Хотинська битва

Хотинська битва відбувалася з 2 до 28 вересня 1621 року — це була битва між польсько-українськими військами з одного боку і турецькими з іншого. Її значення неможливо применшити, адже було зупинено наступ турків на Європу, але про все по порядку.

Окрилена успіхом у війні з московією 1618 року Річ Посполита вирішила втрутитися у справи турецьких васалів — Трансильванії, Молдавії та Валахії. Крім того польсько-литовський уряд підтримував у той час козаків, які здійснювали безперервні набіги на турецькі території в Північному Причорномор’ї, та навіть робив рейди до самого Константинополя.

Король Сигізмунд ІІІ

Союз Польщі з молдавським господарем Гаспаром Граціані, який прагнув визволити Молдову з-під турецького панування, став тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння турецького султана. В умовах тридцятилітньої війни, що розпочалась у Європі, турецька експансія набувала особливо великої небезпеки.

У 1620 році турецьке військо пішло війною і розбило польсько-молдавську армію в бою під Цецорою. Тоді загинуло понад 5 000 військових, зокрема командувач Станіслав Жолкевський, молдавський господар Гаспар Граціані, сотник Михайло Хмельницький — батько Богдана Хмельницького, сам же Богдан Хмельницький потрапив у полон.

Лише дієвий опір турецьким загарбникам мав шанси на успіх. Чисельність турецького війська значно переважала сили союзників, тому польський король Сигізмунд III звернувся по допомогу до австрійських Габсбургів і до Папи Римського, і лише після їхньої відмови звернув свій погляд у бік запорізького козацтва.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Гетьманом козацьким тоді був Петро Конашевич-Сагайдачний, який проводив помірковану політику, розуміючи, що козацьке військо не має жодного шансу протистояти потужному річпосполитському війську, тому його політика полягала в тому, щоб не випускати Річ Посполиту з військових клопотів із сусідами, доводити потрібність козацтва для вирішення військових проблем і під цим приводом домагатися поступок на свою користь — задоволення станових козацьких прав і релігійних прав православних.

У 1620 році козаки відмовились брати участь в битві під Цецорою і тим довели неспроможність війська польського на вдалу боротьбу проти турків без них. З’явилася можливість вибити собі багато прав під приводом того, що Річ Посполита без них не обійдеться в жодному разі.

Суворі заборони на здійснення морських набігів змінились на прохання вийти в Чорне Море і здійснити напад на Константинополь. Король запевнив козацьку делегацію, що вирішить і релігійне питання на найближчому Сеймі.

Улітку 1621 року турецькому султану Осману II вдалося зібрати величезну армію: в його планах було захоплення Кракова, зайняття всіх українських, а також частково польських земель.

На полі бою під Хотином зійшлися три великі армії: турецько-татарська, в якій було 200 тисяч чоловік, польсько-литовська, яка налічувала 32 тисячі і, власне, українська козацька армія, яка мала до 47 тисяч, ще 6 тисяч козаків були задіяні в морському поході.

Абсолютно всі сучасники визнавали, що вирішальну роль у перемозі під Хотином відіграли козаки. Без них турки б здобули перемогу за 3-4 дні і пішли б на Варшаву. На той час це була найбільша одномоментно виставлена кількість козацького війська в битві. За це король пообіцяв козакам широку автономію, збільшення привілеїв козацького стану, керівну роль православної церкви в Україні.

Найбільших успіхів козацтво досягло під Хотином завдяки нічним рейдам. Так, уночі з 18 на 19 вересня козацьке 8-тисячне військо знищило своїм несподіваним нападом близько 5 тисяч турків, а саме повернулося до табору з мінімальними втратами і з великою кількістю трофеїв. У ніч з 21 на 22 вересня та з 23 на 24 вересня козаки здійснили ще 2 переможні рейди, завдяки яким була знищена значна кількість турецького війська.

Хотинська битва зруйнувала вщент плани турків щодо підкорення польських та українських земель і майбутнього походу на Європу. 29 вересня розпочалися мирні переговори, які завершились підписанням 9 жовтня мирної угоди, що закріпила довоєнні кордони між державами, і стала першою поразкою Турецької Імперії, що було провісником її занепаду.

Звичайно, дуже шкода, що король не дотримав свого слова про надання Україні широкої політичної автономії й окремо прикро про смерть гетьмана Петра Сагайдачного внаслідок поранення, отриманого в цій великій битві, яка сталась 20 квітня 1622 року.

Але ця битва показала потужність та силу двох братніх народів, особливо коли вони діятимуть разом. Маються на увазі поляки та українці, а зовсім не росіяни, яких нам нав’язували як «братній» народ 300 із зайвим років. Дивлячись у глибину століть, ми дедалі сильніше переконуємся, що з поляками нас єднає набагато більше, ніж з іншими народами. Тож хай залишаться у минулому історичні чвари між нашими, дійсно братніми народами. Їм місце на смітнику історії. 

Хай живе українсько-польська дружба!