Спи, Ісусе, спи…
(оповідання)
За вікном не випогоджувалося. Стогнало і завивало, як за покійником. Крутило снігом. Цілі пригорщі того колючого снігу вітер жбурляв у вікна, що вони аж дзвеніли під могутніми ударами. Гуділо в комині. Дим над ним не піднімався прямо і високо, а стелився над хатою, хилився пригнічено, ніби змучена людина під важким тягарем недолі. В таку негоду страшно на вулицю вийти, не те що бути десь в дорозі. Дениско, правда, раз у раз вибігав з хати, але тільки для того, щоб подивитися, чи не зійшла на небі зірка. Поява зірки у різдвяну ніч сповіщає людей про народження маленького Ісуса Христа. Зійшла зірка на небі – народився Ісус! І тоді можна сідати до святої вечері. Бігає Дениско, бігає, поглядає на небо, а зірка ніби у хованки з ним грається. Ніяк не хоче з’являтися… Нарешті, нарешті зійшла! Та й велика яка, яскрава! Тільки-но Денис хотів повернутися до хати з радісною звісткою, як голосно загавкав Бровко. Але дивно якось загавкав. Не так cердито, як на чужих, а розгублено, винувато. Дениско швиденько побіг туди, звідки доносився гавкіт собаки. Мудрий Бровко, побачивши Дениса, відразу замовк.
– Що трапилось, Бровку? – суворо спитав. – Чого ти? Тебе ж нагодували!
А Бровко втупився просто в очі хлопцеві, ніби щось сказати хоче, аж повискує тихенько, ніби дивується, що той нічого не бачить. Дивиться Денис, а просто біля собачої будки жінка з дитиною на руках. Закутана в якесь дрантя, тільки очі виглядають. Труситься вся, змерзла, видно, і задубілими руками дитину до себе тулить.
Розгублений Бровко переступає з однієї лапи на другу, тупцяє на місці і не знає, що робити. Очікувально на Дениса дивиться і гавкає. Рятуй, мовляв, забирай до хати!
– Тітко, тітко, – тихенько сіпає її хлопець за плече. – Вставайте! Не сидіть тут! Замерзнете!
Дениско спробував підняти жінку, де вже там йому самому довести її до хати. Не здужає! Вона зовсім виснажена, вибилася з сил, кроку ступити не може… Як тільки сюди дійшла – невідомо. До того ж, і дитина на руках вже величенька… Ні! Треба гукати тата на допомогу.
Тато з мамою помаленьку завели незнайомку з дитиною до теплої хати. В хаті відігрілися, попоїли, бо дуже вже худими і зголоднілими виявилися несподівані гості – тітка Марія і Богданчик.
– Ми – родом з Чернігівщини, – розповідала сумно Марія. – Хата наша згоріла… Добираємося до своїх далеких родичів в Чернівці. Пішки добираємося, бо грошей на проїзд в нас немає… Та по дорозі завірюха розгулялася. Ледве не замерзли, в темноті збилися з дороги, довго блукали в заметах і випадково наткнулися на ваш хутір.
– Молодець Бровко, що знак подав! – втрутився Дениско.
Тітка Марія лагідно йому всміхнулася
– Дякую тобі, Денисе, що до нас підійшов, допоміг, бо в мене вже не було сили навіть на те, щоб до хати підійти, у двері постукати.
– Як же ви дійшли сюди аж з Чернігівщини? – журливо запитала мати. – То ж не близький світ?
– Поки по шосе йшли, підвозили добрі люди. Задарма підвозили. Не у всіх ще серця зашкарубли, – пояснила тітка Марія. – Це вже я тут заблукала.
– Ось що! – втрутився тато. – Своїх родичів вже по святах пошукаєте. А сьогодні – святвечір, завтра – Різдво… Будьте нашими гостями. Куди вам знову з дитиною блукати? І так забрели далеко від Чернівців. Зовсім в іншу область потрапили.
– Залишайтесь, сестро! – це вже мати приєдналась до чоловіка.
– Залишайтесь, тіточко! Залишаймось, мамо! – в один голос вигукнули Дениско з Богданчиком.
– Спасибі, люди добрі! Спасибі вам! – низько вклонилася в пояс втішена і здивована жінка. – Як же так? – розгубилася. – Ви ж мене цілком не знаєте, а гостювати запрошуєте…
– Хіба по людині не видно, хто вона, що вона, – знову обізвалася мати, – По очах відразу видно. Очі не збрешуть.
Тітка Марія соромливо синіла незабудками з-під довгих закручених вій.
Залишилися тоді несподівані гості, на всі свята залишилися. І вечеряли разом, і Різдво святкували! До церкви ходили, і на Йордан воду посвячували. А що вже Дениско радів, що має на канікули товариша!.. Вони ж на хуторі живуть, від села далеко. Всі однокласники – в селі. Ще влітку, звісно, щодня зустрічаються, а взимку… Сніг глибокий, мороз, віхола… До школи піти – проблема. Возить тато свого сина до школи саньми, запряженими коником. То ж до школи!… А для ігрищ з товаришами, для пустощів батько возити не бу- де. Та і Денис не просить, розуміє… Не маленький!..
