Українські поети після Тараса Шевченка: нові імена
У минулій публікації я заторкнула тематику поетів, які були сучасниками Тараса Шевченка або творили після смерті Кобзаря. Цих імен надзвичайно багато, а біографії кожного автора справді цікаві. Завдяки знанню цих фактів ми можемо повніше скласти картину тодішньої літератури, подивитися, яку тематику розпочинали майстри слова.
Про деяких відомо замало. Або залишається збирати факти чи здогадуватися, накреслюючи ескізи тодішньої доби. Тобто «намалювати» для себе: як ці поети жили?
Зокрема, це Петро Кузьменко (1831–1874), родом із Чернігівщини. Про нього писали і пишуть, але досі замало. Відомо, що він народився в сім’ї сільського дяка, отримав духовну освіту і став дяком у своєму селі Кролевецького повіту (до речі, ці місця – батьківщина геніального українського перекладача Миколи Лукаша, який був і поетом). Але життя Кузьменка не було розміреним і мирним. А ще в цій біографії багато прогалин. Тому зосереджуся на творчості.
Він був поетом, прозаїком, а ще – етнографом. Це помітно в його віршах – наприклад, у творі «Три дороги», де вказано про вибір: «В чистім полі на роздолі вітер завиває; / Сидить козак на розпутті та думку гадає. // Три дороги простяглися на широкім полі; / А в козака думка така: йти шукати долі. // Три дороги… Котру вибрать? Де щастя, де горе? / Козак в полі – як той човник без весельця в морі. // Доле, доле! Як би то знать, де тебе шукати! / Світ широкий, люди мовчать, а шляхів багато!» Деякі поезії ще більше побудовані, як українські народні пісні. Наприклад: «Ой вийду, я вийду…», від імені жінки, яка нещаслива у шлюбі з нелюбом. Показано саме традицію – пускати вінок. Але не для ворожіння (як робили дівчата) на нареченого, а для подання знаку рідним: «Ой пущу зелений / Віночок на воду; / Пливи, мій віночку, / Та до мого роду. / Може, вийде мати / Вранці води брати, / Тоді, мій віночку, / Приплинь к бережочку, / Нехай нені скажуть / Зів’ялії віти, / Як з нелюбим важко / На чужині жити». Тут революційно показано долю саме заміжньої жінки. Або поема з підзаголовком «Легенда» «Погане поле», яка відкривається у пісенному стилі: «Тихо із-за хмари місяць випливає, / Байраки, долини, степи оглядає. / На степу долина; в широкій долині / І сумно, і страшно, як у домовині… / Аж ось заквилили вовки-сіроманці, / Крикнув чорний ворон тричі у байраці, / Прошуміла хвиля-вихор по долині, / І знову все тихо, наче в домовині. / Світить із-за хмари місяць білолиций, / Ходить по долині страшна молодиця…». Це традиція романтизму, зокрема з його передвісництвами, описами героїчного, ґотичного та іншого пейзажу... І, звичайно, козацької слави. Далі в поемі до діда звертаються із проханням розповісти історію цього поля. Історія сюжетом нагадує шевченківську «Катерину», але ще більше в ґотичному ключі. Трагічною кінцівкою, а ще епічністю, описами цей твір нагадує й українську народну баладу. А взагалі Петро Кузьменко писав багато любовної лірики, з-поміж якої є й оптимістичні вірші.
Або Василь Кулик (1830–1870 або 1874) із Полтавщини, козацької родини, відомий як українофіл. Скінчив полтавську гімназію, тобто отримав добру освіту і знав класичні мертві мови (латинську і давньогрецьку), а також і живі, необхілні тоді – французьку та німецьку. Цікаво, що його робота не була літературною. Він працював провізором, аптекарем. Навчався в Харківському університеті (сучасному Каразіна), але раптом у майбутнього поета вмер батько. Довелося покинути навчання та мрію стати лікарем і опікуватися родиною (братами і сестрами, які ще були малими). Тому герой статті досяг того, що було йому доступне – став провізором. Коли брати і сестри виросли і могли подбати про себе самі, поет раптом покинув роботу і змінив стиль життя, наймаючись на заробітки в інших губерніях. Він багато мандрував Україною і, звісно, це сприяло життєвому досвіду. Одним із його занять було навчати селян. Одружився із селянкою-кріпачкою – досі не з’ясовано, чи з кохання, чи принципово. Але овдовівши, він був змушений турбуватися про своїх маленьких дітей. Умер рано – від туберкульозу. Рік смерті досі точно не з’ясовано. Зазвичай пишуть 1870-й, але є дані й 1874 р. До речі, у деяких джерелах не вказують і року народження, тобто 1830-й – під питанням.
