“Століття Різдва”: Господь з тобою, Україно, і ми пройдемо через терни до зірок…
Про це дійство непросто розповідати. Його треба було бачити. Його треба було прожити. Треба було пропустити через своє серце, аби ще і ще раз пересвідчитися, аби відчути, що означає Різдво у нашому житті. Як наповнює тихою радістю світлої Марії, від котрої народився Син Божий – Спаситель світу. Як чимось білим і чистим омиває Бог наші гріхи і скріплює у вірі. Як із цією вірою навіть у найважчі часи жевріє у душі каганець надії, що Господь не залишить нас наодинці з бідою. Бо Його любов творить дива.
Так, це треба було бачити. І це побачив кожен, хто в один із Різдвяних днів завітав до аудиторії церкви святого Йосифа Обручника, де відбувалося “Століття Різдва”. Концерт? Абсолютно ні. Творчий вечір? Надто скромно сказано. Театралізоване дійство? Не зовсім точно. Містерія? Це вже ближче. Молитва? Так, це був вечір молитви – спільної, щирої, отої, що об’єднує, отої, що повертає до витоків, отої, що зберігає традицію, отої, що показує дорогу далі – від Різдва до Різдва, від роду до роду. І всі ми, глядачі, не просто заходили в зал. Ми насправді заходили у молитву. Ми ставали її частинкою. Нам здавалося, що ми перебуваємо у тій стаєнці, де народжується Диво. Ось тут, серед пахучого сіна і мерехтливого сяєва свіч. Ось тут, де торжествують небо і земля, яких злучило в одне світло Вифлеємської зорі.
Так, це сталося більше двох тисяч років тому. І ми могли би заглиблюватися у далеке минуле. Але для нас, українців, досить погортати історію тільки останньої сотні літ, аби побачити і ту радість, якою благословляє нас Господь, і ті випробування, які випадали на нашому шляху, і велику силу Господньої любові, яка давала нам силу латати свої обдерті до крові долі і жити. ЖИТИ! З Господом у серці. Тому організатори вечора назвали його саме так – “Століття Різдва”. А на краєчку сцени сиділа вона, Письменниця, гортаючи сторінку за сторінкою незвичайної книги, карбуючи на тих сторінках не просто віхи нашого життя, а віхи нашого незламного духу, осяяного світлом, яке іде від новонародженого Христа.
“Роди, Боже, жито… Роди, Боже, сливи… І груші для кожної душі... І бджоли, щоб були здорові… Роди добра в хаті, щоб були багаті…” Колядка на сцені лунає так ніжно і так зворушливо… І такий особливий блиск у очах дівчаток, які виходять на сцену з атрибутами свята і сідають ось тут, на сіні…
Хоч насправді це зовсім не сцена. Це – оселя. Гарна, гостинна, повна тепла і любові українська оселя. Початок 20-го століття. Надвечір’я Різдва. Родина перебуває у приємних передсвяткових клопотах. Кожному – своє: треба кутю приготувати, маку натерти, горіхів натовкти, меду принести, аби її солодким засмачити; треба на пампухи тісто замісити – хто ж, як не бабуся, дітей і онуків цього навчить; треба ангеликів із соломи наплести; треба дров у піч підкинути, аби позмагалися своїм потріскуванням із завиванням завірюхи за вікном; треба худібку обійти… Ох, аж втомилися! Але ця втома вартує миті, коли заходить до хати старійшина сім’ї з дідухом у руках і промовляє: “Вітаю вас із тими Різдвяними святами і з тим новонародженим Ісусом Христом! Щоб Він поблагословив ваш дім, вашу господу щастям, здоров'ям. Многії і благії літа прожити-провікувати, а по смерти з Ним у небі корону оглядати. Тим зичу-віншую. Христос ся рождає!” І стає сім’я до молитви. І сідає до вечері. І клопочуться діточки попід столом: “Кво-кво…” – аби в році прийдешньому живність у господарстві водилася. Й ніби аж із самих небес лунають ангельські голоси: “Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару… В тебе товар весь хороший, будеш мати мірку грошей… Щедрик, щедрик, щедрівочка…”
І щедрий та всемилостивий Господь благословляв працелюбних українців добром, любов’ю, урожаєм щедрим – на цей рік, і на той, і на кожний наступний. У 33-му урожай також був небачений. Тільки нікому було його жати. Бо смерть тоді жнивувала. Людьми. Які божеволіли від голоду. Які вмирали від голоду. Які молилися на скибочку хліба. І згорьована мати шукала по замерзлій стерні хоч би колосочок-другий з життєдайним зерном, аби нагодувати своїх дітей. А чорне вороння розкричалося на чорну біду! І голодні дітки згасали, ледь промовляючи: “Хліба… Хлі…” А червоне вороння, озброєне гвинтівками і злістю, залітало до хати (нею знову стала сцена нашого дійства) і обшукувало кожну щілинку, аби забрати останні запаси продовольства, аби голодом заморити завжди непокірних українців, яким не до снаги була совєтська власть. Усе забрали. Навіть скриню з подушками. Лишень вишиванку та ікону, які мати обачливо сховала під крісло і посадила зверху найменшеньку донечку, не знайшли.
