На нас дивиться цілий український нарід, а може й світ, а через те – до бою!

Генерал-хорунжий Армії УНР та командувач Карпатської Січі Сергій Федорович Єфремов, який звернувся до українців Карпатської України з цими словами, з відомої родини Єфремових. Найбільше знають з тієї родини, напевне, його рідного дядька, на честь якого його й назвали, – академіка, літературознавця, діяча УНР Сергія Олександровича Єфремова. Рідний брат академіка Сергія Єфремова, на той час кандидат природничих наук, Федір Єфремов одружився з донькою священника села Зеленьків Уманського повіту Антоніною Олександрівною Загродською, рідною сестрою генерал-полковник Армії УНР, командира Волинської дивізії, учасника Першого зимового походу, заступника головнокомандувача Армії УНР Олександра Загродського. І ось 20 вересня 1893 року у селі Зеленьків на Черкащині і народився український військовий діяч, командувач національної оборони Карпатської України, генерал-хорунжий Сергій Єфремов.

Здобув гімназійну освіту, але обрав фах військового. Закінчив Київське Костянтинівське військове училище. Перша світова війна застала його у складі 87-го піхотного Нейшлотського полку. Згодом він був переведений до 271-го пішого запасного полку. Коли впала царська влада, Єфремов саме лікувався після чергового поранення в Катеринославі (тепер Дніпро). Належав до Товариства Українських поступовців, яке у березні 1917 року організувало в Катеринославі Свято Волі. Ось Єфремов на милицях вибирається на трибуну і палко закликає «до організації українських військових легіонів. Вже тричі поранений, він говорив, що ладен ще хоч би й три рази пролити свою кров за волю України», згадував свідок подій Євген Вировий. Наприкінці 1917 року Єфремов був одним з ініціаторів з’їзду учителів Катеринославщини, на якому запропонував перейменувати назву міста у Січеслав. Пропозицію підтримали одноголосно. Він був людиною свого часу, а суспільно-історичні зміни буремних 1920-х, глибока закоріненість в українство та національне виховання змусили молодого офіцера російської армії стати в ряди найактивніших борців за незалежність України. Сергій Єфремов був активним учасником українського національно-визвольного руху: виступав на зборах, багатолюдних мітингах, в період Першої світової поширював серед солдатів антицарські та націоналістичні ідеї. Після того як у Києві проголосили Українську Центральну Раду, був головою Української військової ради Катеринославщини, від імені якої виступав на першому та другому українських військових з’їздах у Києві. Восени 1917 року Сергій Єфремов командував гайдамаками та вільними козаками, які виступали зі зброєю супроти більшовицького окупанта в Катеринославі. Згодом гайдамацький полк Єфремова увійшов до складу Армії УНР. На початку 1918 року після жорстоких боїв із червоноармійцями біля катеринославського вокзалу гайдамаки Єфремова змушені були відступити до Києва. Адже сили були нерівні. Восени полк Сергія Єфремова стояв проти армії Денікіна, яка окупувала Київ і почала репресії проти національної української інтелігенції. За Директорії Єфремов служив у Військовому міністерстві. Наприкінці визвольних змагань повернувся до керівництва бойовими з’єднаннями, взяв на себе командування 15-м та 24-м куренями 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Коли українська національно-визвольна боротьба захлинулась під червоним багнетом окупантів з московських боліт, Єфремов опинився у Празі. Цивільним себе він не уявляв, тож згодом його охоче взяли до Чехословацької армії завдяки багатому бойовому досвіду. 

…надворі 1939 рік. Розігрується складна геополітична партія, Європа на порозі Другої світової. 14 березня Словаччина проголошує незалежність від Чехії. Того ж дня угорські війська починають провокації проти карпатських січовиків і починають бойові дії. У тому вирі подій президент Карпатської України, яка на той момент була автономною республікою в складі Чехословаччини, з трибуни парламенту (сойму) проголошує незалежність: «Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу». Відразу після цього дає телеграму Гітлеру з проханням взяти Карпатську Україну під захист від Угорщини, яка вже роззявила хижу імперську пащу в бажанні окупувати Карпатську Україну. Однак німці відмовили Волошину і порадили не чинити опору угорцям. Почалися запеклі бої біля Мукачева. До Карпатської україни на підмогу почали прибувати галичани-оунівці. Створився Головний Штаб Карпатської Січі, начальником якого призначили Сергія Єфремова, який на той момент жив у Хусті. Він також став командувач Національної оборони Карпатської України «Карпатська Січ». Того ж дня він звернувся по радіо до українців та українок:

