(Якби сам Тарас Шевченко говорив до тебе сьогодні)
СТАРИЙ СПІВ
Сидить дідусь край кургану,
Старий козак, сивиною повитий.
В нього руки, мов коріння,
В пальцях струни й молитва.
Співа дідусь… не співом – духом,
Плачем над ріллею.
Його думи, немов хмари –
Грози з безнадією.
Співа степ… і чути Бога,
В сльозах кров стікає.
Й мовчки, мов суддя з чертога,
Скаргу знов складає…
СКРИК ПРЕДКІВ
«Ой годі, Нене, спать в багні!
Вставай, розправ Святії плечі!
Бо ще жива у тій землі
Козацька кров! Вогонь предтечі!
Не будь рабою, Україно!
Не кляч у зрадників шолом!
Твоя душа – то буйна хвиля,
Не плазуй «п’яна» під столом!
Ми ж в бурях гомоніли в тобі,
Ми – Січ, Дніпро, ми – степ старий…
А ти… замкнулась у неволі,
Й себе продала, без надій!
ДО кореня – ЯК ЗАПОВІТ
А ти пригорнись до бандури –
До тої, що з вітру і болю звучить.
В ній гетьмани наші говорять –
Б’ють в струни – аж серце болить!
Бо хата без пісні – руїна,
А слово без серця – прокляття!
Бо як не співатиме Ненька –
То діти мовчатимуть, браття…
Згадай же, як меч у степах
Складав пісню нашої волі!
Як навіть в останніх сльозах
Світила душа нашой долі!
ОЧИЩЕННЯ
Плач, брате мій, і не ховайся,
Бо сльози – то не є ганьба!
То істина в душі козацькій,
Що правду щиру розкрива.
Нехай сльози, наче весна,
Змиють рабське забуття.
Хай зросте лоза могутня –
Дасть надію на життя!
Не жебрак ти при дорозі –
Син землі, не оступись!
Предок твій крізь бурі й сльози
Поведе тебе у вись!
ПРОБУДЖЕННЯ
Бандура як востаннє відізветься –
Знай – то не плач і не кінéць!
То дух козацький в грудях б’ється,
Як дзвін гартованних сердець!
Вставай, Українцю! Вставай!
Очистися в правді, мов в храмі!
В душі твоїй предків вогонь,
В руці твоїй доля держави!
Бо ти – не худоба в ярмі,
Ти – пісня, ти – меч, воля, слава!
Бо в тобі бандура жива,
А в ній – Правда, Бог і Держава!
СЛОВО КОБЗАРЯ
Ой, не журись, моя земле!
Знаю – розквітне твій гай…
Бо як згадаєш про себе – не згинеш!
Бо сам Шевченко вже кличе: ВСТАВАЙ!
ДУША, ЩО ЖИВЕ В УКРАЇНІ
(Поема про магію природи, історії й безсмертя нашої землі)
ПОЛУДЕНЬ НАД СТЕПОМ
У серці півдня – спів жайворонка,
Де небо висить, як блакитна ікона.
І жайворінь в’ється – невидимий птах,
Що тче золотисті молитви в безодні.
Тут пахне полином і сонцем у травах,
Тут вітер читає легенди на славу.
Всі трави, мов шаблі, що в землю вросли,
І в кожній билинці – історії сни.
Зозуля в ліщині кує непримітно,
І хліб на полях, мов причастям повитий.
І тиша не спить – вона пам’ятає,
Як кінь скіфський гнáвся за тíнню без крáю…
ЛІС ВІДЛУНЮЄ ДУШУ
У літі глибокім – зелений собор,
Де сосни – мов свічі, й дуби – мов опори.
Коли ти мовчиш – він говорить з тобою
Про волю, про славу, про наших героїв.
У хвилях туманів, у м’якому моху –
Як уста бабусі, що шепчуть молитву.
Тече аромат, що знайомий з дитинства –
Солома, суниці, кора, Божий спокій.
Там вечір приходить на котячих лапках,
І дихає сутінь малиною, м’ятою.
Там спів солов’я – наче голос від предків,
Що крізь покоління бентежить нащадків.
ДОЩ НАД СЕЛОМ
Із заходу грім – та не лячно нікому,
Бо дощ – то освята для рідного дому.
І запахи глини й гречаного цвіту
Збудили у серці причисту молитву.
У кожній краплині – небесна сльоза,
Що змиє неправду, не лишить сліда.
А пісня дощу – мов стареча розмова,
Шепоче: «Живи і люби – ти готовий».
На вікнах серпанок, а в серці – вогонь,
Бо мить ця міцна, наче пращурів трон.
І навіть дитина, що босоніж йде –
Кров предків і гени у собі несе.
МОРСЬКИЙ ХРАМ
В Одесі, на Півдні, де сонце в обíймах –
Є море глибоке, мов дзеркало часу.
І хвилі, що б’ються об камінь тотема –
Співають нам гучно про Царство Трипільське.
Тут рибою пахне, піском, справжнім йодом,
Тут чайка – є символом вільного світу.
І скелі мовчать, як великі пророки,
Що чули про Січ від солоного вітру.
А вечір, мов мед, розтікається з неба,
І сонце ховається в хвилях яскравих.
Самого буття тут торкнутися можна,
Зануритись в него – не тíльки в уявах…
СКІФСЬКА ПІСНЯ КОРЕНЯ
Ця тепла земля – не пісок і трава,
Це кров, що кипить – від віків до Тараса.
Це прах Кіммерійців, це Вежі Оратів,
Це меч Характерника, Скіфські прикраси.
Це серце, що б’ється під кожним городом,
Де навіть могила – є подих народу.
Тут звуки природи – не просто симфонія,
А код, що з душею єднає історію.
У кронах – калина, а в стеблах – держава,
Що з кожним суцвіттям весною оживає.
Ця мова природи – є мова свята,
Що зветься: улюблена, вічна, жива!
КУЛЬМІНЦІЯ НАДІЇ
То встань, підведись, мій народе святий!
Бо в тобі – і степ, і громи, і молитви.
Бо в тобі лелеки і воля від Бога,
І віра в майбутнє, що зветься – Дорога.
Не знищить нас зрада, ні попіл, ні чвари,
Бо квітне душа – попри все, що болить.
Бо в кожному лісі, в краплині, у слові
Живе Україна! Мов сонце горить!
МІХНОВСЬКИЙ, БАТЬКО ІДЕЇ
Не з Ради, не з багнетів він повстав,
А з волі, що вогнем в серцях палала.
У кожнім слові – гнів і Божа слава,
Що Націю зі сну підняти звала.
Ще у віках, де було все в імлі,
Він кинув клич: «Держава буде наша!»
І не в колисці, і не у кремлí,
А в серці, що в кайданах паше!
«ОДНА, ЄДИНА, НЕПОДІЛЬНА!» –
Це не цитата – це вогонь!
Його душа, мов Січ завзята,
Вела крізь темінь волі сон.
Він першим писав про святу Самостійність,
Що рабство – не мир, а замкнена тьма.
І навіть тоді, як мовчали всі труби,
Він кликав до бою – за Правди ім’я!
Його замовчали. Його закривали.
Та час повертає героїв у ряд.
Бо там, де Міхновський, – там слава держави,
Ідея і постать, як сонце горять.
Прокиньтесь, нащадки! Вставайте, братове!
Згадаймо ім’я, що у тиші – мов дзвін.
Міхновський – це прапор, це клич до свободи,
Це кров незалежності, Нації син!