Не мовчати
Країна увійшла у фазу глибокої депресії. Очі людей вже не палають. Повільно зникає з ужитку гасло: Слава Україні! Все більше і більше людей переконується в тому, що попри силу українського духу, потенціал країни, яка має величезні ресурси, гроші, оборонний комплекс, що чекає держзамовлення, масу талановитих інженерів і проектантів, готових винаходити й виробляти ракети, дрони, снаряди та інше озброєння, яке здатне гарантувати нам перемогу – перемога, якось незмінно розчиняється та неухильно вислизає.
Світ проти України. Тепер це очевидно. США майже рік як саботують постачання озброєння, не дозволяючи європейським партнерам самостійно забезпечувати нас високотехнологічною зброєю. Білий дім відкрито забороняє бити по території росії та її критичній інфраструктурі, наприклад НПЗ тощо.
Але все це насправді виглядає не так страшно, порівняно зі зрадою українських «еліт», які обслуговуються владою Зеленського-Єрмака, а до цього їх обслуговувала влада Порошенка. Минула влада і нинішня здають Україну по одному й тому ж сценарію – через проштовхування угод з росією. Тільки тоді угоди були мінськими, а тепер нам нав’язують стамбульські, але суть одна і це справжня катастрофа.
На всіх посадах в уряді, в Офісі президента, серед депутатів парламенту перебувають ті, хто чекає на «рускій мір», паралельно здійснюючи неприкриті акти мародерства, саботажу та диверсій. У це важко повірити, але це так. В результаті фронт просідає, українські війська потроху здають території, упав Бахмут, впала Авдіївка, Вугледар, на черзі, не дай Боже, Селидове із Покровськом.
Здавалося б, безвихідь. Цілком можливо і так. По факту ми втрачаємо Україну. Перша гірка правда в тому, що причина стану, в якому ми опинилися, ховається не в них, а в нас. Бо це ж ми спокійно дивимося, як вони ґвалтують нашу мати.
Ґвалтування буде продовжуватися аж до того моменту, поки українці не зрозуміють, що цей акт треба найрішучішим способом припиняти. Друга гірка правда полягає в тому, що ніхто за нас це робити не буде.
Поки що достатньо просто не мовчати. Давно на часі.
Про автора: Костянтин Ільченко – ветеран російсько-української війни, журналіст, радник Центру стратегічних досліджень.