Втрата

Редакція газети «Сурма» висловлює щирі співчуття рідним та близьким пані Ірини Фаріон – мовознавиці, поборниці українського слова, професорки та народної депутатки. Вічна пам’ять!

Отож, сталося!

На життя Ірини Фаріон вчинено замах. І не деінде, а в самому Львові, серед білого дня. Із застосуванням вогнепальної зброї. Жінку з пораненням голови у важкому стані було доправлено до лікарні, де вона згодом померла.

Ось тут можна було б впасти в заціпеніння і надовго замовчати, але це не той випадок, коли мовчати можливо.

Деякі публічні факти, що стаються в житті, мають символічний зміст, оскільки відкривають суть таємних речей, які приховані від очей. І красномовно свідчать про важливі речі. Ось деякі швидкі думки.

Гадаю, зараз підуть недолугі коментарі від деяких «наших» ЗМІ, спробують знайти побутову версію цієї драми, або зроблять стрільця душевно хворою особою. Чи постараються мінімізувати цю інформацію про замах і зачистити її з публічного простору.

Насправді ж ідеться про дуже серйозні речі. А саме – перехід цієї війни у площину ментальну, тобто це, по суті, відкриття ще одного, невидимого, фронту, але спрямованого конкретно проти яскравих представників української нації, які сьогодні уособлюють її розум, чітку логіку, потужний інтелект, інтуїцію і пристрасне серце. Це початок війни проти тих, кого не обдуриш примітивною галасливою пропагандою, кого не купиш за гроші, кого не залякаєш адміністративними репресіями можновладців.

Ця подія також говорить про те, що проти українців іде війна з кількох фронтів. І російський фронт це не єдина загроза, оскільки є загроза внутрішня. І цей ворог сьогодні перефарбований, перевзутий, переодягнений у вишиванки і озброєний патріотичними гаслами. До того ж він володіє потужним адмінресурсом, який він починає застосовувати все активніше.

Той, хто трохи знає радянську історію, вже зрозумів, що ми переживаємо 20-ті роки минулого століття в СРСР. І в Україні кілька років тому відбулася справжня революція. Тільки не кривава, а публічна і прикольна – з галасливими політичними і гумористичними телешоу, за якими ховалася справжня трагедія нашого народу.

А суть в тому, що владу в Україні отримала суспільна сила, яка ніяким чином не ідентифікувала себе українцями, а лише «насєлєнієм». Прихована ідеологія цієї сили була зрозумілою – покінчити із залишками свідомого українства в країні. І це останніми передвоєнними роками втілювалося дуже активно. Але трапилася війна.

Так! Як не парадоксально, путін поспішив із вторгненням. Бо ще років п’ять – і Україна стала би різновидом Білорусі, хіба що з іншим обличчям. І мова, вишиванки, рушники та гопаки в цій державі існували б виключно як раритети з бабусиних скринь та предмет для жартів і кепкування. 

Путін поспішив – і тим викликав цілу хвилю свідомого національного українського спротиву, з’яви величезної кількості добровольців, які готові були віддати (і віддали!) життя за свою країну, її мову і культуру.

Ця хвиля виявилась настільки потужною, що владній команді в Україні, або тим, хто стоїть за нею, довелося змінювати свою тактику – перефарбовувати і перетасовувати свої ЗМІ, створювати україномовний інформаційний простір і заповнювати його наскоро перекладеними «шедеврами» своїх вірнопідданих артистів чи то пак «агентів впливу».

І, здавалося б, усе їм вдалося якнайкраще – активність українських мас поступово пішла на спад, а в деяких моментах навіть була повністю нейтралізована. З’явилася можливість і надалі втілювати свої «грандіозні» плани зі знищення України. Але!

Куди подіти найсвідомішу, найчутливішу і найсовіснішу частину народу – інтелігенцію?! Її завжди було так мало в Україні, але кожен з її бойовитих представників мав беззаперечну вагу і авторитет в суспільстві. Що робити з ними? 

Як завжди буває – когось спокусили великими грошима і посадами, когось терміново відправили воювати на фронт, якщо людина досі цього не зробила добровільно. Когось надійно ізолювали інформаційно. Когось «милостиво» відпустили за кордон. А з кимось довелося вдаватися до радикальних засобів за сталінським принципом: «немає людини – немає проблеми».

Методи цієї страшної сили не змінилися з часів жовтневого перевороту. Для цієї сили не було «своїх» ані серед українців, ані серед росіян. Щоправда, українців розстрілювали і мордували в таборах масово, а росіян прибирали вибірково, головним чином вилучали найхаризматичніших. 

Найвідомішими з них були Єсенін і Маяковський. І якщо Єсеніну ще якось можна було приписати суїцидальні мотиви, то як бути з Маяковським – життєлюбом і сибаритом, який публічно клявся в любові до СРСР?

Влада добре розуміла, що нездари, грошолюби і марнославці в країні не такі страшні, як талановиті безкомпромісні особистості, які «чують голос неба». І влада вирішила не ризикувати, чекаючи, поки кумири народу не почнуть говорити йому правду.

Правда – це завжди проблема для тих представників влади, які намагаються зберегти цю владу будь-якою ціною. У росії такими «проблемними» були Борис Немцов, Олександр Литвиненко, Анна Політковська, Олексій Навальний. Їхні імена знайомі всім і не потребують зайвих коментарів.

Але таких імен сьогодні вистачає і в Україні! І як не дивно – ім’я Ірини Фаріон вже очолює список цих людей, які вели і ведуть постійну просвітницьку роботу – чого варті її блоги на ютубі, присвячені видатним особистостям українського національного руху! А її просто таки катастрофічне невміння мовчати і знаходити найемоційніші, найдошкульніші слова для характеристики тих чи інших особистостей і ганебних явищ нашої дійсності. Її не зупиняли навіть одіозність і зірковий статус певних «недоторканих» осіб. Вона давала свою безкомпромісну оцінку! 

Я не знаю в інформаційному просторі нашої країни більш відчайдушної і сміливої особи, аніж Ірина Дмитрівна. Її не могли спинити ані армії ботів в Інтернеті, ані відчайдушні зусилля окремих високих чиновників, ані адміністративні репресії. Ця жінка залишалася незламною – незважаючи на інформаційні хвилі відвертої ненависті і знущання блогерів, вона їздила по Україні зі своїми полум’яними виступами, використовуючи як привід презентацію своє нової книжки про мову. Вона була на цьому внутрішньому фронті один на один із цією україноненависницькою сворою. У цієї свори не вистачило аргументів...

Один лише висновок напрошується. На нинішньому етапі розпочата хитра і таємна боротьба з носіями українського духу, української свідомості і активного утвердження українського способу життя. А це влаштовує ворогів України, – явних і прихованих, які розглядають її лише як територію, як надра, родючу землю і вигідний матеріальний актив. Хто виконавець цього замаху? Це – провокація від явних чи таємних ворогів? Кому вигідно? Можливо, ми ніколи про це не дізнаємось. Але сам факт говорить за себе.

Отож, порятунок українців – справа рук лише самих українців! Тих, кого сьогодні ще не утилізували на фронті і не деморалізували в тилу, позбавляючи електрики, води і постійно збільшуючи податки. Порятунок лише в національній єдності. І в організаційних формах цієї єдності. Геть ілюзії!

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.