За нашу і вашу свободу! Варшавський договір 1920 року

9 травня на Хрещатику був військовий парад. Ні, не побєдобєсіє, а парад 1920 року на знак перемоги українсько-польських військ над більшовиками, де й лунало гасло, винесене в заголовок. Хоча святкувати, як виявилось, було зарано. 

З 1917 по 1920 роки влада у Києві змінювалась понад десять разів. У травні 1919 року представники УНР почали таємні переговори щодо можливого польсько-українського військового союзу, що продовжувались до квітня 1920 року.

Для українців такий договір був єдиним шансом продовжити боротьбу за незалежність і за свою державу. Адже воєнна кампанія 1919 року провалилася, армія УНР опинилася в трикутнику смерті: зі сходу й півдня насувались денікінці, що паралельно йшли на москву, з півночі тиснули більшовики, а на заході вже стояли польські війська. Тож Петлюра вирішив помиритися з одним із ворогів. Для частини українців це була зрада, але з перспективи історії це, напевне, таки перемога. Тож Україні була необхідна допомога Польщі. Головнокомандувач польської армії маршал Юзеф Пілсудський розглядав договір як перший крок для побудови великої федерації на сході, адже Білорусь, Україна, Литва мали відділити Польщу від Росії. Таким чином це мав своєрідний такий бар’єр для Європи від росії. У 1920 році Друга Річ Посполита була єдиною державою, що допомогла УНР позбутися більшовицької окупації і спільно звільнити територію від Збруча до Дніпра. До того ж українці палко вітали польську армію як визволителів на своїх територіях, адже особливої підтримки більшовики серед українців не мали (вибори до Всеросійських установчих зборів 1917-го тому свідчення: наприклад, у Київському виборчому окрузі більшовики набрали ледь трохи більше ніж 4% голосів). 

Петлюра вирішив піти на договір з поляками, вибираючи менше зло. Як політик і лідер Української держави на той час, він мусив щось робити в ім’я України. Але поляки, перебуваючи у сильній позиції, тисли на Петлюру. Коли він не погодився на їхні попередні умови, то його й міністрів навіть заарештували на добу. В результаті компромісів 22 квітня 1920 року було укладено Варшавський договір між Республікою Польською та УНР. Також 24 квітня 1920 року між Військовим міністерством Польщі й Урядом Петлюри підписано було військову конвенцію, сякий-такий додаток до Варшавського договору. Відповідно до того документа, польські та українські війська мали діяти як союзні армії, а військові операції мали проводитись під керівництвом польського командування.

Перший зимовий похід армії УНР, що відбувся напередодні, був необхідним, щоб зберегти ядро війська. А інша частина армії УНР була або хвора на тиф, або перебувала в польських таборах для інтернованих вояків. Ситуація була складною.

Умови договору диктували поляки. Основна вимога була така: відмова УНР від галицьких та волинських земель. Звичайно, УНР не контролювала і так ті території: польські війська ще у травні-червні 1919 року зайняли їх. Тож фактично Петлюра відмовлявся не від територій, а тільки від прав на певні території. З іншого боку, Польща зобов’язувалась цим договором надати матеріальну допомогу, достатню для формування трьох повноцінних дивізій, допомогти українській владі встановитися на правобережжі Дніпра. Подальші ж взаємовідносини повинні були регулюватися додатковими договорами: як-то кажуть, вирішили дивитися по ситуації.

Взаємна вигода від Варшавського договору 1920 року була такою: Пілсудський розумів, що без вільної України не буде вільної Польщі, адже Україна займала (і займає!) стратегічну позицію у так званому міжмор’ї: поміж Чорним та Балтійським морями. Геополітична візія проекту міжмор’я артикульована була ще Пілсудським, а також пропонована і нашим сучасним національним лідером В’ячеславом Чорноволом. Проте вона досі не була втілена через низку причин чи навіть комплекси різних причин. А проте в сьогоднішніх умовах як протидія імперській інвазії зі сходу, що її здійснює росія, а також в розрізі стратегічних цілей України у сфері безпеки (приєднання до НАТО) та економічній сфері (інтеграція з ЄС) концепція Міжмор’я знову стає актуальною. Що ж, незайве тут згадати і найбільшу державу свого часу на теренах Европи під назвою Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (ВКЛ), де українці грали не останню роль. 

