Робота над історичними помилками: Варшавська битва 1920 р.

Президент Польщі вшановує пам'ять загиблих у Варшавській битві

19 серпня під Замостям в урочищі Комарів розпочалася одна зі знаменних битв кавалерії ХХ століття. Українські вояки, а саме 6-та Січова дивізія УНР під командуванням полковника Марка Безручка та морська піхота УНР дали прочухана 1-ій кінній армії Будьонного та військам Тухачевського. Бої тривали до кінця серпня, але зрештою більшовики відступили.

Завдяки вдало вибраній тактиці, злагодженим діям українських воїнів та звитязі армії Марка Безручка вдалося не тільки зупинити, а й відтиснути ворога, який мав значну чисельну перевагу. Зазнавши суттєвих втрат і не здобувши міста, Будьоний відійшов на схід у напрямку Володимира-Волинського.

Пам'ятник на могилі воїнів 31 полку Каньовських Стрільців, полеглих під Замостям

Ця подія дозволила польському очільникові Пілсудському утримати оборону Варшави. 

Поляки одразу ж охрестили це «чудом над Віслою».

Битва та може вважатися однією з видатних переломних битв у світовій історії. 

Річ у тім, що саме завдяки армії УНР вдалося зупинити більшовицьку навалу на Європу. Чи пам’ятає про це Європа сьогодні, коли історія підкидає нам черговий урок, черговий повтор (?), і чергову роботу над помилками доводиться робити не постфактум, а вже? Адже стражденній Україні не звикати, а от зніжена Європа в разі негативних сценаріїв може бути в шокові. І це ще лагідно сказано. 

Тож що ми побачимо, коли спробуємо спрямувати ретроспективну оптику у той спекотний серпень 1920-го? 

Побачимо невеселу картинку. Перед тим довго гомоніла Україна, як писав класик, і кров текла-червоніла, та не лише ворожа, а й українська. І крові тієї багато було. Розтерзана ворогами й своїми-рідними зрадниками Україна з останніх сил намагалася втриматись у боротьбі за незалежність. Була нерішуча політика щодо соціальних та політичних реформ, був агресивний і масований наступ червоної армії. Тут же й появилися прагнення частини керівництва УНР зрезигнувати з переговорів з більшовиками, прагнучи натомість домогтися приязні далеких країн Антанти для захисту України. Буремний початок весни 1920-го завершився укладенням Варшавського договору, або ж договору Пілсудського-Петлюри. Головний отаман Симон Петлюра мав рацію, вважаючи більшовиків за більше зло, вибираючи з двох зол менше: в обмін на військову допомогу та визнання УНР проклали новий кордон між Польщею та Україною по Збручу (згодом утворення так званої лінії Керзона). Такий поворот подій та дії Петлюри оцінювали по-різному його сучасники-політики, адже по-перше, не всі були згодні з геополітичним вибором, а по-друге, довелося зазнати фактичної втрати значних етнічних українських теренів: Галичини, частини Полісся, Західної Волині, Підляшшя, Лемківщини, Холмщини і Посяння. Не лише політики, а й більшість населення окупованих Польською республікою територій, звичайно, не раділи такому. Проте сам Петлюра був упевнений у такому виборі: 

«Тільки нечесний демагог може дозволити говорити собі про те, що «Петлюра продав» Галичину, Волинь і так далі. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні «гріхи» і недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливих обставин в житті української нації...шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об'єднання українських земель захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде... Я переконаний, що вірність обраної мною лінії підтвердить історія». 

Мав рацію, історія підтверджує: Київ (еге, мать городов рускіх) є осердям Великої України, усе решта від лукавого. 

21 квітня 1920 року підписана була політична конвенція Варшавського договору, а 24 квітня військова конвенція між Польщею та Україною як додаток до Варшавського договору. Згідно з нею, польські та українські війська мусили діяти разом яко союзні армії. У травні польсько-українські війська увійшли у Київ, звільнивши його від більшовиків. Проте далі події розвивалися ще карколомніше: уже в липні, наснажені підтримкою Першої кінної армії Будьонного, більшовики відтіснили польсько-українські війська аж до Збруча, а до кінця липня московський чобіт уже ступав по землі польській. Як і тепер, тоді вмішалися британці: лорд Керзон вимагав у більшовицьких представників у Великій Британії зупинити своїх ординців на лінії Керзона: Гродно – Брест – Рава-Руська – Перемишль. Більшовики відмовились, надіючись дійти до Варшави, а далі й окупувати Європу, як казали вони: щоб в паризькій Сені чоботи помити. Але не так сталося, як гадалося.  

Варшавська операція, проведена більшовиками, могла стати катастрофою для поляків, адже їхні війська уже було відкинуто аж під Варшаву. До того ж з-під Львова поспішало підкріплення, яке заходило в тил оборонцям Варшави, а польські угрупування під Львовом уже були розбиті. Отже, Будьонний ішов з півдня, кавалеристи Гая з півночі, а червона піхота Західного фронту через Білосток навпростець на Варшаву. Запахло смаленим. 

Та відчайдушна оборона Замостя, або залога, під керівництвом полковника Марка Безручка переломила хід подій, в одчайдушних боях армію більшовиків відбили, буквально на волосині Варшава була од провалу. Адже далі тільки кидок на Європу «через труп білої Польщі», як казав Тухачевський. Але уродженець нині окупованого Токмака Марко Безручко та його заступник Всеволод Змієнко, уродженець Одеси, втерли кацапам носа. 

Але 12 жовтня 1920 року польська сторона без узгодження дій з українськими союзниками уклала перемир’я з радянською росією.

А вже в березні 1921 року був підписаний мирний договір між Польщею та радянськими росією та Україною, який завершив радянсько-польську війну. Що таке була та радянська Україна? Це була маріонеткова держава на кшталт сучасних лидинири, які за тією ж тактикою кремлівських виродків створені на папері для підміни реальності. 

Інтереси УНР не були враховані у Ризькому договорі, фактично більшовикам вдалося видати свою маріонетку за повноправного актанта, як вдалося путіну у Мінську переконати усіх, що підписи захарченка-плотницького від лидинири теж мають стояти під мінськими домовленостями.

Проте на відміну від сучасної нашої війни проти одвічного ворога століття тому українці залишились сам на сам у своїй війні, а зрештою зазнали поразки. Відтак Україна під брендом УНР трагічно завершила свої змагання за незалежність, а територія її була знову розділена між сильнішими. 

Але є один нюанс, принаймні один, на якому варто наголосити. Якщо тоді Польща зрадила українців, які врятували її (та й всю Європу!) від московського чобота, відігнавши більшовицьку навалу від Варшави, то нині поляки дуже активно нас підтримують. Виразно помітна переміна ставлення, коли на зміну шовіністично-імперських амбіцій приходить усвідомлена європейська сучасна політика. А от москалі не змінились і досі прагнуть загарбати Україну, яка не дає їм спокою, бо саме існування України стає їм поперек горла, адже бояться, що брехня про сфальсифіковану історію може стати каталізатором розпаду новосформатованої імперії зла. Як і сто років тому українці й поляки пліч-о-пліч стояли проти москалів, так попри історичні перипетії стають і зараз.