Сто років сюрреалізму і класика: мистецтво і гра, різні знахідки виставки

Сьогодні хочеться мистецтва. Несподівано воно лікує, а ще дозволяє по-новому думати. Це підтверджує Лозанна, де багато музеїв, присвячених мистецтву. Але щоразу відкриваємо нове та незвичайне.

Скажімо… Чим нас порадує 10-та Платформа (французькою Platforme 10)? На ній – різні музеї та виставки. Наприклад, Лозаннський Кантональний музей красних мистецтв (Musée cantonal des Beaux-Arts de Lausanne), скорочено MCBA.

Цей Музей – один із наймолодших, оскільки існує з 2019 р. Раніше на його місці був залізничний склад, а вокзал (біля якого є ця будівля) простягався далі. 

Він цікавий уже самою назвою, оскільки вона написана… дзеркально та догори ногами! Уже тут авангард!

У холі нас, як завжди, зустрічає золоте дерево – величезне (14,5 метрів), до самої стелі. Воно вінчається
чорною планетою. Вочевидь, це модель світового дерева. Вражає буквально кожного. Автор – Джузеппе Пеноне (Guiseppe Penone), італійською назва – «Luce e ombra» (2011), тобто «Світло і тінь». Виконано її з бронзи та
граніту.

У цьому музеї постійно чергуються виставки – постійна (присвячена класичному мистецтву, у тому числі швейцарському) і змінні – переважно сучасні митці з різних країн. Але цього разу – інша експозиція. Вона присвячена сторіччю сюрреалізму. Тут імена Сальвадора Далі, Альберто Джакометті, Макса Ернста, але й дуже багато талантів і геніїв, яких широко ми не знаємо. 

Не віриться, що сюрреалізму (або надреалізму) – сто років. Бо ми вважаємо це мистецтво зовсім новим, молодим, але водночас і важко уявити, що колись його не було. Навіть у розмовному мовленні можемо сказати сленґом: «Це сюр!» – про те, чого не може бути – а от воно відбулося.

Звичайно, ми вивчали про сюрреалізм в університеті, читали літературу, бачили окремі картини, зокрема репродукції. Можемо назвати улюблених митців-сюрреалістів. Або визнавати – якщо вперше побачимо якусь картину: на перший погляд незрозуміло, але «чіпляє» та викликає враження: «Це чудово!» Справжнє мистецтво й не вимагає пояснень.

Звичайно, неможливо все пізнати або відкрити сюрреалізм за один візит. Але можна спробувати дізнатися про головні риси. Що сказати про виставку в музеї, який описую?

Концепція виставки присвячена грі: «Сюрреалізм. Велика гра» («Surréalisme. Le Grande Jeu»). Можна дізнатися чи прочитати історію виникнення сюрреалізму, філософію… Імена Андре Бретона та інших. Як відомо, у Парижі в 1924 році з’явився перший маніфест сюрреалістів. Отже, цьогоріч – це справді століття. (А в 1930 р. був Другий маніфест сюрреалізму). Загалом мені найбільше сподобалися витвори найперших сюрреалістів, у тому числі Сальвадора Далі. А взагалі виставка була присвячена цьому мистецтву від початку до сьогодення. Але розповім за порядком.

Ми бачимо фото і роботи найперших сюрреалістів. Особливо вражає стіна, присвячена круглим зображенням, схожим на око. Це – французький митець греко-італійського походження, Маріо Прассінос (Mario Prassinos, 1916–1985). Його твір – без назви, але яке незвичне коло. Може, це озеро, в якому віддзеркалюється місяць? Наша Земля згори? Око і зіниця? Дуже багато асоціацій. Далі – картини різних митців, і кожна змальовує гру. Наприклад, дівчинка, схожа на Алісу в Дивокраї, стоїть перед картковим будиночком. Цей «будиночок» (а французькою він chȃteau de cartes – дослівно «картковий зáмок») – більший, ніж дитина, яка тримається за горішню карту – може, сама це й побудувала? (На цій картині будиночок справді більше нагадує замок своїми розмірами). Манера зображення не дуже реалістична, а все це скоріше нагадує казку. Водночас і змушує замислитися над тим, що таке гра. А поряд – композиція, де діти грають у класики. Окрему увагу викликала картина, на якій зображені жорстокі ігри. Узагалі справжній сюрреалізм (як і справжнє мистецтво) змальовує не лише сни і фантазії, а й життєву правду. А ось картина, де діти показують акробатичні вправи.

