Як правильно захищатися від воєнної агресії: чинити спротив агресії чи примиритися з агресором?

Уявімо ситуацію: 1) ґвалтівник нападає на жінку, жорстоко б’є її, щоб придушити її опір; 2) жертва намагається активно чинити опір, дряпається, б’є кулаками ґвалтівника, щоб припинити насильство, кличе на допомогу; 3) тут з’являється, наприклад, російський політик, і, використовуючи свою ораторську майстерність, умовляє припинити «конфлікт» у такий спосіб: жертві рекомендує припинити чинити опір ґвалтівникові, а насильника просить припинити застосовувати силу проти жертви і почати «мирні переговори» між собою. Про що: про згвалтування «мирним» способом? І жодного слова у цього політика немає про припинення самого акту нападу та звільнення жертви і залагодження спричиненої їй шкоди! 

Він умовляє їх просто домовитися «врегулювати статевий контакт» у мирний спосіб! За цією «російською логікою», якби жертва не чинила опір, то й не було б зґвалтування... а так ґвалтівник змушений застосовувати силу, а щоб він припинив насильство, жертва повинна перестати чинити опір. Інакше – ніяк! І жодного слова щодо того, з чиєї вини виник конфлікт...

І тут виникає проблема: чи варто рекомендувати жертві нападу припиняти опір з тим, щоб ґвалтівник не бив її і «мирно» її ґвалтував? Чи перестає тоді зґвалтування бути зґвалтуванням?

Це – метафора, що ілюструє «російську логіку» (і логіку деяких представників на Заході!) щодо припинення вогню у війні рашистської росії проти України!

Таким чином реалізується хибний підхід урівнювання жертви та агресора, що суперечить законам природного права, розкритим, зокрема, Гуго Гроцієм і втіленим у нормах міжнародного права. 

Відповідно до принципів міжнародного права, переговори між сторонами будь-якого конфлікту можуть і повинні здійснюватися за правилами диференціації жертви та агресора. Інакше порушується принцип справедливості у міжнародному праві, а договір між сторонами конфлікту стає нікчемним.

І чи можна рекомендувати державі, на яку напав агресор, рекомендувати припинити опір, щоб зменшити заподіяння їй шкоди агресором, зокрема загибель людей? Чи перестає тоді конфлікт бути конфліктом? Чи правильно рекомендувати Україні припинити опір російській агресії заради збереження життя українців, чи може правильним є рекомендувати Україні ЗАРАДИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ щось інше, а не припиняти опір? Можливо, є інший спосіб захистити життя українців, не жертвуючи для цього їхньою свободою? Хіба це природно, коли держава – жертва воєнної агресії – відмовляється захищатися для того, щоб зберегти життя своїх громадян?

На це питання є відповідь в історії: В. Черчилль вирішив його таким чином, що в інтересах народу Великої Британії краще буде чинити опір нацистській агресії, ніж піти на переговори і отримати мир з рук Гітлера. І ця відповідь виявилася правильною!

Розглядаючи ще в 1940 році можливість поступок А. Гітлеру заради благополуччя народу Великої Британії, Черчилль дійшов висновку: «Але даремно було думати, що якщо ми спробуємо укласти мир зараз, ми отримаємо кращі умови, ніж якщо б ми боролися. Німці вимагатимуть наш флот – це буде називатися «роззброєнням», – наші воєнно-морські бази та багато іншого. Ми повинні будемо стати державою-рабом, хоча й буде створено британський уряд, який стане маріонеткою Гітлера… І де ж ми виявимся в результаті?».

Очевидно, Черчилль розгледів природну закономірність, згідно з якою для забезпечення благополуччя народу краще боротися з агресором, ніж згоджуватися жертвувати свободою заради миру.

Виходячи із законів природного права, причинно-наслідкова концепція припинення конфлікту полягає в тому, що спочатку агресор повинен припинити нападати і завдавати шкоди жертві, а потім жертва внаслідок цього втрачає необхідність опору, який є наслідком, спричиненим причиною – агресією. Тому протиприродними є недолугі заклики до України про «припинення вогню», який ведеться нею виключно для захисту від воєнної агресії з боку росії, тобто «вогонь» з боку України перебуває в причинно-наслідковому зв’язку з застосуванням «вогню» агресором.

Звернена до обох сторін збройного конфлікту начебто «гуманістична» формула «перестати стріляти» має подвійний характер і різне значення для жертви агресії і агресора: для країни – жертви агресії вона означає перестати оборонятися, а для країни-агресора означає перестати нападати. Але ж стан оборони – це наслідок, причиною якого є стан нападу. То хіба можна ігнорувати цей причинно-наслідковий зв’язок, закликаючи Україну-жертву агресії «припинити стріляти», урівнюючи її з російським агресором? Цілком природно, що заклик «перестати стріляти» має бути звернений лише до країни-агресора, а країна-жертва має «перестати стріляти» лише тоді, коли «перестане стріляти» країна-агресор. Отже, із закликом «перестати стріляти» до України можна звертатися лише тоді, коли «перестане стріляти» росія! Таким є алгоритм дій міжнародного співтовариства щодо припинення війни згідно з принципом верховенства законів природного права.

… В. Черчилль також досить проникливо відмітив, що неадекватне розуміння механізму міжнародної безпеки може завести народи в небезпеку. З історичного досвіду Другої світової війни він зрозумів, що міжнародне співтовариство може і має виявляти симптоми визрівання воєнної агресії в тій чи іншій країні і правильно реагувати на них в самому зародку, аби запобігати війнам. Розглядаючи цю історію, він зазначав: «Ми побачимо, як заклики до розумності і стриманості можуть стати першими факторами смертельної небезпеки; як середній шлях, вибраний внаслідок бажання безпеки і спокійного життя, може привести в центр небезпеки. Ми побачимо, наскільки абсолютною є необхідність широких міжнародних дій множини держав, не дивлячись на коливання їхньої внутрішньої політики».

Цей урок є надзвичайно актуальним сьогодні, коли російський рашизм став «центром небезпеки» для мирного співіснування народів. 

Якщо слідувати логіці Черчилля, то найкращий спосіб захистити інтереси народу України, його майбутнє та міжнародну безпеку і правопорядок в усьому світі – це знайти способи для того, щоб зусиллями міжнародного співтовариства знешкодити російського агресора, зокрема вирвавши сам корінь воєнної агресії – рашизм, що є формою соціопатії. Як свого часу країни-союзники вчинили з нацизмом у Німеччині. Тут, очевидно, слід виходити з наступної закономірності: «Якщо не буде рашизму – то не буде і війни». 

Про автора:
 Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор.