Футбол під НЕмирним небом: як Україна відроджує та втримує на плаву «Гру мільйонів»
Частина 4
Пролог
На створення цього матеріалу я витратив більше часу, ніж зазвичай, адже сьогодні ми побуваємо у різних містах, на різних стадіонах, дивлячись на різні турніри і все це тільки для того, щоб показати Вам відродження українського футболу і довести те, що ця сфера життя нашої країни зараз «на часі» не замість чогось і без кліше типу «футбольний фронт», а просто як допоміжний і важливий аспект життя для тих, хто дійсно живе цим і перетворює своє хобі на підтримку України. Тож, нумо у дорогу!
Київ – Львів
11 травня, трохи більше за п’яту ранку, а це означає, що у Києві тільки-но закінчилася комендантська година і можна сміливо бігти на вокзал, де насправді не існує ніяких обмежень, ця частина міста живе постійно і діє, як окремий організм. Мій поїзд «Інтерсіті» до Львова вже під’їхав, я сів на своє місце і згадав, що ці швидкісні поїзди запустили у 2012 році, щоб футбольні фанати з усієї Європи могли швидко курсувати між містами-господарями ЄВРО. Знову подумав про роль футболу для держави, а також згадав, як у 2020 році їздив на цих швидкісних потягах з Києва до Харкова на футбол. За цими думками і пройшли 5 годин і 35 хвилин; і ось я у місті Лева, яке тимчасово стало домашнім містом для донецького «Шахтаря».
Сьогодні «гірники» гратимуть, без сумніву, найважливіший матч сезону з найголовнішим конкурентом – київським «Динамо» і перемога на номінально домашній «Арені-Львів» гарантує донеччанам чемпіонство та місце у Лізі чемпіонів наступного сезону. Мати якнайбільшу кількість команд у єврокубках – напрочуд важливе завдання для України, адже саме завдяки матчам на міжнародній арені ми можемо використовувати футбол за політичним призначенням і для постійного нагадування – війна триває, люди помирають і ми потребуємо допомоги щодня. І хто, як не донецький «Шахтар», команда з найбільшим авторитетом серед українських клубів, зможе зробити це краще. Тому, повертаючись до початку цього абзацу, так, «гірникам» потрібна перемога.
Після невеличкої прогулянки містом я вирушив на «Арену Львів». Цей стадіон збудували спеціально для нашого спільного з Польщею ЄВРО-2012. Після закінчення континентальної першості це місце більшу частину року просто стояло, використовувалося інколи для матчів збірної України (треба визнати, нашу команду у Львові підтримували завжди дуже гаряче, як це вміють львів’яни) і… і все, адже місцеві «Карпати» прекрасно почувалися на більш затишному та знайомому стадіоні «Україна» і платити оренду за 35-тисячну арену не було великого бажання.
Усе змінилося у 2014 році, коли донецький «Шахтар» через початок війни був вимушений поїхати зі своєї «Донбас-Арени». У місті Лева донеччани грали аж до 2017 року, після чого поїхали грати домашні матчі у Харкові, а пізніше вирішили будувати майбутнє у Києві на столичному НСК «Олімпійський». Але у 2022 році, знову ж, з тієї самої причини «Шахтар» переїхав на «Арену Львів», де грає матчі внутрішніх турнірів (єврокубки «гірники» грають у Європі).
«Українське класичне», як називають матч між «Шахтарем» та «Динамо», завжди викликало неабиякий ажіотаж серед уболівальників і могло змусити йти на стадіон тих, хто не особливо занурювався в інші баталії українського футболу, тому придбати квитки на таку гру було складно навіть у звичайні мирні роки, де немає обмежень щодо кількості вболівальників, а коли ми маємо дозвіл на 10-15% відсотків від повної місткості стадіону, це завдання стає майже нездійсненним.
