День Військово-Морських Сил ЗС України: від давніх князів до сучасних героїв

«Народ, який не володіє своїм морем, приречений бути бідним і залежним» – ці слова приписують різним культурним і суспільним діячам, і попри все можна сказати точно – сьогодні вони звучать як ніколи актуально. Україна завжди була не лише хліборобською країною, а й державою, яка мала вихід до моря, морські шляхи, і тих, хто їх захищав.

Щороку у першу неділю липня ми відзначаємо День Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Це свято не лише сучасних військових моряків, які боронять наші рубежі у Чорному та Азовському морях, але й спадкоємців тисячолітньої традиції, яка бере початок ще з часів Русі. Від Аскольда і Діра, що вперше кинули виклик могутній Візантії, через флот козацьких чайок, що борознили Чорне море у пошуках свободи, до сучасних українських катерів і корветів, які стали форпостом нашої незалежності – історія українського флоту є історією боротьби за волю.

Це розповідь про тих, хто не боїться вирушити у далеку путь, хто готовий віддати життя заради свободи свого народу, хто обрав не легкий берег, а розбурхану морську стихію, бо саме там, де важче, народжується сила.

Історичні витоки українського мореплавства

Флот часів Русі

Морська історія України бере свій початок ще з часів Русі – могутньої середньовічної держави, що у IX-XII століттях контролювала головні водні артерії Східної Європи. Саме ріки Дніпро, Південний Буг і Дунай слугували давнім українцям не лише як транспортні шляхи, а й як маршрути військових походів, що вели аж до берегів Чорного моря й далі до Константинополя, Криму, Кавказу.

Однією з перших згадок про морські походи русів стала військова експедиція на Константинополь у 860 році. Як свідчать грецькі та руські джерела, близько 200 човнів-лодій із воїнами вирушили вниз по Дніпру, перетнули Чорне море й зненацька напали на столицю Візантії. Похід очолювали київські князі Аскольд і Дір. Греки були настільки вражені раптовим ударом, що сучасники називали цю навалу «громом з неба». Події тієї війни відтворюють вітчизняні літописи і візантійська хроніка проповіді патріарха Фотія. Жах, засвідчив патріарх, охопив мешканців оточеної столиці, коли перед її стінами з’явилися «варварські кораблі, дихаючи чимось суворим, диким, погибельним... несучи озброєних плавців, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надія людська облишила місто...». «Ті, для котрих колись одна згадка про ромеїв здавалася грозою, підняли зброю проти самої держави їх, і, рукоплескаючи, шаленіють у надії взяти царський град, як пташине гніздо». Облога тривала цілий тиждень і довела візантійську столицю до крайньої розпуки. Довелося імператору Михайлу терміново повертатися до Константинополя, де йому вдалося порозумітися з князем Аскольдом і укласти угоду взаємного «миру і любові».

Укладений договір відновив київсько-візантійські торгівельні відносини і заклав правову основу міждержавних взаємовідносин Києва з Царгородом. У «Повісті минулих літ» згадується, що після укладення миру князь Аскольд з частиною своїх воїнів в Константинополі охрестився і повернувся в Київ з виділеним йому константинопольським патріархом священником. 

Русь активно використовувала річкові та морські шляхи для далеких військових походів, демонструючи свою флотську вправність у Причорномор’ї та навіть на теренах Малої Азії. У 907 році князь Олег здійснив гучний похід на Константинополь. За літописом, руське військо прийшло і по суші, і по морю. Руські човни спустилися Дніпром, перетнули Чорне море й обложили візантійську столицю. Візантійці змушені були укласти мирну угоду, вигідну для Русі – одне з перших великих дипломатичних досягнень Києва.

У 941 році князь Ігор, спадкоємець Олега, також рушив на Константинополь, використавши значний флот. Цей похід, однак, завершився трагічно: візантійці застосували проти русичів грецький вогонь – пекельну запальну суміш, яку не гасила вода. Багато руських човнів було знищено, а воїни – спалені або потоплені. Попри великі втрати, частина флоту Ігоря рушила далі вздовж узбережжя Малої Азії, продовжуючи бойові дії.

Святослав Хоробрий, син Ігоря, вів війни переважно на суходолі, але також використовував флот для транспортування військ, зокрема під час балканських походів. За деякими джерелами, частина його війська могла бути переправлена морем до гирла Дунаю, що свідчить про стратегічне використання водних шляхів у бойових кампаніях.

Щодо князя Володимира, то хоч він дійсно проводив активну військову політику, конкретних достовірних згадок про похід на Волзьку Булгарію у 984 році немає в літописах. Проте Русь на той час вже впевнено почувалася на річкових і прибережних водах, що підтверджується регулярними походами по Дніпру та інших торговельних і військових маршрутах.

