Соціокультурні аспекти історичної пам’яті...

Цікаво про історичну пам’ять у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs 1877-1945 рр.) – учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з представників позитивізму Еміля Дюркгейма.

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам’ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам’ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв’язку образу минулого з проектами майбутнього. Стисло щодо його концепції.

Альбвакс виходить з того, що індивіду доступні два види пам’яті – індивідуальна та колективна.

Пам’ять, як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам’ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам’яті.

Тому він запропонував спогади спільної історії розглядати як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам’ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства.

Пам’ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім’ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам’яті (що потрібно пам’ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією...

Тобто історична пам’ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само, як без індивідуальної пам’яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам’яті) немає нації.

Що дає історична пам’ять на формування національної ідентичності?

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави.

По-друге, формування образу «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім).

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності. Таким чином образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення. Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам’яттю: аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам’яті. Крім того, історична пам’ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням. І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й проектів майбутнього.

*****

Коли читаємо Цицерона, ми в його трактаті De re publica звертаємо увагу на те, що ж допомагає людям мобілізовуватись та робити щось разом для визначення своєї долі. На розуміння «речей спільних» – res publica.

Цицеронівське визначення res publica означає приблизно наступне: Існує деяка одиниця під назвою populus, і це не будь-який натовп, що зібрався з якогось приводу, а пов’язані тим, що називається латиною iuris consensu – деякою згодою в питаннях права. Те, що обв’язує їх всіх разом та об’єднує в зв’язне ціле.

Конкретно тут, – як можна всім нам влаштувати вільне життя разом. Разом приймати правила життя, прийнятні для всіх нас, і потім всім разом починати виконувати ці писані нами правила.

І тут важливі обидва компоненти: 1) участь в ухваленні цих законів і правил; 2) а також їхня письмова фіксація.

Коли ж немає спільної згоди та писаного права, то замість res publica інший феномен, який схоплюється італійським терміном cosa nostra. У цій ситуації це теж є справа або річ – cosa (аналог res), тільки справа ця або річ є nostra, а не publica. І ми отримуємо «нашу справу» – коли кілька серйозних і важливих чоловіків починають регулювати життя нашої громади за своїми власними поняттями.

У нас сам термін «спільне користування» стійко асоціюється або з «нічиєю власністю», або з комунальною квартирою, або зі смородом громадської вбиральні. Відповідно все, що нас всіх об’єднує, має принижене тлумачення.

Тому ми не помічаємо, що можливий інший рівень спільного володіння (а не користування) – рівень, де була б осмислена і можлива публічна дія кожного.

Ліберально-капіталістичний тип свідомості пропонує рівність початкових умов – «ми всі беремо участь в одній гонці, ніхто не винен, що ви програли, а переможець на осуджується». Моральний аспект не обговорюється.

Соціалістично-патернальний тип свідомості (який у нас стверджувався майже протягом усього ХХ ст.) нав’язує рівність результатів, «соціалістичну зрівнялівку», де хтось буде визначати ваші потреби.

Але справа в тому, що є ще третій тип свідомості, про який говорять республіканці – це рівність в ступені можливості впливати на спільну справу. Мається на увазі рівність в можливостях по заняттю основних позицій в органах влади.

А це повертає політиці автентичність її життя. Бо політика – це не вимазування свого опонента брудом під час передвиборчої кампанії, і не боротьба павуків у банці за те, хто буде «пиляти» бюджет. Це – не змагання замовних статей в пресі і не боротьба за переділ власності. Політика є тим, від чого і народився сам термін – від «полісу». А поліс завжди протистоїть «ойкосу» (терміну від якого пішло слово «економіка»).

На агору вільні люди йшли вирішувати спільні справи, залишивши господарські потреби вдома, за межами поліса, разом з рабами та ідіотами.