Дещо про державні нагороди

Часто думаю про суть державних нагород і про те, чи насправді вони є мірилом достойності людини. Я про це вже писав кілька років тому, але контекст трохи змінився, отже варто повернутися до теми. 

Вручення вищих державних нагород має свій глибокий підтекст, бо, з одного боку, це є певним стимулюванням і заохоченням людини до активної діяльності на благо суспільства, з іншого – констатацією певних її досягнень і заслуг на всьому життєвому шляху. Але є ще третя важлива складова, про яку не прийнято говорити – державними нагородами кожна влада створює собі коло лояльних і надійних людей, які є як відкритими адептами цієї влади, так і своєрідними агентами впливу цієї влади на широкі верстви народу...

Але при тому всьому народ має право на свою моральну оцінку щодо тієї чи іншої нагороджуваної особи, яка може не співпадати з офіційною точкою зору. Тоді й виникає та ситуація, яку філософ Дідро означив однією сентенцією: «Нагороджуючи кращих, ми піднімаємо достойних, але, нагороджуючи недостойних, ми піднімаємо гірших». 

Тому, якщо ми добре придивимось до певної епохи і її героїв, ми побачимо характерні риси цієї епохи. Тож рандомно згадаймо декотрих. Наприклад, шахтаря Героя срср Стаханова, який прославився тим, що у 1935 році за зміну добув 100 тонн вугілля при добовій нормі у 7 тонн. Який меседж цим нагородженням посилала держава своїм «рабам»: ви повинні працювати потужніше і тоді про вас писатимуть газети, говоритиме радіо і вас нагороджуватимуть званнями і орденами.

Або візьмемо яскравий приклад рядового Матросова, який у 1943 році закрив грудьми амбразуру ворожого дота, аби забезпечити вдалу атаку свого взводу. срср в період війни конче потрібні були такі Матросови, тому не дивно, що при активній інформаційній кампанії приклад цього бійця наслідувало чимало людей.

А чого вартий приклад Гагаріна з його всесвітньою відомістю як першого космонавта планети Земля. Тепер уже відомо, що він ніби й не був першим, але ж офіційно держава призначила його на цю роль – і потужно піарила не без явної користі для себе.

Щоправда, для держави є зворотна проблема «геройства»: якщо раптом герой стане некерованим, незручним, забагато говоритиме зайвого. Або про нього спливе якийсь жахливий компромат. Тоді у держави є останній шанс – примусити його замовкнути назавжди.

Взагалі досить показовою є післявоєнна статистика кількості Героїв радянського союзу. Найбільше людей, які отримали це звання, було серед українців – аж 950 чоловік. Для порівняння росіян було лише 250. На третьому місці йшли євреї – їх нараховувалося 52 особи. Тоді як, приміром, грузинів і вірменів було відповідно 19 і 15 чоловік.

Про що говорить ця статистика? З одного боку, про те, що це звання багатьом присуджувалися посмертно – і серед українців таких була безумовна більшість. З іншого боку, це говорило про те, що сама процедура присвоєння таких звань була недосконалою – і в списки часто потрапляли ті, хто був поближче до влади, хто не мужністю або гідністю заслужив ці відзнаки, а дещо іншими, далеко не благородними «чеснотами».

Але перейдімо до Незалежної України. Ми вже знаємо, що за всю її новітню історію Героями України стали трохи більше тисячі чоловік. Семеро вже були позбавлені цього звання. Найменше Героїв України «створив» Кучма – 139. Найбільше Зеленський – 660. Щоправда, більшості ця нагорода була присуджена ним посмертно – в часи війни з росією.

У кожного президента України були свої пріоритети, які говорять досить промовисто. Віктор Ющенко, наприклад, «встиг» нагородити цим званням Степана Бандеру і Романа Шухевича.

Найстарший із нагороджених і нині живих Героїв України – патріарх Філарет, якому 96 років.

Серед нагороджених званням Героя України уже при владі Зеленського відомий поет Юрій Рибчинський, який у 2020 році до свого 75-річного ювілею отримав це найвище звання.

