Яків Градінар: Якщо війна нас не об’єднає, то що?
У минулому випуску газета «Сурма» показала шановним читачам, як функціонує центр Protez Foundation у Києві. Нині ж пропонуємо анонсоване інтерв’ю зі співзасновником та головним лікарем Яковом Градінарем.
– Пане Якове, у вас надзвичайно масштабна робота, яка надзвичайно мотивує, вона розкриває кращі почуття, вона показує, як можна допомагати українцям у війні, допомагати тим, хто захищав нас. Скажіть, будь ласка, а що мотивувало вас зайнятися цією діяльністю?
– Наше життя коротке, минає швидко, і ми зі свого боку маємо використовувати всі можливості, які нам дає життя, дає Бог, щоб ми використали свої можливості, свої таланти.
І ми побачили українську потребу в протезуванні, адже Україна стикнулася з безпрецедентною потребою, тому що кількість ампутованих дуже висока. Я зустрічав різні цифри: хтось каже 50 тисяч, хтось каже (навіть таке чув) 80 тисяч, це дуже багато, хоча в самій Америці на 350 мільйонів населення 60 тисяч ампутованих на рік, але це нормальне співвідношення. 
Що мене мотивує? По-перше, коли війна почалася у 2014 році, я вже тоді хотів допомагати. Я – українець, я знаюся на протезуванні, а Україні потрібне протезування. Але тому, що на той час не було таких масштабів поранень, то я завжди відчував, що я вивчився на лікаря в Україні, я хочу допомогти Україні. Я відчував цю потребу, було відчуття, що недостатньо повернув країні.
І тому, коли з’явилася можливість допомогти, я відгукнувся. Але сталося так, що за рік до повномасштабного вторгнення, у 2021-му, мені пригадався фрагмент з Есфірі 4.14 – це мене наштовхувало на думку, що будуть і моменти в моєму житті, і він може наблизитися дуже близько, що я маю допомогти, щоб я цей момент використав, не ховався від нього.
Тому, коли війна почалася, ми, з одного боку, спочатку допомагали тим, хто приїжджав, згодом вже побачили, що є багато ампутованих і розпочали з простої реєстрації в гугл-документах.
– Спочатку Protez Foundation розпочав роботу саме в США, і ви набирали людей з України, привозили туди. А на якому етапі ви вирішили, що потрібно розширюватися?
– Коли ми побачили, що війна продовжується, кількість людей з ампутаціями зростає, водночас 70% з них повертаються на передову, на службу, і їм потрібно обслуговування, тоді ми задумалися і вже фактично в 2023 році відкрили перший центр в Сваляві на Закарпатті. Війна ж не зупинялася, і ті протези, які ми виготовили в Америці, потрібно було обслуговувати. Ще раз: протезування є в Україні, але важко впоратися з тими викликами, складнощами і масштабами, які приносить війна.
– Щоб читачам проілюструвати масштаб вашої діяльності: зараз вже 25 група українських воїнів вирушає в США. А в загалом вже понад 735 пацієнтів в Україні і в Штатах.
– Приблизно в США ми вивезли більше 200 осіб на протезування і на навчання орієнтовно 120 спеціалістів.
– Це ж до кожного українського воїна потрібно зробити індивідуальний підхід, залежно від його травми, від специфіки. А як це з точки зору медичної? Чи допомагає вам якось в Україні, до прикладу, влада з обслуговуванням чи з приміщенням, чи взагалі в будь-який інший спосіб?
– Дивіться, звичайно, протезування – це діло нелегке. Ми намагаємося компенсувати те, що втрачено. І тут ми не надаємо, не повертаємо втрачений орган – ми надаємо інструмент, який допомагає замістити функціональну втрату.
Великий плюс, що Україна – відкрита країна, президент виїжджає, доносить інформацію, уряд доносить інформацію до інших держав, і це велика допомога Україні – відкритість. Я, зі свого боку, трішки би хотів розповісти, як відбуваються процеси у нашому фонді. Ми добираємо пацієнтів по черзі, за наявністю коштів, відкриваємо візу, вивозимо їх до Варшави. Звідти вони прилітають в Міннеаполіс, там ми їх зустрічаємо як героїв, ми зустрічаємо з хлібом-сіллю 100, 200, 300 людей. Потім ми привозимо їх в клініку, де відбувається повністю протезування. І там вони щодня займаються з реабілітологами, з фізичними терапевтами, ерготерапевтами, протезистами, мануальним терапевтом, масажистом. Працюємо в клініці щодня.
У нас є свій будинок і двоє двокімнатних апартаментів, де перебувають наші пацієнти. Тобто вони приходять до себе додому, де вони разом між собою спілкуються, дружать і стають друзями, і потім вони підтримують одне одного, повертаючись в Україну.
Також туди приїжджають волонтери. У нас понад 150 волонтерів, які приїжджають, допомагають в процесах, в обслуговуванні, з будинками, волонтерять у клініці. І це все допомагає процесам. Потім вони можуть поїхати в інші штати.
Для нас це важливо і для фандрейзингу, але особливо – донести інформацію до діаспори, до інших американців, яка потреба в Україні є, щоб не залишили Україну на самоті.
Потім, коли зроблене протезування, пацієнт повертається в Україну. І тут їх очікує підтримка в наших клініках у Сваляві та Києві.
