Ненависть як рятівна межа

Коли у 2008-му я готував книгу вояцьких спогадів «Так творилося Українське військо», мене вразило українське диво пробудження в 1917 р. на темній-претемній Ямпільщині, у самому куточку української землі, на кордоні з Румунією. Наш народ тоді вже був майже асимільований москалями. Інтелігенція українська вже не вірила, що можна пробудити етнографічну масу до державного буття. Але загуркотіли в Петрограді громи Лютневої революції і села, які ще в березні 1917 р. плакали-ридали за російським царем, села, у яких уже не співали українських пісень (бо забули їх), раптом рішуче потягнулися до свого. З натовпу вчорашніх малоросів ніби за помахом палички якогось доброго чарівника виросли козацькі сотні і курені, що на краю української землі запекло боролися за свою національну державу.

Боролися і співали українських пісень

Диво з див: селяни, які лише кілька тижнів перед тим уперше почули слово «Україна», засвоїли його, стали називати себе українцями, та ще й гордістю, та й ще брязкаючи зброєю, та ще й стріляючи в бік тих, хто не хотів нас на нашій землі! І все ж залишалося чимало й тих, хто братався з москалями, повторював за ними, що ми на фронті їли з одного казанка, що нас «одна вош їла». І 70 років, у добу СРСР, затиралася межа між українцями і москалями, мовляв, це ж те саме. 

Москва русифікувала український народ. І в добу Української держави смертельна для нас русифікація продовжилася. І тільки війна, яка почалася 2014 року, призупинила цей процес, українізація почала набирати сили. І оці перші місяці повномасштабної війни 2022-го повернули наше національне обличчя. Путін хотів завоювати Україну і включити її в «русскій мір», а вийшло навпаки – взаємна ненависть українців і росіян відновила рятівну стіну від «русского міра». Ось характерний приклад. Нещодавно подивився на ютубі відео: чемний український хлопець ініціював відеозв’язок із молодими громадянами РФ.

Юні росіяни, як тільки бачили за спиною блогера наш державний прапор, буквально звіріли, ображали його матюками, а він продовжував чемну розмову, запитував, чому вони так реагують на його до них вітання. І знову на нього громадяни РФ виливали образи й матюки. Таких розмов із «абонентами» було з півтора-два десятка. І скрізь – однакова відповідь: лють і зневага до українців. У такий спосіб чемному нашому блогеру вдалося показати великим планом обличчя молодої Росії, яка йде на зміну каґебістській Росії Путіна. Що сказати, достойна «зміна»!

Дякуємо росіянам, що вони своїми ж руками – і брудними язиками! –  прокладають між нами ментальний кордон, якого раніше так бракувало! Ще недавно москалі казали нам: «Да што нам дєліть? Ми же братья». Тепер не те, тепер між нашими народами – надійний кордон, заповнений крокодилами і піраньями. Його вже не перейти. Нам уже ніколи не обійнятися і не привітатися. Збулася моя давня мрія! Було б добре, щоб цей відеоролик чемного блогера постійно демонстрували в українських школах – замість уроку російської мови.

Україна мілітарна переможе!

Смерть Росії!

«Серед руїни і могил»

 Ми всі знаємо про злочини росіян у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці, Маріуполі… Чи таке масове душогубство російські кати скоїли в Україні вперше?

Прочитайте уривок зі свідчень полковника Армії УНР Якова Гальчевського, опубліковані у 1923 році в ч. 1 варшавської газети «Трибуна України» (передруковані у книжці «Яків Орел-Гальчевський: боротьба та філософія боротьби»).

«…У м. Літині розстріляно 240 осіб – переважно селян і селянок та 82 місцевих міщан, – свідчив Яків Гальчевський. – Перед розстрілом п’яні червоноармійці пов’язали нещасних 82 колючим дротом, лікоть до ліктя, а руки – на спину, оточили колом і повели за місто під лемент, зойки й ґвалти тисячного натовпу людей всякого віку. Жодним чином не могли розігнати людей... за містом постріляли свої жертви і багатьох ще напівживих – присипали землею. Серед глядачів – родичів – збожеволіло скільканадцять чоловік; божеволіли і нещасні жертви, чекаючи черги, бо звичайно розстрілювали по двоє над ямою. Так само розстріляно в м. Хмельнику (Хмільнику. – Ред.) 430 душ, в Лятичеві (Летичеві. – Ред.) 60 родин, в м. Барі 150 душ, з них 30 учителів і учительок. В м. Жмеринці 645 душ, і в той час, коли я збирав ці відомости, – розстріляли ще тили. В Винниці – 1 452 чоловіка. В с. Багринівцях, крім розстріляних в 1921 році 51 чоловіка, цієї осени розстріляно 85. Розстрілюють, як зазначено, без суда і слідства. Перш як розстріляти жінку або дівчину, чекісти зґвалтовують її. Наприклад, дружину козака Василя Сензюка наспіх зґвалтували, перед розстрілом вона відкусила палець одному москалеві.

В с. Багринівцях розстріляли одну жінку з с. Добової Літинського повіту, а її однорічну дитину вдарили об мур так, що мозки викотились, а труп дитини кинули на труп матері. В с. Літинецькому Майдані жінку Олену Кушніренкову порубано разом з 2-літнім сином на руках. При розстрілах і викачуванню зброї люде десятками падали непритомні. В с. Брусленові Літинського повіту одна баба, коли член опертройки ставив вимоги до селян, сказала: «Він цего не зробить, тільки, чуєте, лякає». Той, почувши це, підійшов до правого крила заложників, де стояли два вчителі Дроздовські й студент Місюра, вихопив нагана і постріляв всіх трьох, крикнувши: «Вот как я лякаю!»

В Могилівськім повіті розстріляно одної інтелігенції 400 осіб. В Женишковецькій волості було арештовано 900 душ, серед яких, між иншим, співаків українського національного хору, і розстріляно з них 600. В Деражнянській волості розстріляно 250 душ. В Ново-Ушицькім повіті розстріляно інтелігенції і свідомих заможніщих селян 850 чоловіка. Зустрічав я людей, котрі казали, що таке саме діється і на Київщині, і на Волині, і на Херсонщині. (…) Нині на Україні відбувається крівава трагедія. Чи остання, чи передостання це її дія – трудно сказати». 

За ці страшні злочини Росія не була покарана, світ навіть не знав про них. Тепер же – завдяки інтернету – весь світ знає про державну політику геноциду проти України, яку здійснює демонічна Москва. Є надія, що цього разу Росія не мине кари. Але для цього її треба перемогти. Тож побажаймо нашим ЗСУ і добробатам історичної перемоги!