Що в наступній залі? – Інші витвори. Але біля цих картин треба довше стояти та розмислювати над кожною. Наприклад, людське тіло у формі стіни, цеглин… Інша картина – жінка-сфінкс, але сучасна, зроблена з ляльки та пружин. Узагалі ця робота сподобалася креативністю. Також – сюрреалістичні пейзажі, в яких можна знайти свою логіку. Наприклад, фантастичний острів, оточений каменями – наче це щелепа із зубами. Проте водночас виникає пейзажна асоціація. Можливо, і завдяки класичній манері. Але по-справжньому приковує увагу знаменитий шедевр Сальвадора Далі – картина «Лебеді, що віддзеркалюються у слонах». На цій композиції – начебто пейзаж, але він незвичний. Нібито острів у морі, а тримається цей острів – на лебедях, які переходять у… слонів. Тобто згори лебеді, а віддзеркалюються вони як слони. Усе – справжнє. У цьому світі художника все – реальне. А ліворуч – самотня постать художника з-поміж скель. Це не автопортрет у строгому розумінні, проте явно – митець. Тут багато чого зашифровано, у тому числі автобіографічного. Звісно, про цю картину багато писали і ще напишуть, але висловлю свої враження. А ще ця картина незвичайна й тому, що в художника була класична школа, і він міг, наприклад, точно копіювати Рафаеля. 

У цій експозиції – роботи художників із різних країн. Підписи – французькою, англійською, німецькою мовами.

Наприклад, картина британсько-мексиканської художниці Леонори Керрінґтон (Leonora Carrington, 1917–2011) Це була мисткиня-сюрреалістка цікавої, бунтівничої, але важкої долі (зокрема, пережила концтабір). Відомо про її прориви у мистецтві, боротьбу за права жінок, а ще – те, що ця художниця була музою генія Макса Ернста, писала його портрети, співпрацювала з ним. У мене викликала інтерес одна картина 1960 р.. Назву «Cœur d’Amour Épris» можна перекласти як «Серце безумного (захопленого) кохання», або «Закохане серце» (але все це – не дуже точно, бо є безліч сенсів). Тут іще гра слів, бо amour – це «кохання», але Amour – це й знаменитий бог Амур, який вражає стрілами. Сама картина цікава теплими тонами (червоним, золотавим), переходами барв та фігурами, нагадуючи манерою й полотна Відродження. Тобто має класичну основу. Недарма навіть назва цитує герцога Рене Анжуйського – ХV ст. Тобто, може, тут відображено й куртуазну традицію. Загалом такі картини – це й прочитання класики по-новому. Або інша британська мисткиня (яка все життя прожила в Дербі), Меріон (Маріон) Аднамс (Marion Adnams, 1898–1995) – картина 1963 р. «Імператор мотилів / Грім ліворуч» («Emperor Moths / Thunder on the Left»). (Але слово moth можна перекласти і як «міль», і як «нічний метелик»). На ній – сині планети, схожі на мильні бульбашки, над пейзажем. І несуть ці кульки метелики, виконані в чорних тонах. Здається, що метелики не просто сідають на кулі, а саме несуть їх, тобто планети рухаються завдяки польоту цих комах. 

Або «Останні дні» («Les derniers jours», 1944) французького митця Іва Танґі (Yves Tanguy, 1900–1955). Сюрреалісти зображали сни і фантазії, проте в найкращих усе одно була життєва основа. У цьому легко переконатися, дивлячись на цю картину. Вона й відображає реальність, сучасну художнику (звернімо увагу на рік), а ще написана і як попередження. Що на ній? Якісь конструкції? Мольберти? Люди з покритими головами? Удалині – скеля, шпиль? У все це треба вдивлятися та вдумуватися. Але перше враження дуже сильне. Також варто знати, що зовні сюрреалісти могли бути епатажними, але насправді в них був стрижень, вони були серйозними і працьовитими (навіть дуже). Інакше не змогли б такого створити.

Треба сказати, що з-поміж найкращих робіт на мене спочатку «дивився» твір (чи я його вихоплювала поглядом), і лише потім дізнавалася, що це, виявляється, картина чи скульптура знаменитого сюрреаліста. Наприклад, це шедевр Макса Ернста – олійне полотно «Богоявлення, або Пейзаж уві сні» – чи «омріяний пейзаж» («Épiphanie or Dream landscape»), де особливе освітлення. Варто відступити, як воно помітне. А зблизька помітні обриси фантастичних тварин, подібних і до інопланетних, і до первісних.

Окрему залу присвячено «Грі без кінця», або «Нескінченній грі» («Le jeu sans fin»). Тут теж показові роботи, а взагалі всі зали доповнюють одна одну. Треба зазначити, що в кожній залі – інформація про конкретні розділи виставки. Скажімо, «Нескінченна гра» присвячена й віршам-колажам, які практикувалися в першій половині ХХ ст. 