Польща надала значну допомогу протягом 1920 року відповідно до Варшавського договору. Військово-повітряні сили повністю були польські, надана польська техніка, українська армія була зодягнена у польського крою мундири. Постачання зброї: армія УНР з першого зимового походу мала всього 12 гармат, а восени 1920 року вони вже мали понад 70 гармат. Поляки зорганізували і постачання боєприпасів, адже українці не мали власних потужностей для реалізації воєнних цілей і завдань. Як армія може воювати без власних боєприпасів та патронів? Сьогодні на третьому році війни це питання знову наріжне: жодна допомога союзників не закриє оперативно усіх потреб, бо своє воно і є своє. Влітку 1920, коли українська армія змушена була відступати з територій УНР мобілізаційного ресурсу не вистарчало. Але поляки зорганізували збірну станицю в Ланцуті, котра забезпечувала українцями, що з різних причин опинилися на польській території, армію. Це були добровольці, інтерновані, полонені. Тож поляки зробили чималу організаційну роботу та надали суттєву матеріальну допомогу українському війську. І навіть після Ризького перемир’я всупереч домовленості з більшовиками допомога яка-не-яка продовжилась. 

З кінця квітня до листопада 1920 року воєнна кампанія нараховувала різні кількості військової сили. 60 тисяч поляків було поставлено до бою. А як щодо українців? У квітні 1920 року (перед підписанням договору) український контингент становив лише 500 бійців (Чергова паралель із сьогоденням і нашою черговою війною: всього лише 5000 готових до бою вояків ЗСУ було на час анексії Криму 2014 року). Але повернулась частина війська з Першого зимового походу, була проведена мобілізація на відвойованих територіях (наприклад, Подільська губернія). Тож в результаті війська УНР нараховували 25 тисяч. А згодом, коли УНР, відступаючи, давала останній бій червоній армії на західноукраїнських землях восени 1920-го, українців було вже 40 тисяч. 

Тож зрозуміло, що польсько-українські союзні війська навесні 1920-го, маючи перевагу над червоною армією, яка тоді мало до 30 тисяч, змогли відтіснити більшовиків із Правобережжя і звільнити Київ. Це сталося 7 травня. Правобережна Україна була звільнена ціною малих втрат: 150 загиблими і 300 поранених. 

Однак далі поляки та українці переправились на Лівий берег зовсім недалеко: зайняли лише Бровари та Бориспіль. Це було необхідно для того, щоб заблокувати можливість артилерійських обстрілів столиці з боку більшовиків. Наступу на схід від Дніпра не було, що було зумовлено самим договором, адже поляки зобов’язались допомогти лише на Правому березі. Поляки не збиралися йти далі на схід, адже лишали цю можливість українцям, які в перспективі могли наростити сили і самостійно звільняти східні креси по Дніпру. Поляки керувалися історичними мотивами, адже право на Лівобережжя Річ Посполита традиційно віддавала росії. 

Звичайно, не варто думати, що поляки були ідеальними на тих територіях, де стояли їхні війська. Було всяке, адже фактично діяли місцеві окупаційні адміністрації, тож поляки схильні були розглядати свої місії в Україні як колонізаторські: траплялися випадки з арештами міністрів УНР, були й експропріації майна та пограбування. 

Улітку 1920-го через низку стратегічних прорахунків війська союзників почали зазнавати поразок. Після відходу від Києва більшовики значно поповнили свої військові ряди. Так, Перша кінна армія Будьонного розрізала на стику двох польських армій фронт і це за собою понесло ряд дальших поразок. У серпні більшовицькі війська Михайла Тухачевського вже наблизилися до аж до Вісли. Далі була Варшавська битва, так зване диво над Віслою, що врятувало Європу від більшовицької навали. Так омріяний леніним похід на Париж та Берлін зазнав краху, а з ним розтанули і мрії про всесвітню революцію. 

12 жовтня 1920-го Ризьке перемир’я завершило цю воєнну кампанію для поляків, вони як переможці отримали свої землі згідно з Варшавським договором. Фактично Польща зрадила УНР, але оскільки Варшавський договір не був ратифікований Польським сеймом, то поляки легковажно відмовились від обіцянок. А Верховний головнокомандувач маршал Пілсудський, оскільки був залежним од рішень польського парламенту, де на той час переважали антиукраїнські погляди, потім хіба лиш просив пробачення в українців. Та й по всьому. 

Для українців же ця кампанія завершилась інакше: українські війська були кинуті Польщею напризволяще, і восени 1920 року вони самі воювали проти червоної армії, відтак отримали поразку і змушені були переходити за Збруч та інтернуватися. Це була остання регулярна кампанія регулярного українського війська в боротьбі за незалежність Української держави у визвольних змаганнях початку ХХ століття.