Повертаючись до попереднього питання, я би хотів сказати, що багато українців допомагають з самого початку, найбільшу підтримку ми мали з України, звідки люди гривнями – 20, 30, 100, 150 гривень – надсилали в Америку, щоб допомогти військовим. І це нас дуже надихнуло. Хоча це, звичайно, не могло покривати наші витрати, але воно допомагало нам, щоб ми розуміли потребу самої України. І для нас дуже важливо, щоб ми зі свого боку давали можливість іншим фондам об’єднуватися і працювати разом.
І це є дуже важливою складовою. Якщо війна нас не об’єднає, то що?
– Наскільки зараз мені відомо, у вас вже понад 2 700 заявок, ще й ви в порядку живої черги, наскільки у вас є можливість, стараєтесь допомагати. А як ви набирали, формували персонал в Києві? Ми тут мали можливість поспілкуватися з вашими людьми, з колективом Protez Foundation, і всі про вас надзвичайно феноменально тепло висловлюються, розповідаючи, зокрема, про те, як ви навчаєте майбутніх протезистів серед українців. Звідки ви тут берете людей?
– Даємо оголошення, щоб люди приходили на роботу, і ми максимально стараємося, щоб не брати спеціалістів з інших центрів, віддаючи перевагу новим, навчали їх, тому що катастрофічно в Україні не вистачає кадрів для протезування.
– А це мають бути медики чи це може бути людина без медичної освіти?
– Це подвійний підхід. Може бути лікар, травматолог, і він може робити протезування. Може навчатися людина з інженерною освітою і стати протезистом. Тобто там декілька шляхів, щоб вивчитися на протезиста.
– Скільки часу у вас вже функціонують українські центри в Сваляві і в Києві?
– Ми відкрилися в Сваляві в лютому 23-го року, на річницю війни. І ось в квітні був рік, як в нас відкрита клініка в Києві.
– Що б ви хотіли сказати нашим читачам? Яка допомога вам найбільше потрібна?
– Що ми бачимо? Всі втомлюються від війни. Втомлюються в Україні, втомлюються за кордоном. І я розумію, що ми, коли втомлюємося, шукаємо причину. Для нас може бути влада причиною, українці, які не турбуються, які забули про війну, ТЦК робить неправильні речі. Але коли ми більше бачимо картину в США, все гладко проходить? Ні.
Багато тримається на волонтерах, на тих, хто проштовхує рух для того, щоб досягти максимального успіху в тому чи іншому напрямку. Так само і тут, для нас важливо, щоб українці, насамперед діаспора, не забули про Україну і нагадували, підтримували фінансово.
Головне не соромитися нагадувати на роботі, друзям, знайомим про війну в Україні, тому що Україні потрібна буде допомога. Водночас, маючи родичів в Україні, ми ділилися цим волонтерським духом, який дуже багато робить в Америці і в Європі, щоб волонтерський підхід розвивався далі в Україні. Щоб він не згасав, мав підтримку. І для цієї підтримки нам потрібно, щоб ми, зі свого боку, підтримали людей, які роблять важливі справи тут, в Україні. Паралельно з тим, звичайно, повертаючись до фінансового питання, що хто може допомогти, адже потреби великі.
І потреби великі в тому, що Україна виривається з кайданів. Звичайно, якщо б ми були міцніші, росія не зробила б нашим зла. Але не дивімося в минуле, а дивімося в майбутнє, світле майбутнє, яке ми можемо побудувати з Божою допомогою.
– Ну, в минуле все-таки треба дивитися для того, щоб не повторювати, щонайменше, помилки і робити висновки. Але ви дуже теплі речі, на мою думку, максимально правильні сказали щодо того духу, який мотивує. І тут я хочу знову повернутися до початку нашого інтерв'ю, до вашої мотивації. Ваша мотивація, по суті, така метафізична. Тут ідеться про призначення людини. І ви відчуваєте, як своїм призначенням робити те, що ви робите.
– Так, зі свого боку, ви знаєте, я повторюся: я розуміюся на протезуванні, а Україні потрібне протезування. Не треба багато мізків на це. Паралельно з тим, я відверто скажу, я розумію, що є призначення, є покликання, і ми маємо бути чутливі до цього.
Так, мені нелегко, я адаптуюсь тиждень-півтора-два. Щоразу, коли приїжджаю додому в Штати чи повертаюся в Україну, в кожний бік це займає чимало часу. У мене семеро діток, і я, працюючи, віддаючи багато часу цій місії, розумію, що я обкрадаю десь і сім’ю. Але водночас я усвідомлюю, що зараз золотий час для того, щоб допомогти, це може бути 4-5 років, 6 років, але віддавши максимально тепер, ми зможемо показати і добрий приклад – і для сім’ї, і для суспільства, – і допоможемо Україні.
– Саме приклад такої жертовності, жертовності в ім'я українського народу, напевно, найбільш показовий. Чим активніше діє зло, тим яскравіше себе проявляє добро. Від імені нашого колективу висловлюємо велику подяку за вашу діяльність, ми будемо старатися її всіляко інформаційно і не тільки інформаційно підтримувати.
Дякую вам за те, що ви робите.
– Насамкінець додам, що в Україні потрібна допомога тим військовим, тим молодим хлопцям, які приїхали з-за кордону чи на місці, пішли на передову, і тут вони можуть залишитися непотрібними суспільству, непотрібними державі, тому що вони не можуть робити те, що вони робили вчора. Заради їхнього життя, заради їхніх сімей ми маємо не забувати про них.
Підготувала Діана Царук