Запорозьке козацтво: від Байди до Сагайдачного

XVII-XVIII століття стали золотою добою козацького флоту. Дмитро Вишневецький (Байда) відомий не тільки як засновник першої Січі, а й як будівничий морських човнів. За його наказом запорожці навчились робити легкі бойові човни байди, (байдаки), що давало велику мобільність на Дніпрі та морі.

Вінцем козацьких морських подвигів вважається діяльність Петра Сагайдачного. Коли турецька загроза нависла над Чорним морем, гетьман Сагайдачний вирушив у далекі походи. За легендами та козацькими літописами, у серпні 1614 року запорожці на 40 чайках атакували узбережжя Туреччини, захопили Трапезунд, узяли в облогу Синоп і знищили весь флот турецьких галер і галеонів, що стояли на рейді. А вже в липні 1616 року сам Сагайдачний з 6 тис. козаків на 120-150 чайках зустрів ескадру османських галер при Дніпро-Бузькому лимані, розгромив її та захопив майже половину ворожих суден.

Гетьман Самійло Кішка у 1567 р. здійснив похід уздовж турецького узбережжя: козацькі чайки атакували Гезлев (Євпаторію), Очаків, Кілію, Білгород і навіть Ізмаїл. Цього ж року Кішку, сміливого ватажка козаків, взяли в полон турки; крикливий жарт «Хотів плавати в Чорнім морі – плавай досхочу» став символом його випробування на галерах. Повернувшись, Кішка надихав побратимів, його називали першим «теоретиком морської війни» серед козаків.

Петро Сагайдачний був одним із найвидатніших організаторів козацького флоту початку XVII століття. Саме за його участі морські рейди запорожців перетворилися на справжнє мистецтво – швидкі, раптові, жорсткі удари по ключових турецьких форпостах. Козацькі чайки регулярно виходили в Чорне море, здійснюючи сміливі атаки на прибережні міста Османської імперії. У 1614 році козаки здійснили знаменитий похід, під час якого атакували Синоп, розгромивши турецький порт, знищили кілька ворожих суден і звільнили полонених. Рейди доходили й до інших портів Анатолії. У 1616 році відбувся ще один гучний морський похід – цього разу козаки захопили й частково зруйнували Кафу (сучасну Феодосію) – головний центр работоргівлі в Криму. Там вони визволили тисячі невільників, чим сколихнули не тільки Туреччину, а й усю Європу.

Ці герої козацького флоту творили історію під човновими вітрилами, покладаючись на відвагу й віру.

Відродження флоту в часи УНР

Після століть визиску під російським правлінням українці знову заявили про своє право на національний флот під час революційних подій 1917–1921 рр. Із проголошенням Української Народної Республіки почалася активна українізація Чорноморського флоту. Українські офіцери й матроси утворювали патріотичні гуртки, піднімали українські синьо-жовті прапори на кораблях і оголошували про підтримку Центральної Ради.

У грудні 1917 року міністр морських справ УНР Михайло Білинський разом із офіцерами ініціював українізацію частини кораблів. Зокрема, українські прапори піднімалися на есмінцях, таких як «Завидний», «Гнівний» та інших, а також на броненосці «Георгій Побідоносець». Ці дії викликали великий патріотичний підйом серед моряків. Популярним стало гасло «Слава Українському флоту!».

Кульмінацією стала подія 29 квітня 1918 року, коли командувач Чорноморського флоту адмірал Михайло Саблін офіційно оголосив про перехід флоту під юрисдикцію Української Народної Республіки. У відповідь на це більшість кораблів Чорноморського флоту урочисто підняли українські прапори в Севастопольській бухті.

Попри те, що вже невдовзі більшість кораблів опинилися в руках німецьких, більшовицьких або білогвардійських сил, саме в цей період було закладено перші основи українського національного флоту. З’явилися плани створення військово-морських навчальних закладів, гімни українських моряків та символіка, що увійшла до майбутньої військово-
морської традиції незалежної України.

Флот незалежної України

Перший після розпаду срср підрозділ майбутніх ВМСУ склав присягу на вірність Україні вже 18 січня 1992 року у Севастополі. У квітні 1992-го президент Леонід Кравчук призначив контрадмірала Бориса Кожина першим командувачем відроджених ВМС України. Як згодом зізнався сам Кожин, він «отримав флот без жодного корабля… Почалося будівництво українського флоту з нуля». Це був час активного формування: уже восени 1992-го добровольці-морпіхи підняли над Севастополем синьо-жовтий стяг. До кінця 1993 року ВМСУ офіційно поповнили перші бойові одиниці: фрегат «Гетьман Сагайдачний» та розвідувальний корабель «Славутич», що стали флагманом і базовою платформою нового флоту.

