«Коли в поета щиро ллється спів…»: Агатангел Кримський як лірик на сторінках антологій українського модернізму
Ми знаємо про нього як про чудового перекладача і науковця-новатора. Відомо, що він був поліглотом, знавцем понад 60 мов. Саме цей діяч відкрив Україні Схід у подорожах, культурі, історії… Адже сам багато подорожував і був першопрохідцем. Ми знаємо про те, що його репресували, і донедавна трагічний кінець академіка і ерудита не був відомий. Ми читаємо про нього як про блискучого педагога, наставника. Автора новаторських статей про українську мову і взагалі все українське. Завдяки йому ми пізнали себе. А ще він відомий як прозаїк і поет. Але сам за життя не вважав себе справжнім поетом, хоча ми вважаємо інакше. Він був дуже скромним і надзвичайно працелюбним.
Це – Агатангел Кримський (1871–1942). Про нього не так давно стало відомо багато фактів, причому комплексно, але й багато чого ми не знаємо. Але автор – це його тексти.
«А. Кримський – високооригінальна поява в нашій літературі», – писав Іван Франко. А ще він був не просто відкривачем і аналітиком творчості свого сучасника, а й його видавцем.
Скажімо, антологія «Акорди» (упорядкована І. Франком, 1903 р.), про яку я вже писала. Каменяр дотримувався принципу не лише відновлювати забуті імена, а також писати про класиків (багато про кого з українських письменників ми дізнаємося саме завдяки йому), а й підтримувати сучасників. Ми знаємо, що він найпершим повно не просто схарактеризував, а й дослідив поезію Лесі Українки – від дитячої лірики і підліткових поем до більш зрілих віршів. А в «Акордах» можна читати велику добірку, зокрема, іншого сучасника – Агатангела Кримського, який захоплювався талантом і генієм своїх літературних знайомих, але невисоко оцінював власні вірші. Проте їхній рівень засвідчує, що це справжня поезія – і тут Іван Франко не помилився.
У цій антології поет фігурує як Аґатангел Кримський. Відкривається добірка віршем, який сьогодні – відомий, але тоді вперше прозвучав для української авдиторії: «Поезіє! сопутнице моя! / Ти — теплий, животворний промінь сонця, / Ти — тихий місяць, що в тюрмі сия / З закуреного, темного віконця. / Як попадався я в буденний бруд, / Робила ти одно з великих чуд: / Ховала все під фантастичним флером, / Як під сріблястим, місячним етером». Це – зі знаменитої збірки «Пальмове гілля» (1901), куди, до речі, увійшли не тільки оригінальні вірші, а й переклади зі східних літератур. І далі автор розгортає про поезію, яка йому – розрада і порятунок, причому її справжній талант може брати звідусіль: «В важкі хвилини скорби та недуг / Я тихо йшов, куди гляділи очі, / І слухав, як шумить діброва-луг, / А синє море піною клекоче. / Дивився я на низку диких гір, / Що їх боки обріс кудлатий бір; / На скелях, зверху, трепотіли хмари… — / Ах, душу переймали ніжні чари!» Але далі ідилія вривається, бо автор показує реакцію інших на поведінку героя, замилуваного природою: «А хтось ізрік: “Дивіть на психопата”». (Треба сказати, що А. Кримський уперше в українській літературі запровадив не лише багато тем, але й увів терміни). Начебто на цій несподіваній і трагічній ноті можна закінчити вірш – але далі монолог ліричного героя: «Ви, люди, знов казали: “психопат”, / Коли мені пахучу, любу казку / Шептали вітри, квіти й тихий сад, / І туркотіли горлинки про ласку, — / Коли під гарну музику та спів / Я в чарівній задумі кам’янів / І раптом, не прощавшись із гостями, / Тікав до моря граться камінцями». І далі розповідається про приписування безумства чи просто дивної поведінки персонажу, який хотів не матеріального, а ідеального. Далі пояснюється: «Я був для вас причинний і тоді, / Коли, чийсь образ носячи в груді, / В нім бачив тільки те, що поетичне, / І одкидав усе, що прозаїчне». Фінал розкриває ідею: «Для мене голос серця — все сьвяте, / А вам за психопатию здаєть ся… / Не стану ж думать, як ви назвете / Мої піснї, що виплили із серця! / Коли в поета щиро ллється спів, / Дак що йому ваш сьміх або ваш гнїв?! / Не божевіллє в тім! не неморальність! / Що з серця йде, то правда й ідеальність» (тут і далі цитати в тодішньому правописі). Як справжній поет, автор усе життя шукав ідеалу.