Підсумувавши, можна сказати, що поет усе життя працював, служив іншим і забував себе. Обставини часто виявлялися проти нього, але боротьбою була його творчість. До речі, поетова стезя припала на добу заборони функціонування української мови (1863 р.). Уперше оприлюднив свої вірші в журналі «Основа» 1861 р. За життя збірки не мав – вона вийшла посмертно 1894 р. у Львові. Але були й неопубліковані вірші – а про їхню долю досі не знають. Де вони? Чи збереглися в якомусь архіві? В когось на руках? Просто зникли у безвість? Були вилучені та знищені під час поліційних обшуків? Те, що ми знаємо про цього поета, це завдяки антологіям та окрушинам, зібраним свого часу з різних джерел.
Виявляється, Василь Кулик мав європейські смаки в літературі. Він багато читав – зокрема, любив із українців Тараса Шевченка, а з інших поетів – романтиків: Джорджа Ґордона Ноела Байрона, Роберта Бернса (Бернза), Оґюста Барб’є, Гайнріха Гайне… (Тоді якраз відкривали цих романтиків, а Кобзар, до речі, усіх їх читав і шанував). Тобто українського поета приваблювала і патріотична, і гнівна, і любовна, і філософська, і сатирична муза. Наприклад, успішно – особливо як на той час – переклав знамениту баладу геніального шотландця Роберта Бернса під назвою «Іван Ячмінь» (тоді була частою традиція українізувати й імена в оригіналах). А ще він був активним громадським діячем і автором статей.
Оскільки Кобзар був авторитетом для молодого поета, не дивно, що Василю Кулику належить вірш «На смерть Тараса Шевченка». Фактично це вірш-плач. Написано просто, але пісенним стилем. І там сказано: «Поховали дух великий / І серце гаряче», «Ні, не всього поховали / Тебе на чужині, – / Твоє слово животворне / Живе на Вкраїні; / Твоя дума, твоя пісня / Повік не загине, / Поки буде рости-жити / Козацька дитина; / Твоє слово ізмалечку / Повитвердять діти: / Будеш з ними зеленіти, / Український квіте… / Теє жито, що посіяв, / Зійде – жати будем. / Розбудив єси нас, батьку… / Тебе не розбудим!» Слова про те, що Кобзареві слова житимуть і вивчатимуться, стали пророчими. А слова «Твоя дума, твоя пісня / Повік не загине» свідомо нагадують знаменитий Шевченковий афоризм: «Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине... / От де, люде, наша слава, / Слава України!»
Оскільки поет, який наслідував шевченківську творчість, захоплювався фольклором, не дивно, що багато його текстів нагадують пісні. Наприклад, такий любовний вірш від імені дівчини: «В мене серце до любові. / Біле личко, чорні брови. / Що робила, мати знала: / В скринях скарбу принадбала».
Або такий вірш (правописом оригіналу): «Козаче-чумаче! / Йдеш у дорогу – / Послухай же, сину, / Діда старого: / Покіль ще живий я, / Покіль помірать, / Про родичів де-що / Хотів розпитать. / Як з сіллю ітимеш / На той Берислав, – / З Хортиці-сестриці / Щоб вістку прислав. / Як станеш близенько / Сухого Ярка, / Помяни там душу / Дідуся Сірка. / Як “соб” повертати / Через Чортомлик, / Прислухайсь… чи чути / Там братчиків крик? / Як будеш минати / Самарську паланку, / Привітай від мене / Старую панянку. / Спитай, як доїдеш, / У батька Дніпра: / Чого наша мова / І слава вміра? / Чи то-ж стара мати / Замовкла на вік, / Чи то-ж народила / Німих та калік? / Чи то ж відцурались / Від неї сини, / Чи то-ж насьміялись / Над нею вони?».