До церкви теж тато відвіз саньми. Почепив на Орлика дзвіночки. Ох, і весело було їхати через ліс по пухнастому сніжку під веселий передзвін маленьких дзвоників! А в зимовому лісі – казка! Ліс – сонний зачарований, в пухнасті шуби закутаний. Біло-біло навколо! Так святково, урочисто. Тиша глуха, така, що аж вухам боляче. Ялинки важко опустили засніжені лапи додолу, черкають ними снігові замети. Поскрипують дерева від морозу. Кущі – волохаті від інію… Кумедні такі, мов їжачки. А небо – синє, глибоке… Зовсім, як очі тітки Марії. І сонце яскраво світить. Хоч по-зимовому світить, не гріє, а все ж, весело-весело. Золотить снігове покриття, і сніг від сонця виблискує, як позлітка, сліпить очі.
Зірветься снігур чи зимородок, колихне гілку – посиплеться з неї сніг просто в пухнасті білі перини. І знову тиша, і знову безгоміння…
Ввечері колядували. Яких тільки колядок не співала тітка Марія. Дениско таких і не чув. А голос у неї, як в солов’я! Дзвінкий та високий. В церкві не співала… Соромилася, мабуть, між чужими людьми. І так на неї всі зацікавлено поглядали. Довелось сказати, що родичі приїхала святкувати. Не розповідати ж усім людям їхню сумну історію. А в хаті колядувала багато…
– Який голос у вас хороший! – захоплювалась мати Дениса. – Вам би співачкою стати! В консерваторію би! Гріх такий талант від людей ховати. Вас повинні слухати, насолоджуватись вашим чудовим співом!
– Де вже мені вчитись по консерваторіях, – сумно посміхнулась тітка Марія. – Мені б тепер он того неслуха вивчити, в люди вивести.
– Я, мамо, лікарем буду, – то малий Богданко подав голос. – Я тоді всіх людей вилікую.
– Вилікуєш, синку, – лагідно погладила його по голівці мати.
– Ну, що ж, – обізвався тато, – нумо ще по чарці, та й заспіваємо ще перед сном! Заколядуємо ще раз! Починайте, пані Маріє! Ви колядок багато знаєте.
–Яку ж би то ще заспівати? – задумалась Марія… І раптом почала тихенько і журливо:
«Спи, Ісусе, спи, спатоньки ходи,
Ми тя будем колихати,
Пісеньками присипляти,
Люлі! Серденько, люлі!..»
Всі заслухалися… Чарівний голос Марії просто дзвенів, переливався і відчувалося, що тісно йому в хаті, що він хоче за двері, на волю. А Дениско слухав, тамуючи подих. В його грудях раптом стало тісно серцю. Те серце чомусь почало рости, зробилось таке велике, гаряче і хлопець злякався, що воно теж, як пісня , зараз вирветься назовні і полетить вслід за нею у засніжені простори.
Особливо зворушили Дениска останні слова:
«Спи, Ісусе, спи, а серце втвори…
Не питай, що далі буде,
Що зготують тобі люди…
Люлі! Серденько, люлі!»
«Що зготують?»… О! Дениско добре знав, що зготують! Він читав Євангеліє і на все життя запам’ятав і про Голгофу, і про муки Ісуса, і про жахливу смерть божого сина на страшному хресті. Звичайно, потім буде воскресіння, але поки воно наступить, Ісус повинен пройти хресну дорогу. Ще зовсім малим Дениско думав, чи знав Ісус Христос про свою страшну долю?... Звичайно, звичайно, знав усе наперед, інакше він не був би Божим Сином. Але чи знав ще в дитячому віці, ще коли був зовсім малим? Таким, як Богданко, а потім – як Денис?
«Може, не знав, – з надією думав хлопчик, і серце його, просто, розривалося від жалю. – Може, в дитячому віці все таки не знав… Бо це дуже страшно: жити і знати, що ти скоро помреш, та ще і так жахливо, на хресті!.. Як можна з цим жити і спокійно спати?»
«Спи, Ісусе спи, очка зажмури,
Спи на рученьках Марії,
То ж вона тебе леліє,
Люлі, серденько, люлі!»
Як можна любити тих, що потім знущатимуться над тобою, тих, що підло зрадять тебе і розіпнуть, присудять на довгу мученицьку смерть? Як можна цих людей любити до такої міри, щоб померти за них, за те, щоб їм простилися всі гріхи? Це ніяк не міг осягнути його дитячий розум, прийняти його щире, дитяче, непримиренне серце! Невинна душа і серце не визнають ніяких компромісів…
По святах тато сам відвіз своїх гостей на станцію, посадив на електричку. Вона їх мала відвезти просто до родичів, без жодних пригод…. Ще потім був лист, в якому тітка Марія дякувала за сердечність, за гостинність, особливо теплі слова були написані для Дениска, якого жінка називала «своїм маленьким рятівником». І про Бровка згадала, не забула… Більше від них не отримували нічого…
А потім була війна! Довга, люта, кривава… Війна, яка все переплутала в хаосі тривог, втрат і марних очікувань…
Вже пізніше, після війни, коли хлопець виріс, якось у програмі «Для тих, хто не спить» передавали концерт естрадних співаків. І Дениско відразу впізнав знайомий голос, який колись, в далекому дитинстві так його зворушив. На жаль, тітки Марії вже не було в живих. Концерт, як пояснили Денису на радіо, був записаний на плівку. Вона померла ще зовсім молодою, але голос свій, свою пісню, свою душу встигла донести до людей.
А з Богданом Денис, звісно, зустрівся. Колись ви про це неодмінно дізнаєтесь.