Цілі війни та розуміння перемоги

У безіменній статті в The Economist є один пасаж, який заслуговує окремої уваги та реакції. Невідомий колективний розум дорікає Зеленському, що той не працює з народом і не нав’язує народу правильне розуміння перемоги, іншими словами, правильних цілей війни. Пасаж читається просто: демократія – це коли темний народ обирає собі просвітлену людину, щоб ця просвітлена людина показувала темному народу шлях до світла. У нашому випадку розказала про правильні цілі війні і правильне розуміння перемоги.

Чи має право на життя така форма демократії? Мабуть, що має. Але є обов’язкова умова. Кандидати на посаду «короля» змагаються програмами, а не білбордами і суфлерами, обов’язково ведуть інтелектуальні бої, і все, що вони говорять, є їхнім власним надбанням.

Наскільки пригадується передвиборча поведінка Зеленського, то Володимир Олександрович писав програму разом з народом, запитуючи у народу, що писати в програму. А це означає, що він не знає, що робити без народних порад і підписався на іншу форму демократії – виконувати волю народу. А не нав’язувати свою волю народу. Воля Зеленського слабша за волю народу. Взагалі, запитання, чи вона у нього є в мінімально необхідній для лідера кількості. Але щось там є, бо геть безвольні люди не можуть стати президентом.

Так ось, чому Зеленський не працює з народом і не пропонує народу правильні цілі війни і правильне розуміння перемоги? Тому що народу можна запропонувати більш правильне розуміння чогось, але ні в якому разі не менш правильне. Інакше народ знесе і розірве на шматки. Тобто Зеленський може апелювати до народу і пропонувати своє бачення виходу з війни, але це бачення може бути більше і краще за народне. Наприклад, осада москви – штурм кремля – трибунал для путіна.

Народне розуміння української перемоги, насправді дуже скромне. Це вихід на кордони 1991 року. Чи означає це, що війна з росією після цього закінчиться – звичайно, не означає. Але ймовірність закінчення війни стає дуже високою. Принаймні значно вищою, ніж вихід з війни за формулою мир в обмін на території.

Для того щоб десакралізувати демократію і народне розуміння перемоги, «інтелектуали» сучасності експлуатують таке поняття, як популізм, мовляв, народ генерує популізм, і політики, які хочуть сподобатися народу, підхоплюють цей згенерований популізм. І це слабкі лідери. А ось якби Зеленський був сильним лідером, то він би вийшов і сказав: не треба боротися – треба відкупитися територіями. У нас деякі чомусь вважають, що якщо не можна досягнути справедливої мети, то треба публічно оголосити реальне завдання. Під час голодомору, мабуть, було б проголошено – з’їсти слабшого, щоб вижити самому.

Зеленський насправді слабкий лідер, бо якби він був сильним лідером, то він би сказав народові, що треба напружитися в десять разів сильніше, щоб розбомбити москву, як москва розбомбила Маріуполь. Але Зеленський хоч і слабкий лідер, але не дурний, принаймні не настільки дурний, щоб втратити інстинкт самозбереження і запропонувати відмовитись від деокупації українських територій. Рекомендувати Зеленському нав’язати народові ненародне розуміння перемоги, це все одно, що батькам рекомендувати малолітній дитині встромити цвях в розетку, з розрахунку, що, може, не потрапить на фазу.

І якщо мудрі і сміливі радники, «голуби миру», думають, що народ не веде облік миролюбивих, то вони дуже помиляються. Радники не роздерті лише тому, що «не на часі».

Зверніть, до речі, увагу, що на Заході чомусь уникають конкретики і говорять закидонами про якісь нові цілі війни. І хочуть, щоб ці нові цілі озвучили ми, а не вони.