Авторська примітка – етнографічна (так само правописом оригіналу): «Річка Чортомлик впадає до Дніпра і дуже гомонить, а люди кажуть, що то Запорозці гомонять».
У цього автора є й пейзажна лірика, але вона переходить у філософську й навіть порушує соціальні проблеми. «Весна на хуторі» – типове свідоцтво цьому. Починається вірш так: «Потепліло; сонце сяє, / Травка зеленіє; / Жайворонок вже співає; / Нагідки й шавлія, / Чорнобривці й канупер / Сходять – Божі квіти…» І далі – опис побуту дітей і родин. І – знов описи природи, зокрема тварин і взагалі живого світу: «Над малими ластівочка / Навкруги в’ється; / За городом, на царині, / Плигають ягнята, / Понад річкою жовтіють / Малі гусенята; / Між вербами синесенька / Ворскла-річка; / Ось, на липині, й гніздечко / Мостить Божа птичка…». Тобто це полтавський пейзаж.
А хто автор пісні «Ходить гарбуз по городу»? Певна, що багато хто її знає. Але багато хто змалечку переконаний, що це народна пісня. І це – найвищий комплімент поету! Проте… що ми про нього знаємо? Це – «Пісня про гарбуза». Автор? Є факти, що це харків’янин Володимир Александров (1825 –1894). Але роком смерті вказували і 1893-й – може, за старим стилем? Загалом цей поет отримував гарні відгуки. Його читав Пантелеймон Куліш.
А ким був Александров? Син сільського священика і поета, він сам виявився не лише поетом, але й лікарем, доктором медицини. Тобто мав фах і науковий ступінь! А ще – музикантом, фольклористом. Дуже любив театр, писав п’єси, зокрема для дітей. І сам створив домашній театр. Перекладав з латинської та німецької мов, чудово знав польську та інші мови. Проте це ще не все: він перекладав Давидові псалми та інші біблійні книги. А Псалтир вийшов під римованою назвою «Тихомовні співи на святі мотиви». Александров був автором оперного лібрето, оперет… Проявив себе як композитор. Активно друкувався у пресі. А ще завдяки йому ми можемо слухати українські народні пісні, знаємо казки про Козу-Дерезу та інших наших улюблених персонажів. Бо все це зібрано і записано Володимиром Александровим.
Також пісня «Я бачив, як вітер берізку зломив», сьогодні вважається народною. Але її автор – В. Александров, який любив романси. Проте це ще не все, бо оригінал – «Розбите серце» Гайнріха Гайне, а український автор переклав цей текст. Цей вірш і побудований як романс. Певна, що ви знаєте цей текст: «Я бачив, як вітер берізку зломив, / Коріння порушив, гілля потрощив. / А листя не в’яло і свіже було, / Аж поки за гору вже сонце зайшло. // Я бачив, як серну застрелив стрілець, / Звалилася бідна, прийшов їй кінець. / Боротись зі смертю було їй не вміч, / Одначе боролась, поки зайшла ніч. // Я бачив - метелик поранений млів, / Крильце перебите на сонечку грів. / Пожити ще трошки на думці було / І, може, пожив би – та сонце зайшло. // На світі у кожного сонце своє... / Любенько живеться, як сонечко є, / А згасне це сонце – і жити шкода, / На світі без сонця усе пропада. // Зо мною розсталась дружина моя, / Зостався на світі без сонечка я; / Одначе на себе я смерть не зову, / А з серцем розбитим живу та й живу». Сумний текст, але красивий і щирий.
Я навела буквально кілька фактів і кілька текстів кожного автора. Усіх цих поетів об’єднує те, що вони захоплювалися Шевченковою поезією та наслідували Кобзаря, розвиваючи започатковані ним мотиви. У кожного письменника була своя продуктивність. Але об’єднує, що вони творили у складний час і спиралися на власну народну традицію. Також цікаво, що вони цікавились європейською культурою та творили на її засадах, уперше українською відкриваючи (перекладаючи і переспівуючи) шедеври Байрона, Бернса та інших класиків для своєї авдиторії.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).