Цього разу, щоб зробити повний солдаут, знадобилося 4 хвилини. І я дуже щасливий, що серед щасливців, які змогли купити перепустки на стадіон, був також і я. Тож, коли я прибув на арену, то був у повній готовності спостерігати за грою і хоч трохи відчути ту саму атмосферу «як колись», я був готовий, а організатори – ні. І ось я, стоячи у довжелезній черзі на стадіон, який може вмістити більше ніж 35 тисяч осіб, тримаючи у голові те, що зараз на матчі будуть присутні близько 2-3 тисяч людей, констатував для себе, що організатори настільки забули, що таке переповнені трибуни, що навіть такий менш ніж помірний ажіотаж спричинив черги і щонайменше кількасот вболівальників, які змогли потрапити на трибуни через 10, 15, а то й 20 хвилин після стартового свистка. Це питання, щодо якого треба думати.
«Шахтар» та «Динамо» – єдині команди, що у 2024 році не зазнали жодної поразки. При цьому «гірники» взагалі мали 14-матчеву переможну серію в УПЛ, кияни ж підходили до дербі з 17-матчевою безпрограшною серією в чемпіонаті України.
«Українське класичне» відбулося вдруге у сезоні 2023/24. Вперше команди зустрілися між собою у листопаді: «гірники» обіграли 1:0 у першій грі Маріно Пушича у статусі головного тренера донеччан. Тоді як цей же матч став останнім для Мірчі Луческу у статусі тренера «Динамо» – після цього команду очолив Олександр Шовковський.
Варто зазначити, що перший символічний удар у матчі виконала ветеранка Руслана Данілкіна. На початку минулого року Руслана потрапила під ворожий артилерійський обстріл і дістала важке поранення на Херсонському напрямку. Пройшовши важкий шлях реабілітації, дівчина не тільки не здалася, а й почала допомагати іншим пораненим у складі команди центру реабілітації та протезування Superhumans. Взагалі, традиція з символічними ударами на початку матчу стала вже звичкою для українських команд і ми ще повернемося до цього.
Відкрити рахунок у матчі вдалося «Шахтарю». Спершу арбітр Олексій Деревінський зафіксував симуляцію з боку півзахисника Георгія Судакова у штрафному майданчику киян. Проте через три хвилини, після перегляду VAR, поставив пенальті за гру рукою захисника киян Костянтина Вівчаренка, який реалізував той-таки Судаков.
Попри виграний перший тайм, «Шахтар» мав незначну перевагу над «Динамо»: 2-1 за ударами у площину воріт, 53%-47% у володінні м’ячем.
У другому таймі «Динамо» активніше грало на половині поля «Шахтаря», тоді як номінальні господарі переважно діяли через контратаки.
Однак забити м’яч і зрівняти рахунок кияни не змогли – «Шахтар» переміг з рахунком 1:0.
Загалом це 15-та перемога донеччан у чемпіонаті України з футболу. Вони скоротили відставання від «Динамо» до одного чемпіонського титулу.
Хоча й на сторінках газети я маю максимально нейтрально висвітлювати усі події, але на стадіоні після фінального свистка не міг стримати емоцій щодо перемоги своєї улюбленої команди. Але ще більше мене розчулило це давно забуте відчуття футбольного свята. І люди радіють не через те, що забули про війну: як тільки вони вийдуть зі стадіону, продовжиться звичне життя серед ракетних атак та повітряних тривог, але ось ці дві години дали нам усім можливість трохи порадіти і повболівати, у взаємоповазі до суперника, а також з безмежною шаною до військових, які теж були присутні на грі. Адже усі ми вболіваємо за нашу Україну.
Після матчу я мав ще декілька днів у Львові, адже їхати додому мені було ще зарано. Мене чекала друга частина «футбольної подорожі».
