Визнання як орієнтир для інших крізь призму Перікла

Всі, хто займається історією політичної думки, читали у Фукідіда в його «Історії» знамениту надгробну промову Перікла. 

Вона була виголошена в межах поминальних заходів на честь загиблих афінян першого року Пелопоннеської війни зі Спартою. 

Стисло. Свою промову Перікл почав із короткого вступу. У ньому він послався на існуючу традицію гідно вшанувати загиблих і одночасно вказав на труднощі цього завдання. Перікл підкреслив, що може знайти необхідні слова. 

Далі йде основна частина промови. 

Перікл вихваляє предків, завдяки яким афіняни живуть на своїй рідній землі. Завдяки їм в Афінах склалися відповідні полісний устрій, моральні пріоритети та культурні здобутки, що піднесли Афіни на перші ролі серед інших грецьких полісів. 

Після похвали Афін та її громадян Перікл переходить до власне похвали загиблих. Саме завдяки таким героям Афіни існують і існуватимуть. Їхня жертва не безцільна, а представляє собою виконання обов’язку, завдяки чому кожен із громадян почувається в безпеці. 

«І ось за цей поліс доблесно віддали своє життя ці воїни, вважаючи для себе неможливим втратити батьківщину, і серед тих, хто залишився в живих кожен, безсумнівно, з радістю постраждає за нього». 

Завершалася надгробна промова втіхою родичів, закликами вшановувати пам’ять загиблих героїв і наслідувати їх приклад у виконанні свого обов’язку.

Ця промова описує модель, за допомогою якої грек наближав себе до богів, до їхнього безсмертя, залишав після себе історію власного значущою життя. 

(Яку запише якщо не Плутарх, то хтось, хто допоможе тобі залишити після себе слід в твоєму полісі).

Те, що на латині має назву «virtus» – поняття чесноти, що з’єднувала в собі військову мужність з ревним виконанням громадянського обов’язку. 

(З Віртус тісно пов’язаний Гонор (Честь). Вони навіть храм мали один на двох – Templum Honoris et Virtutis).

І саме те, що забезпечувало можливість людям жити разом, спільно чогось досягати. 

Чого, на жаль, немає у нас сьогодні.

Бо ми забули, що республіка – це «спільна річ» тих, кому не все одно, тих, кого турбує те, як вони живуть, тих, які хочуть жити в співтоваристві з такими ж рівними, як і вони.

У Макіавеллі є книга, яка називається «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» («Discorsi sopra la prima deca di Tito Livio»), де він розповідає про свободи Риму та як гарантувати свободи у вільній республіці.

Так ось він говорить – патякати про те, що треба брати участь у спільній справі – це проповіді, які не працюють. Людей треба зацікавити. 

Чим?

Вони повинні зрозуміти, що республіка це єдина арена, де вони можуть розкритися як унікальні і дивовижні особистості, чиї дії будуть зафіксовані в історії. І з яких нащадки братимуть приклад. 

Тобто дотримуватися чеснот. Honoris et Virtutis. 

І таке визнання дуже важливе для людини. Тут є та екзистенційна складова, яку не дають ніякі гроші. Бо саме на рівні республіки фіксуються та залишаються в пам’яті справи інших, як модель поведінки.

Тому політика в греко-римському розумінні – це спроба створити власну історію значущого життя, яка стане орієнтиром для інших. А не так, як в українському – «розпиляти» бюджет. Скільки політиків в нашій країні зробили за останні 30 років вчинків, які стали орієнтирами для нас та наших дітей? І де той пам’ятник, увінчаний лаврами, який можна поставити сучасному українському політичному діячеві з написом: «Громадяни! Беріть приклад з його життя!»?

Dixi!