«Ганебний напад наших віковічних ворогів став фактом: мадяри перейшли вночі наші кордони й провадять наступ, щоб знов накинути ярмо на нашу Батьківщину. Уряд Карпатської України видав наказ створити українську армію, якої січовики й січовички стають ядром та основою. Мене влада призначила Командантом Національної оборони. Нас чекає нерівна своєю силою і зброєю боротьба з напасником, але – заховаймо спокій і негайно ставмо чоло ворогові. Імовірно, що багатьом з нас доведеться полягти в цій нерівній боротьбі, але смерть полеглих буде історичним прикладом для майбутнього покоління українського народу. Вихований таким прикладом, наш нарід ще стане колись увесь до могутнього здвигу, до боротьби за свою Соборну Державу. І тоді – здобуде її. Утримувати лад і порядок! Ніхто не сміє ширити панічних вісток! Зрадників Батьківщини та ворожих аґентів негайно затримувати та передавати до найближчої січової команди. На нас дивиться цілий український нарід, а може й світ, а через те – до бою в обороні своїх прав!» 

28 березня 1939 року одна з найпопулярніших французьких газет «Фігаро» писала: «Криваві бої в Карпатській Україні між військами мадярськими та українською армією продовжуються. Обидві сторони напружують усі свої сили, уживають усіх родів зброї, щоб перемогти. Бої йдуть зараз в околицях Ясіня та Рахова. Наскільки це важкі й безоглядні бої, свідчить той факт, що ні одна з воюючих сторін не бере полонених. Українськими військами командують генерал Петрів та полковник Єфремов».

Насправді на той час Єфремов уже виїхав через румунський кордон, адже спроби карпатських січовиків були приречені. У них не було людей та зброї. Угорці переважали їх чисельно і технічно. До того ж, згідно зі спогадами самого Єфремова, генерал Всеволод Петрів під час візиту до штабу Національної Оборони відмовився взяти на себе командування: «Я звернувся до нього з проханням, щоб він перебрав на себе Начальну команду збройними силами Карпатської України. Генерал якось дивно посміхнувся, похитав головою і відповів: – Ні, пане полковнику, я на це не можу пристати.

Я пробував його переконувати, навіть прохав його згоди піти зі мною до президента о. Волошина, але він категорично відмовився […] Розмову він закінчив обіцянкою, що буде приходити до штабу й допомагати боронити Карпатську Україну. Бачачи рішучість, з якою генерал відмовився від моєї пропозиції, я не міг більше нічого зробити, тільки подякував йому за бажання допомогти нам». Сергій Єфремов через зв’язкових і телефоном особисто керував обороною на всіх фронтах. Карпатська Січ стала єдиним військовим опором, яке зі зброєю стало на захисті батьківщини, не маючи жодної надії на успіх. Втрати були великі. Зрештою Полковник Єфремов дав наказ обороняти тодішню столицю Карпатської України місто Хуст, поки триватиме евакуація урядових установ. Він наказав спалити майже весь урядовий архів, чим запобіг репресії тисяч людей, а сам 16 березня виїхав у Румунію з останньою групою урядовців. 

«Єдина втіха, – з гіркотою говорив Сергій Єфремов, – що наші січовики горять любов’ю до Батьківщини, а ворожі лави складаються зі звичайних мобілізованих вояків, які, можливо, не мають великої охоти вмирати за “королівство св. Степана”, а проте сила й камінь довбає. Керуючи операціями, ми могли мати тільки одну мету: показати цілому світові, що українці вміють завзято боронити свою свободу й державність, а зрештою відступати з найменшими втратами в гори, на Гуцульщину, а там триматися, доки світ не схаменеться та не запротестує проти зґвалтування волі Карпатської України та зрушення як Мюнхенської умови, так і Віденського арбітражу». 

Сьогодні 49-й окремий штурмовий батальйон «Карпатська січ» – український добровольчий підрозділ Сухопутних військ Збройних сил України – захищає Україну від іншого ворога, що так само зневажив усі міжнародні договори. Але в цій війні ми не маємо права програти.