Якщо взяти його «Пальмове гілля», то помітно, що до цього вірша, який відкриває збірку, далі йде коментар. Адже як поет А. Кримський постав уже будучи відомим науковцем, сходознавцем: «От і все, що я можу одказати тим тверезим людям, котрі захочуть, ба вже по части й захотїли, добачити в моїх поезиях або дитячий, сьмішний сентименталїзм, що зовсїм неличить екстра-ординарному професорови сухої арабської фільольоґії, або які-небудь думки деґенератські, декадентські (дарма, що од декадентщини я завсїгди одвертав ся), ба навіть думки антиморальні». І – несподіваний хід: процитувавши свої вірші, автор наприкінці залишив примітку: «Завважу, що в обох циклях віршів немає нїчогісїнько автобіоґрафічного».
Або інший вірш в «Акордах», який вражає ліризмом. А це тільки дві строфи: «Мій краю, за тебе прийнять не лякаюсь / Найгіршого лиха, / Бо всякеє горе, недоля, скорбота / Тепер мені втіха. // Дурниця всі рани душевні й тілесні / З нудьгою чи з кров’ю, / Бо знаю я серце, котре мої болі / Погоїть любов’ю».
Далі в антології його поезія від України переходить до оспівування екзотичного тоді Сходу. Але для Агатангела Кримського це дуже близький край. Адже не забуваймо, що вчений був невтомним мандрівником і відкривачем. Гортаючи «Акорди», ми бачимо ілюстрацію – величний гірський пейзаж. Цим відкривається поезія «В горах Ливанських» (сьогодні правопис – «У горах ліванських»), причому пейзажна лірика переходить у любовну та нагадує переспів народної пісні (вочевидь, східної), від імені дівчини. Тобто український автор постав і як популяризатор (не забуваймо, що його «Пальмове гілля» містить і переклади), уперше відкривши нам ці твори. Згаданий вірш так звучить: «Скали… Кедри… Скоро й вечір. / Я смутна стою. / В’ється стежка… / Ох!.. чи йтиме ж / Той, кого люблю?.. // Тінь в долинах… Верхогір’я / Наче золоте… / Гасне сонце… Тоне в морі… / Любий! де ж ти?! де?! // Впала ніч… Шакали виють… / Вітер… Мов зима! / Я всі очі прогляділа, — / Милого нема!». У цьому виданні вірш подано як самостійний, а в інших – це частина циклу, «Влітку». Справді: літній пейзаж різко контрастує з тим, що на душі в героїні. Цікаво, що підзаголовок циклу – «Ідилія».
У віршах героя моєї статті – мирти, кипариси, банани, «тропічні квіти», лаври, «цвіте цитринний ліс», квітнуть запашні троянди і гвоздики, світ дуже яскравий, а поет – творить. Або вірш «Опівночі», де знову пейзаж ілюструє поетичну душу: «Стоять зачаровані, сяйвом облиті, / Сади ароматні, запашнії квіти. / Візьму ж бо я лютню – і в тихій нуді /Ударю по струнах в нічній самоті». Героя слухає вся природа, плаче «рожа-краса», слухають «верби й маслини», «Шумлять кипариси і мирти й цитрини», із ним розмовляє магнолія... Врахуймо, що автор усе це бачив, відвідавши Ліван та інші східні країни. І. Франко зазначав у статті: «…справді, віє якийсь незвичайний, екзотичний подих від тих поезій, мов запах туберози, що упоює і дражнить одночасно… орієнтальні тони та пейзажі і рідні нам, близькі та знайомі відгуки новочасного, європейського, ще й українського серця. Сірійські та кавказькі краєвиди та сцени не лише мальовані українським словом, але бачені українським оком».