У тому ж 2020 році Героя України отримав Андрій Кузьменко, відомий в народі як «Кузьма», після того як трагічно загинув в ДТП при нез’ясованих обставинах...

Ставлю три крапки, тому що зовсім не маю на меті називати усіх і коментувати персоналії. Просто підкреслюю той факт, що кожен президент вважав за потрібне створювати свій пул визнаних ним осіб – і це не підлягає обговоренню.

Але одна думка не дає мені спокою. Нинішнього року сягнув свого поважного ювілею – 90-річчя – Заслужений діяч мистецтв і автор тисяч віршів, які стали відомими піснями в устах десятків народних і заслужених артистів. Це Вадим Крищенко. Він автор 55 поетичних збірок. Людина світлого розуму і таланту, великий патріот Незалежної України...

Як на мене, нагородити таку людину національного масштабу цим почесним званням виглядало би моральним і коректним, бо при всіх владах і президентах він служив одній справі – Українській пісні.

Хтось скаже, так у тому ж і вся суть: він служив не певному президенту чи його офісу, писав і пише виключно українською мовою, має беззаперечний авторитет у мистецьких колах. І що найсуттєвіше – вже ніяким чином не скористається своїм високим званням, хіба що потішиться, що життя пройшло недаремно...

Але про що говорити, коли урядові відзнаки маргіналізуються на очах. Сьогодні звання Заслужених і Народних роздаються попсовій братії, наближеній до олігархічних телеканалів! 

Але ж в рядках президентського наказу і досі пишеться «За особистий внесок в культуру народу і за розвиток національного українського мистецтва»... Тоді, можливо, треба бути чесним і писати в документах інакше: «За перемогу в численних хіт-парадах і участь у рейтингових телевізійних шоу, або за епатажність і оригінальність іміджу тощо». І боюся, що так воно скоро й буде. Принаймні вже зараз існують некороновані герої тік-току, інстаграму чи ютубу, які впливають на свідомість багатьох.

Зараз неодмінно хтось зауважить: а навіщо взагалі потрібні ці звання – вони лише пережиток совка! Відповім усім резонерам, чия свідомість купилася на цю, свідомо запущену в суспільство деструктивну думку, словами філософа Монтеня з його трактату «Про державні нагороди». Суть його думки така: в будь-якому суспільстві, навіть дуже корумпованому, мають існувати нагороди, які зовсім не обтяжують “сьогодні” державну казну матеріальними виплатами, а несуть, передусім, моральне значення. Вони мають надаватися видатним і неординарним людям країни за їхню винятковість і обдарованість. 

Монтень називає такою нагородою у Франції Рицарські Ордени або Орден Святого Михайла...

І наостанок факт, який послужив причиною до написання цього матеріалу. У пресі повідомляється, що СБУ заарештувало колишнього командира 73 центру морських спеціальних операцій ВМФ ЗСУ капітана першого рангу Едуарда Шевченка. Його називають агентом ГРУ ГШ рф із псевдо « Майстер». У 2015-2017 роках цей чоловік не лише був нагороджений орденами «За мужність» (І, ІІ и ІІІ ступенів), а також Орденом Богдана Хмельницького II та ІІІ ступенів...

Тож який висновок можна зробити з усього сказаного. Що час і обставини вносять свої корективи всюди. Що більшість всіх оцих державних регалій – це ніщо інше, як розрахована на нашу приховану гординю маніпуляція та ілюзія, ніби ще одна нагорода зробить нас в очах інших людей достойнішими і величнішими.

Насправді ж істинна велич людини полягає в її особистому виборі служити благородній справі свого життя, незважаючи на будь-які обставини. А ще за тими добрими результатами, яких людина досягає за своє життя. Бо про це й сказано у євангеліста Матвія: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх!». Тож груди в орденах – це іноді зовсім про інше... 

Ех, ще б навчитися нашому народу відрізняти справжню велич людини від навмисно створеної ілюзії цієї величі. Скільки помилок не було б зроблено...

Про автора: 

Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.