Руїна за лаштунками рейтингових декорацій

Днями найбільший у світі академічний рейтинг Ranking Web of Universities (Webometrics) розташував відразу п’ять українських ВНЗ у своїй таблиці. 

 Згідно з липневим випуском 2025 року, до першої п’ятірки українських університетів, за версією Webometrics увійшли:

• Київський національний університет імені Тараса Шевченка – він посів 1612 місце у світі;

• Сумський державний університет – 1841 місце;

• Національний технічний університет України «КПІ імені Ігоря Сікорського» – 2037 місце;

• Національний університет «Львівська політехніка» – 2213 місце;

• Харківський національний університет імені Каразіна – 2234 місце.

З огляду на те, що в рейтингу близько 32 тисяч вищих навчальних закладів з усього світу, – це не найгірша оцінка українських університетів з урахуванням всіх викликів та перешкод… але про це трішки згодом. 

На перших трьох щаблях топу розташувалися американські виші: Гарвардський університет, Стенфордський університет, Массачусетський технологічний інститут відповідно. Оксфордський університет у Великій Британії посів четверте місце.

Для розуміння, про що йдеться: Webometrics Ranking of World’s Universities – один з авторитетних світових рейтингів університетів, який оцінює діяльність вишів на основі їхньої присутності та впливу в Інтернет-просторі. Рейтинг складають з 2004 року і публікують двічі на рік (у червні-липні та січні). Його формує Лабораторія кіберметрики (Cybermetrics Lab) Національної дослідницької ради Іспанії. 

Фахівці оцінюють вебометричні показники, тобто:

• видимість (наскільки впізнаваним є університет в інтернеті, кількість зовнішніх вебресурсів, що посилаються на сайт університету, що, по суті, показує, наскільки легко користувачі можуть знайти інформацію про нього в мережі);

• прозорість (або відкритість) – від провідних авторів у Google Scholar. Він показує, наскільки доступними є дослідження університету і як часто вони цитуються іншими вченими;

• наповнення сайту – кількість вебсторінок та інших цифрових матеріалів (наприклад, документів у різних форматах), що розміщені на офіційному сайті університету.

Також до уваги брали бібліометричні показники – кількість статей, опублікованих дослідниками університету, які входять до 10% найбільш цитованих у своїх галузях. Він відображає якість та вплив досліджень, які проводять в університеті. Система ранжування використовує дані, зібрані з таких джерел, як-от Majestic, Google Scholar та Scimago-Scopus.

«Участь у рейтингу Webometrics – це не формальність, а визнаний у світі інструмент оцінювання відкритості наукового процесу, інтегрованості університету в глобальні академічні процеси та результативності цифрової стратегії», – зазначають у центрі комунікацій КНУ ім. Тараса Шевченка.

Місяцем раніше три українські виші потрапили до Світового рейтингу університетів (CWUR, The Center for World University Rankings). Загалом до переліку увійшли дві тисячі вищих навчальних закладів з усього світу.

Зокрема у рейтингу опинилися такі українські університети:

• Інститут математики НАН України (1262 місце);

• Київський національний університет імені Тараса Шевченка (1535 місце);

• Харківський фізико-технічний інститут (1543 місце).

У цьому рейтингу в трійці лідерів знову ж таки опинилися американські виші: Гарвардський університет, Массачусетський технологічний інститут, Стенфордський університет.

CWUR публікує свої рейтинги з 2012 року, беручи до уваги кілька критеріїв:

• якість освіти;

• якість викладацького складу (кількість викладачів, які здобули найвищі академічні відзнаки);

• можливості працевлаштування та професійний успіх випускників;

• наукова робота (проведення та результати досліджень, кількість наукових статей, публікації у відомих наукових журналах та цитування).

А тепер подумаймо логічно. У будь-якому глобальному рейтингу університетів – чи то Webometrics, чи CWUR – перші рядки традиційно посідають університети з США та Великої Британії. Гарвард, Стенфорд, MIT, Оксфорд – назви, які повторюються з року в рік. І справа тут зовсім не лише у блискучих викладачах, традиціях чи високих стандартах. Реальність простіша – і прозаїчніша: перемагає той, у кого більше ресурсів. 