А як познайомились українські письменники? Я дізналася, що вони так і не зустрілися. Проте листувалися. Спочатку знайомство відбулося за текстами. П’ятнадцятирічний Агатангел Кримський потайки читав книжки вже тоді відомого Івана Франка і заховував їх, щоб начальство не знайшло. Бо цей геній був забороненим. А згодом і Каменяр відкрив нове ім’я в українській літературі. І писав про вченого, перекладача і поета як про дуже обдаровану та різнобічну постать: «А. Кримський – високооригінальна поява в нашій літературі. Чи пише він чисто філологічні статті, чи літературні критики, чи прозові оповідання, чи поезії, всюди вносить своє власне я в такій мірі, як мало котрий наш письменник… в перекладах, особливо з орієнтальних поетів він виявив немале майстерство, і справедливо мусимо вважати його першим піонером нашого слова на сій просторій і досі майже не ораній українським лемешем ниві східної поезії. Переклади Кримського з Гафіза, Омара Хайяма, з арабських поезій… заслуговують на всяке признання».
А ще в листуванні, до виходу «Акордів», І. Франко обговорював із А. Кримським можливості підготувати словники, різні літературні проєкти. І ще радив у 1891 р.: «Як жаль, що Ви не могли приїхати на кілька часу в Галичину та придивитися до наших людей і обставин; думаю, що се було би для Вас, певно, з користю. Для Вашого сангвінічного темпераменту конче треба якнайширшої знайомості світу, особливо того тіснішого світу, що зветься русько-укр. землею, на котрій Ви хочете працювати». Або – така пропозиція колезі видати антологію зарубіжної поезії – коли Каменяр дізнався, що його кореспондент – видатний сходознавець: «Чому б, напр., на третій томик не можна дати Вашу антологію з перських поетів, з коротеньким нарисом історії перського письменства і біографійками видніших поетів? У мене є така перська антологія по-німецькії (впорядкував Гарт), і вона мені дуже сподобалася. Чи Ви й санскритист? Чи могли би перекладувати дещо й з індійського? І на яку Ви службу думаєте поступати?». І далі: «Звісно, з українців я Вас першого запрошую до співробітництва як у відділі белетристики, так і в відділі наукової роботи. З белетристики мені пожадані, розуміється, оригінальні новели і повісті, та трохи чи не ще більше переклади знаменитих творів світової літератури. Ваша орієнталістика може нам тут стати дуже в пригоді, і коли Ви думали про мій колишній проект — познайомити нашу публіку з вибраними епізодами із «Шахнаме», — то се була б найкраща пора до його осущення». З листування обох інтелектуалів видно, що це не просто ерудити, а й ентузіасти.
У поезії А. Кримського є не лише східні, а й узагалі різні мотиви – чим ці вірші й приваблюють. Є й твори, написані не просто на українські мотиви, а й ритмікою схожі на рідний фольклор. Наприклад, цикл «В зденервуванню», де є вірш, який нагадує коломийку: «Он калина розцвілася, / Уквічалась білим. / Попід нею розгорнувся Зелененький килим. // Зелениться ніжна м’ята, / Рута, материнка, – / Знов я чую: мов співає давня Українка: // «Посіяла руту-мняту над водою, / Тай виросла моя мнята з лободою». // Рідне слово – тая мнята, материнка, рута. / І не вже-ж, пахуча мово, будеш ти забута? // Як! Запашна наша квітка в лободі загине? / Знову тоскно, знов зануда, жаль у серці лине». У цьому циклі автор часто писав про калину, руту, м’яту… Адже все це – наші українські символи.
Безперечно, я показала лише одну грань таланту Агатангела Кримського. Але навіть за окремими віршами і цитатами можна уявити яскравість цієї постаті. Проте ще краще ці твори читаються в комплексі, разом із перекладеними цим автором поетами. І, звичайно, усі ці тексти заслуговують на перевидання та більше ознайомлення українського читача з генієм, який працював заради української культури, коли це було небезпечно.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).