Усе забирали. Лишали сльози. І віру. І непокірність не могли забрати, бо вона – в крові. Навіть, якщо за неї – на смерть. Навіть, якщо за неї – у Сибір. “Сумний Святий вечір в 46-тім році, по всій нашій Україні плач на кожнім кроці…Мамо-мамо, де наш тато? З нами чом не вечеряють?.. А наш тато, діти, в далекім Сибіру, споминає Святий вечір, українську нашу віру…”
І далі – життя через терни. Із мріями про волю. З боротьбою за волю і за свою незалежність. “Роди, Боже, жито на новеє літо…” І воно прийшло, літо 91-го. І була проголошена Незалежність України. І після хвилюючої промови В’ячеслава Чорновола до зали Верховної Ради внесли синьо-жовте знамено. А зала нашого вечора на фоні тих історичних кадрів зарясніла червоними кетягами калини, що їх тримали у руках дівчата-танцюристки. Отієї калини, яку ми зуміли підійняти у 90-их і не відали тоді, що прийде час, коли вона знову похилиться, коли їй знову захочуть підрубати корінь. Але це буде потім. Недруг, який називав себе другом і старшим братом, вичекає якийсь час, складаючи свої божевільні плани, щоб уже не вперше зазіхнути на українську Незалежність.
Так, це буде потім. А поки що – Різдво у вільній Україні. Людей не карають за віру у Бога, виходять із підпілля наші греко-католицькі церкви, відкриваються забиті навхрест дошками старі споруди, зводяться нові храми. Як у тій колядці: “Святая Варвара церкву збудувала…. Церкву збудувала з трьома куполами… Радуйся! Радуйся небо, земле веселися. Христос народився!” І повертається щаслива родина із церкви додому. Знімають придбаний за викликами моди верхній хутряний одяг, під яким – дорогі серцю вишиванки, протирають кришталевий посуд, накривають на стіл. А за вікном уже чути спів колядників. Пускайте до хати! Гурт поважних газдів і газдинь прийшов, щоб на церкву колядувати, щоб із Різдвом вас привітати, весело співаючи: “Радість з неба йде до нас – Божий Син родився!”
Але щось не дає назовсім прогнати тривогу із серця. Присутність на карті і в житті сусіда, який завжди хотів панувати над Україною, – причина того неспокою. І знову лунає із глибини століть голос Тараса: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!” Правда, за яку треба боротися. Вкотре! З тим же ворогом, який знову посунув на Україну зі смертю! І запалав спочатку Схід України. І стали там до бою наші незламні захисники. Наші Прометеї. Наші Кіборги. Пам’ятаючи про тих, кого залишили дома. Пам’ятаючи, що боронять не просто землю – боронять нашу долю, нашу мову, нашу віру, нашу традицію. Ось чому навіть “там во Бахмуті, де стріли чути, де стільки цвіту вже полягло, враз тихо стало і залунало: Христос родився! Славімо Його!”
А вдома сім’я сідає до вечері без тата. Це вже було у нашій історії. Пригадуєте 46-ий рік: “Мамо, мамо, де наш тато, з нами чом не вечеряють?” А тато там, де вирішується доля України, яку цього разу москаль хоче спопелити, стерти із лиця землі війною. Дика орда! Нащадки тих, хто морив нас голодом і сибірами. Хто отримав у спадок зневагу і ненависть до України. Їм не збагнути, що наш спадок сильніший, бо наш спадок – це любов до рідної землі, це віра, це Господь. Наш спадок – то дитячі рученята, складені до молитви, і ніжні голосочки, якими вони перед іконами просять Всевишнього, щоб татусь повернувся. Й – о, диво! – ось він на порозі. “Тато! Тато!” – над залом летить пронизливий, але такий щасливий крик, що серце завмирає. Бо кожен із присутніх чудово розуміє: тисячі родин все ще чекають на повернення своїх рідних. З війни. З полону. З невідомості, бо “пропав безвісті”. А тисячі несуть маленьку свічечку до могил дорогих людей, які ангелами полинули до небес, скропивши своєю кров’ю стражденну українську землю.
