Другий зимовий похід Армії УНР: вольова потуга у боротьбі за українську державність

Другий зимовий похід Армії Української Народної Республіки (УНР), що відбувся у жовтні-листопаді 1921 року, став останньою великою спробою українських національно-визвольних сил повернути втрачену незалежність після поразки у визвольних змаганнях 1917-1920 років. Попри те, що він не увінчався успіхом, Другий зимовий похід мав вагоме політичне та символічне значення для української історії, адже продемонстрував незламність української національної ідеї та прагнення до незалежності навіть в умовах невигідної міжнародної ситуації та безнадійної військової обстановки.

Політичні передумови були такими складними, що й навмисне не придумати. Після поразки у війні з більшовицькою росією та встановлення радянської влади на більшій частині українських земель, уряд УНР був змушений емігрувати до Польщі. У 1920 році, підписавши Варшавську угоду, українські війська під проводом Симона Петлюри отримали підтримку Польщі в боротьбі проти більшовиків. Проте вже 1921 року, за умовами Ризького мирного договору, Польща визнала Радянську Україну, зрадивши УНР, своїх союзників. Фактично українські визвольні сили опинилися в міжнародній ізоляції, що значно ускладнило ситуацію. Однак навіть після такої зради частина УНР-армійців не бажала миритися з радянською окупацією і почала готувати нову військову акцію з метою відновлення незалежності України. УНР ініціює формування централізованої та водночас і розгалуженої системи координації повстанського руху в Україні. Логічним вислідом було те, що 21 січня 1921 року при Головній Команді військ УНР на засіданні Ради Народних Міністрів у польському Тарнові створено Повстансько-партизанський штаб. Прямим його завданням була підготовка загального повстання в Україні проти окупаційного російсько-більшовицького режиму. У квітні того ж року Партизансько-повстанчий штаб, на чолі якого став генерал Тютюнник, переїхав із Тарнова до Львова. Метою було втілення плану організації повстанської армії. У другій половині жовтня 1921 року з таборів інтернованих у Польщі було переведено у Волинські ліси понад 1200 вояків УНР і розміщено у лісах на північ від Рівного. Незабаром приїхала бригада добровольців з колишньої 6-ї дивізії Армії УНР, а відтак і штаб генерала Юрка Тютюнника. Почалася організація Повстанчої Армії.

Проте воєнний стан бійців був убогим. Навіть попри яку-не-яку допомогу поляків. Тому Другий зимовий похід 1921 року став радше спробою партизанської боротьби проти радянської влади, аніж повноцінною воєнною операцією. Проте задумка була традиційно для українців хорошою. План полягав у тому, щоб партизанськими рейдами зайти на підконтрольні більшовикам території та підняти народне повстання проти них, а відтак і відновити контроль над цими територіями. Військові сили УНР, хоча і були порівняно малочисельними (близько 1500 осіб), сподівалися, що селяни, виснажені радянськими репресіями та озлоблені колективізацією стануть на боротьбу з червоними окупантами. Похід планували на три напрямки, складався він відповідно із трьох груп – Волинської, Подільської та Бессарабської. Найбільші сподівання покладали на Волинську групу під керівництвом генерала Тютюнника, зрештою вона була найчисельнішою до 900 бійців, Подільська група мала 342, а Бессарабська нараховувала до 300 бійців. Волинська і подільська групи виступили з територій, контрольованих поляками, третя (бесарабська) – з територій, які контролювала Румунія. 

Армія УНР складалася переважно з піхоти, не мала важкої зброї чи достатніх матеріальних ресурсів для тривалого протистояння з Червоною армією. Всі учасники походу були добровольцями, які пройшли попередні кампанії, а також були емігранти, що прагнули звільнити рідні землі і повернутися на деокуповану батьківщину. Попри важкі умови (наближалася сувора зима, була нестача продовольства і амуніції), учасники походу були сповнені рішучістю боротися за відновлення української державності.

Отож 25 жовтня 1921 року Подільська група під командуванням підполковника Михайла Палія-Сидорянського розпочала Другий зимовий похід армії УНР. Вона мала пройти через Поділля та вийти до Києва. Більшовики ж були готовими до такого прориву і чекали, щоб дати збройну відсіч. Попри важкі сутички повстанцям таки вдалося прорватися до околиць Києва. Але їм не вдалося, як планували в штабі, з’єднатися з Волинською групою, що унеможливило реалізацію повноцінного воєнного рейду. Зрештою Подільська група із втратами повертається назад до контрольованих поляками територій та на початку грудня переходить кордон. Поляки ж не довго думаючи арештовують вояків УНР вдруге. 4 листопада вирушила в рейд Волинська група, якою особисто командував Юрко Тютюнник, на третій день вони відбили у більшовиків Коростень, проте втримати його не змогли. Більшовики переважали українську групу більш як удвічі. Повстанці також мали гостру нестачу набоїв, тому вирішили відступати. Однак кіннота Котовського, яку більшовики відправили на відсіч, оточила групу Тютюнника. Лише 120 вояків та отаман змогли вирватися з оточення та дістатися польського кордону. Інші продовжили вести бій в повному оточенні, фактично перебуваючи в котлі. Хоча спочатку війська УНР змогли захопити кілька населених пунктів на Волині, зокрема й Коростень, їм не вдалося підняти масового повстання. Найбільш трагічним моментом став бій під містечком Базар у листопаді 1921 року, коли більшість учасників походу були захоплені більшовиками. 359 українських солдатів, які потрапили в полон, були страчені після відмови перейти на бік радянської влади. 19 листопада з території, що контролювала Румунія, вийшла бессарабська група, яку очолював генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. Але вона одразу зазнала великих втрат і повернулася ні з чим. Варто сказати, що на окупованих територіях діяли й дрібніші партизанські загони, маючи на меті підсилити виступ бійців УНР, а серед населення пішли чутки про початок масового антибільшовицького повстання. Проте на ділі селяни мляво підтримали повстання, а на це таки розраховували у штабі Тютюнника.

Хоча Другий зимовий похід і не досяг військових цілей, його значення виходить за межі безпосередньої поразки. Політично похід став виразом українського спротиву радянській владі, продемонструвавши незгоду з насильницькою інтеграцією України до складу СРСР. Символічно він укріпив пам’ять про боротьбу за незалежність і став одним із тих моментів, що формували національну ідентичність у майбутні десятиліття. Так, Другий зимовий похід мав значний вплив на українських націоналістів, які активно використовували партизанський досвід під час Другої світової війни. Жертва учасників походу підкреслила, що боротьба за українську державність не завершилася із втратою УНР і триватиме аж до остаточного відновлення незалежності, що й сталося в 1991 році.

Таким чином, Другий зимовий похід Армії УНР – це не лише трагічна сторінка української історії, а й символ незламності національної ідеї, яка допомогла сформувати підґрунтя для сучасної української державності.