів він повстав,

А з волі, що вогнем в серцях палала.

У кожнім слові – гнів і Божа слава,

Що Націю зі сну підняти звала.

Ще у віках, де було все в імлі,

Він кинув клич: «Держава буде наша!»

І не в колисці, і не у кремлí,

А в серці, що в кайданах паше!

«ОДНА, ЄДИНА, НЕПОДІЛЬНА!» –

Це не цитата – це вогонь!

Його душа, мов Січ завзята,

Вела крізь темінь волі сон.

Він першим писав про святу Самостійність,

Що рабство – не мир, а замкнена тьма.

І навіть тоді, як мовчали всі труби,

Він кликав до бою – за Правди ім’я!

Його замовчали. Його закривали.

Та час повертає героїв у ряд.

Бо там, де Міхновський, – там слава держави,

Ідея і постать, як сонце горять.

Прокиньтесь, нащадки! Вставайте, братове!

Згадаймо ім’я, що у тиші – мов дзвін.

Міхновський – це прапор, це клич до свободи,

Це кров незалежності, Нації син!