Окрім полотен, на цій виставці презентовані й скульптури – у тому числі Макс Ернст. А ще на відео показано сюрреалістів, принципи творчості, різні кінематографічні прийоми… Можна прогулюватися залами, дивитися твори та заодно вчуватися в музику та інші звуки з екранів. Цікаво споглядати й те, як усе розташовано, як поєднано. А ще – на цій експозиції стільки імен, яких ми не знали.

Окрему залу присвячено грі в шахи. Ми бачимо за склом шахи, але все одно незвичної форми та оригінально розташовані. Автор – американець Мен Рей (Man Ray, 1890–1976), який першим використав такі форми. Помітно, що це не розвага, а справжнє мистецтво.

А після сюрреалізму захотілося подивитися класичне мистецтво. Це також обширна виставка, де зібрані шедеври. Причому багато робіт, нам невідомих. А є й славетні.

Перша зала відкривається величезним (у всю стіну) килимом-гобеленом, XVII ст., який зображує різні сцени. Герої грають на старовинних музичних інструментах. Так і називається – «Концерт». Можна довго вдивлятись і оцінювати цю тонку роботу, захоплюватись яскравістю кольорів, пластикою. А далі – безліч картин. Є античні та біблійні сцени, різні історичні. Портрети сучасників і сучасниць художників. Навіть автопортрет. Викликає інтерес і картина ХІХ ст. (автор – швейцарець Шарль Ґлейр, Charles Gleyre, 1806–1874) «Слони» («Les éléphants»), яка зображає… первісний світ, але не фотографічно (хоча вже тоді були розкопки, і люди бачили залишки мамонтів та інших доісторичних тварин), а фантазійно. Це нібито райський пейзаж, де ліворуч, у хащах – Адам і Єва. І хоча твір називається «Слони», там зображені саме мамонти та інші доісторичні тварини (можна розрізнити, наприклад, обриси печерного ведмедя). Над композицією літає птеродактиль. Це начебто предметний живопис, але тільки на перший погляд.

На особливу увагу заслуговують шедеври (без перебільшення) швейцарських художників. Це портрети і пейзажі. Останні навіть дещо нагадують абстракції. Дуже подобаються відтінки барв, побачені у природі. Звичайно, тут є й реалістична манера. Наприклад, це знаменита картина Ежена Бюрнана (Eugène Burnand) «Бик в Альпах», в якій уловлюються і великий розмір самотнього бика, і краса неймовірного пейзажу. Уміти побачити надзвичайне в нібито простих речах – це заслуга художника. Або – портрети дітей. Це відома картина Альбера Анкера (Albert Anker, 1831–1910) «La Mariette aux fraises» – «Марієтта з полуницею» (серйозна дівчинка тримає суниці – вочевидь, на продаж). Анкер уславився тим, що малював симпатичних дітей у буденних ситуаціях: ідуть зі школи, допомагають у господарстві, учать уроки, сплять, тощо. Або картина Ернеста Білера (Ernest Biéler, 1863–1948), на певний погляд реалістична – «Перед церквою Сен-Жермен у Сав’єз» («Devant l’église de Saint-Germain à Savièse»). Це сцена біля церкви, на подвір’ї, у неділю – дівчата, одягнені в чорне, у капелюхах, читають молитовники, а з ними – найменша дівчинка (певно, чиясь сестричка), що нанизує гриби. На ній – чепчик. Усі ці ситуації зображені дуже природно. Ці жанрові сцени – справжнє мистецтво, а не просто милі картинки. І водночас поряд – витвір Білера в іншій манері – вертикальна картина: «Жінка в синьому». Зображена на повний зріст, вона стоїть на тлі гліцинії – також синьої. А ще неймовірне враження від гігантського полотна Білера «Таємнича вода» («L’eau mysteriouse»): середньовічні дами (може, з двору Круглого Столу?) дивляться в чарівну круглу криницю з лататтям. Що їм віщує вода? Чи ці жінки бачать там своє майбутнє? А, може, вода промовляє до них? Треба сказати, що репродукції не передають особливостей цього шедевру, а ще його важко зловити в кадр через неосяжний розмір картини. А ще тут пейзажі Фердинанда Ходлера, де неймовірно передані тони небес
і води.

Експонати розташовані за хронологією, бо далі йдуть авангардизм, абстракціонізм тощо. Поряд із картинами – скульптури в нереалістичній манері.

Неможливо перерахувати все, що справило сильне враження. Наприклад, сюрреалізм – це виставка не на один раз, бо хочеться ще раз відвідати. Підсумую, що у справжніх митців – і школа, і зміст, а не лише бажання епатувати. Справжні твори вражають і змушують не раз підійти до цих картин і скульптур, вдивлятися та вдумуватися.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).