Сотні мільйонів доларів щороку – саме такі суми вливаються у бюджет американських університетів. Це не лише державне фінансування чи плата за навчання. Це також колосальні приватні пожертви, корпоративні ґранти, меценатство, доходи від власних фондів та патентів. Лише ендаумент Гарварду (фонд, з якого фінансується діяльність університету) перевищує 50 мільярдів доларів. Це більше, ніж річний бюджет деяких європейських країн. З такими можливостями можна створити все – від сучасних лабораторій до найкращих умов для науковців, студентів і цифрової інфраструктури.

Зітхаючи з полегшенням від того, що українські університети бодай якось тримаються у світових рейтингах, і це попри обстріли та повномасштабну війну, варто подивитися правді в очі: система вищої освіти в Україні – давно не на підйомі. Вона – в затяжній кризі. І якщо раніше про це говорили лише вузькі кола освітян, то тепер це стало очевидним і для суспільства.

Оптимізації, укрупнення, скорочення кафедр, об’єднання університетів, закриття факультетів, звільнення викладачів, невиплата стипендій, а подекуди й зарплат. Міністерство освіти та науки України, прикриваючись красивими лозунгами (в Україні вже давно не йдеться про зміни на краще, а лише про лозунги), про «ефективність», «раціоналізацію ресурсів» та «підвищення якості», системно руйнує те, що залишилось від ще радянської освітньої інфраструктури. Університети позбавляють автономії, фінансування, а разом з цим – і майбутнього.

Доступ до вищої освіти поступово звужується. Якщо ще років десять тому здобути диплом могли діти з бідних родин у найвіддаленіших регіонах, то сьогодні вступити до університету – це вже майже розкіш. Шанс отримати якісну освіту мають або винятково обдаровані, або ті, в кого є фінансова подушка. Репетитори, підготовчі курси, контрактна форма навчання, життя в іншому місті – усе це коштує грошей. І дедалі частіше вирішують не знання, а гаманець.

Чи хоче Міністерство освіти мати в своєму розпорядженні ендаументи – власні накопичувальні фонди, як у західних університетів? Безперечно. Але всі ми чудово розуміємо: за нинішніх реалій це означатиме лише одне – нову форму збагачення керівництва вишів, нову систему «своїх» підрядників, освоєння коштів і чергові скандали з тендерами. Бо в нас, на жаль, ендаумент – це не гарантія розвитку університету, а ще один спосіб роздути чиновницьку надбудову. За часів мого навчання в університеті (якого, до слова, вже не існує в тому вигляді, який зазначений у моїх двох дипломах) житловий комплекс побудувався прямісінько на території вишу. Досі пам’ятаю, як дорогою до навчального корпусу нам на голови падала цегла. Уявіть собі подібне біля кампусів Гарварда. Складно, правда?

Викладачі вже давно стали заручниками системи. Молоді фахівці не йдуть у науку, бо не бачать у ній жодної перспективи. Ті, хто залишається, працюють на кількох ставках, беруть додаткові навантаження, переводять навчання в онлайн, бо немає грошей навіть на тепло. Усе, що ще тримає українську вищу освіту – це відданість окремих людей і залишки репутації, яку будували десятиліттями. А як можна змусити молодь віддаватися науці, якщо зарплата умовного доцента коливається в межах 12-16 тисяч гривень? У столиці за ці гроші можна орендувати однокімнатну квартиру десь на крайній межі Києва з радянським ремонтом і залишиться ще тисяча-дві максимум на продукти. І то, на місяць продуктів навіть для однієї особи не вистачить. Здобули, шановне панство. 

Тож поки в інших країнах університети змагаються за першість у штучному інтелекті, біотехнологіях чи космічних дослідженнях – наші ректори підписують накази про чергове скорочення, аби втримати бодай дах над головою, щоб не віджали, не зачинили, не розігнали. 

Ніколи не пізно зупинитися й змінити курс. Українська вища освіта ще має ресурс для відродження: людський, інтелектуальний, культурний. Потрібна лише чесна воля – не латати дірки, а будувати нову систему, вільну від ручного управління, корупційних схем і фіктивних реформ. Потрібне чесне фінансування, де гроші йдуть не на звітність, а на зміст. Потрібна повага до викладача, студента і знання як такого. Бо якщо ми справді хочемо бути частиною світової освітньої спільноти – маємо почати з простого: перестати знищувати своє.