«Сагайдачний» вписав себе в історію ВМСУ. У 1994 р. корабель представляв Україну в Європі, брав участь у ювілейних пам’ятних заходах і був «головним героєм» французького морського параду «Армада свободи» у місті Руан. У березні 1995 р. «Гетьман Сагайдачний» здійснив перший у новітній історії український похід в Індійський океан – довгий і складний трансконтинентальний рейс, який успішно пройшов морські шляхи навіть з моніторинговими проблемами.

З початку 2000-х Україна активно долучилася до міжнародних морських ініціатив. Зокрема, у 2001 році вона приєдналася до Чорноморської групи кораблів (BLACKSEAFOR), що організовувала щорічні навчання та патрулювання всіх прибережних держав Чорного моря. Регулярно проводилися спільні маневри з флотами країн НАТО і партнерів, наприклад, багатонаціональні навчання «Сі Бриз», які Україна організовує з США ще з 1997 року. У «Сі Бриз – 2021» були задіяні близько 3 тисяч військовослужбовців, 30 кораблів і 30 літаків, що демонструвало довіру союзників та зростання можливостей ВМСУ. Українські моряки регулярно відвідували порти інших держав, брали участь у гуманітарних операціях та дипломатичних заходах – таким чином вони вибудовували імідж професійного флоту і підтверджували прагнення України бути морською державою.

Виклики для флоту: недофінансування та кадрові проблеми

Утім перші два десятиліття незалежності стали випробуванням. Фінансування ВМСУ завжди було мізерним, структура флоту формувалася без єдиної стратегії, часто «закладалися» кораблі, що так і не були добудовані. До того ж, за угодами з росією в 1997 році, Україна отримала лише близько 16% колишнього Чорноморського флоту, переважно старі кораблі з простроченими ремонтами. У результаті з 1997 по 2004 рік чисельність бойових кораблів скоротилася на понад 40%, а до 2013 року з флоту було виведено ще значну кількість застарілих одиниць. Навіть затверджені оборонні програми (2004, 2007 тощо) майже не реалізовувалися, на повноцінне переозброєння та побудову сучасного флоту не вистачало коштів. Зокрема, Україна за 2004–2013 рік отримала всього два нових корвети проекту 1124М («Луцьк» і «Тернопіль»), що їх добудували на «Ленінській кузні». Обидва були захопленні в 2014 році.

Протистояння російській агресії: герої сучасності

Із 2014 р. російська агресія на півдні України знову випробувала ВМСУ на міцність. Під час анексії Криму українські бази на півострові були оточені і захоплені, більшість кораблів виявилася заблокованою або переданою окупантам. У лютому-березні 2014 р. тільки 12 українських військових кораблів змогли зберегти українські прапори (серед них флагман «Гетьман Сагайдачний»), 51 корабель ЧФУ був захоплений. Це був брутальний удар, але й час героїзму, коли українські моряки і морські піхотинці, змушені виходити під артилерійським вогнем й у важких умовах блокади, зберігали дисципліну та гідність, демонструючи усьому світу приклад незламності.

Повномасштабне російське вторгнення 2022 р. остаточно перекреслило старі уявлення про безпеку у Чорному морі. Символом сучасного морського спротиву став о. Зміїний. 24 лютого 2022 року на заставі боронилося кілька десятків українських прикордонників і морських піхотинців, людей, які визнавали, що заради держави можна віддати найдорожче. У відповідь на вимогу здатися вони відомою фразою дали чіткий маршрут ворожому крейсеру, «затягнувши час» для підготовки Одеси до оборони. Незважаючи на чисельну перевагу супротивника (головний крейсер окупантів «москва» та бойова підтримка з моря), наші захисники Зміїного вперто тримали позиції до останнього вибуху. 28 українців витримали кілька годин бою, а на кілька місяців затримали просування росіян у Чорне море. Лише у липні 2022 р., після деокупації острова, на флагштоку Зміїного знову майорів синьо-жовтий прапор – його було повернуто за 126 днів героїчного спротиву.

Море й вода є невід’ємною частиною українського геному. Вона з’єднує давніх князів, козацьких соколів і сучасних воїнів в єдиний ланцюг тих, хто боронить правду й незалежність. Тож День ВМС ЗСУ – це не просто святкова дата, а нагода згадати й вшанувати подвиги всіх поколінь. Кажуть, «хто б’ється за волю, в неволі не плаче». Сьогоднішні морські офіцери та солдати – від командирів катерів до Героїв України з десантних бригад – справляють враження найбільших ворогів темряви і мороку. Вони доводять, що традиції відважних воїнів і моряків не згасли, на гідному місці в історії України залишилися синьо-жовті вітрила свободи, які вже тисячу років майорять над нашими морськими просторами.