Львів – Рівне
Знову п’ята ранку і знову вокзал, але тепер вже львівський. Я прямую до поїзда, який привезе мене до Рівного, де відбудеться матч фіналу Кубку України між вже вищезгаданим донецьким «Шахтарем» та полтавською «Ворсклою». Чим же відрізняється Кубок України від Чемпіонату. Постараюся коротко пояснити. У чемпіонаті України грає 20 команд, які щотижня грають між собою і посідають відповідні місця у турнірній таблиці. Кубок України – це турнір на вибування, який закінчується фіналом на нейтральному полі між клубами, які пройшли усі попередні стадії.
Обласний центр Рівненщини приймав матч такого масштабу вперше, так само, як і я вперше побував на їхній оновленій арені «Авангард», яка хоч і перебуває у злегка недубодованому стані, але все одно має достатньо сучасний вигляд і перспективу стадіону, який у майбутньому прийматиме матчі національної збірної, а також матчі єврокубків, але це вже залежить від результатів гри місцевого «Вереса», про це все поговоримо якось іншим разом.
Цього разу, на відміну від Львова, люди достатньо швидко потрапили на стадіон і змогли насолодитися невеличким шоу на початку матчу. Тому тут летить плюс у кошик організаторів.
Цьогорічний фінал Кубку України УАФ назвала «Матчем вдячності». У відомстві зазначали, що це буде «вдячність українським військовим, які зробили можливим узагалі проведення футбольних змагань, дозволили нам згадувати хоча б частинку мирного життя, дарувати позитив українцям».
Перед початком гри на полі з’явився воєнний оркестр, який виконав Козацький марш, а також Гімн України. Протягом усієї гри біля поля були розміщені прапори складових структур Сил оборони нашої держави. Відкрив фінал символічним ударом по м’ячу Захисник Маріуполя, полковник Держприкордонслужби, кавалер Ордену Данила Галицького Станіслав Керод.
Варто нагадати, що «Шахтар» та «Ворскла» вдруге зустрічалися між собою у фіналі Кубку України. Перша зустріч між командами на цій стадії закінчилася перемогою полтавців: у сезоні 2008/09 вони перемогли «гірників» з мінімальним рахунком 1:0.
Попри те що у першому таймі «Шахтар» володів м’ячем, перші гострі моменти створили футболісти «Ворскли». Півзахисник Ібрагім Кане двічі вибігав у контратаку, причому у другому епізоді навіть завдав удар по воротах «гірників». Втім голкіпер «Шахтаря» Дмитро Різник двічі врятував команду.
Рахунок же наприкінці першого тайму відкрив «Шахтар». Подачу з лівого флангу замкнув форвард Данило Сікан – 1:0.
Після перерви «Ворскла» заграла активніше, однак у відповідь пропустила вдруге. Юхим Конопля після скидання Олександра Зубкова завдав гольового удару по воротах полтавців. Арбітр спершу не зафіксував гол, але після перегляду VAR вказав на центр поля – 2:0.
Отримавши перевагу, «Шахтар» продовжив контролювати хід подій у матчі. «Ворскла» ж тривалий час так і не змогла створити гольові моменти біля воріт «гірників».
На 85-й хвилині «Ворскла» все ж скоротила відставання у матчі. Ілля Крупський прострілив на Миколу Ковталюка, який п’ятою переправив м’яча у сітку.
Тож «Шахтар» закінчує сезон 2023/24 з дублем – виграв чемпіонат і Кубок України. Загалом це вдалося зробити «гірникам» вдев’яте в історії, востаннє «гірники» здобули обидва трофеї у сезоні 2018/19.
Рівне – Київ (Епілог)
І хоч я пишу цей матеріал, все ще перебуваючи в Рівному, і матиму ще один день для дослідження міста, все ж маю логічно закінчити цю розповідь поверненням додому, адже, як я вже казав, після футбольного свята кожен з нас виходить зі стадіону і продовжує працювати для перемоги нашої держави. І у такі важкі часи ми маємо залишатися людьми, допомагати ближньому і конвертувати свою лють у корисні дії на користь нашої держави.
Фото автора.