“Роди, Боже, хліба, щоб Вкраїна квітла! Дай нам, Боже, сили, щоб були у мирі!” Ми віримо, що так і станеться. Бо чуєте, як злилися у колядці щирі голоси: “Бог Предвічний народився. Прийшов днесь із небес, щоб спасти люд свій весь, і утішився.” І утішить нас. Миром. І ми продовжимо писати Книгу нашого буття, на кожній сторінці якої будуть збережені родинні звичаї, буде закарбована пам’ять, і промовлятиме до прийдешніх поколінь історія, і осяє майбуття світло надії, яке іде від новонародженого Ісусика. І буде нове століття нашого українського Різдва століттям любові...
***
Ця молитва, частинкою якої стали усі присутні на вечорі, уже злетіла туди, де сяють зорі. Цей вечір уже став історією. Зі своєю передісторією. “У мене є кілька особливих колядок, якими я хотіла би поділитися”, – Тетяна Дармограй (дружина священика, мама чотирьох дітей, музикант і співачка) прийшла із такими словами до шанувальниці народних традицій Роксолани Прокопів. Ланцюжок потягнувся далі: зі своїми ідеями доєдналися до організації вечора Ліля Семко, Андрій Гамбаль, Тетяна Динька, Любов Лукашевич. За їхнім творчим задумом “Століття Різдва” стало вечором, який дозволив пригадати те, що ми, можливо, забули. Відновити те, чому навчили нас наші бабусі і дідусі, наші батьки. І відчути велику відповідальність, щоб передати безцінні духовні надбання України, безцінні скарби своїм дітям. Це вдалося зробити силою слова кожного з організаторів; силою пісень і колядок, які лунали від Тетяни Дармограй і Любові Лукашевич, від гурту “Тріода”, від юних вихованців вокальної студії “Елегія” (керівник Лана Поляк), від фольклорного гурту “Свашки” (керівник Ольга Допілко), від молодіжного вертепу (“МолодьPRO”); силою танцювальних композицій від школи танцю “Вишиванка” (керівники Оксана і Павло Федьківи); силою і красою народного одягу із колекції Роксолани Прокопів, показ якого провели моделі зі школи Starkids (керівник Катерина Грод). Самовіддану і талановиту акторську гру продемонстрували Ярослав Купчак, Галина Головко, Марта Шарай, Роман Парубочий та юні дарування Дам’ян і Тереза Диньки, Юстина та Меланія Прокопів, Естер Дармограй – вони виконували ролі членів тих родин, які святкували Різдво у різному часовому вимірі минулого століття, з одними лиш незмінними цінностями – з любов’ю і вірою. Великою і важливою була робота тих, хто працював над технічним забезпеченням вечора (компанія “Звук”). Важливим доповненням до сценічного дійства стали відеосюжети, окремі з яких вибирала з інтернетмережі, а більшість разом зі своїми творчими друзями створювала сама Роксолана Прокопів. Важливими були і зворушливі заставки-анонси, які розробляла фотомайстер Тетяна Дрожжина, – через фейсбук вони закликали небайдужих не пропустити це свято Різдвяного таїнства. Підтримка спонсорів, партнерів, вчителів школи українознавства, парафіян церкви святого Йосифа Обручника, як і щире благословення отця Миколи Бурядника – все і всі працювали на успіх справді магічного дійства, що розгорталося на сцені. Для кожного з нас. І для Збройних Сил України. Адже вечір був благодійним. І були в залі воїни, які приїхали до Америки на лікування. І була молитва за тих, хто сьогодні тримає на своїх плечах небо над Україною. Частина коштів від продажу з аукціону раритетних лотів буде направлена в Україну до фонду “Сталева сотня”, інша частина, як і загалом кошти від проведеного вечора, – у Фонд захисту Героїв, який створений при парафії святого Йосифа Обручника і надає допомогу пораненим українським військовим, які перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Тому що хтось на фронті, а ми – для фронту. Для перемоги. Роди, Боже, жито… Дай нам мирно жити…
Фото Максима Прокопіва і Тетяни Дрожжиної