«Кохайтеся, чорнобриві...»: вечір української любові, сили і краси
«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями. Бо москалі – чужі люде, роблять лихо з вами…», – такими рядками починається поема Тараса Шевченка «Катерина», написана на межі 1838-39-го років. Погодьтеся, що ці рядки також звучать як один із заповітів, які залишив для нащадків наш геніальний пророк. Та, можливо, тільки тепер, через багато років після написаного, тільки тепер, у світлі подій, які відбуваються в Україні, ми особливо чітко розуміємо, що саме хотів сказати цими словами Шевченко. Адже справа не тільки в тому, що москальська паскуда збезчестила і занапастила долю української дівчини Катерини – головної героїні поеми. Коли Шевченко каже не кохатися з москалями, він наче застерігає, аби з москалями ніколи не мати взагалі жодних справ. Бо вони – лихі люди. І роблять лихо з нами. Та ще й яке лихо!
Бачите, що діється сьогодні на українській землі?! Розумієте, як то важливо – приміряти до цих подій непросту минувшину, аби вкотре переконатися: наша історія від часів Шевченка, і до нього, і донині – єдина; наша боротьба за місце України під сонцем волі – практично безперервна; наш ворог – і колись, і тепер той самий; наша віра у перемогу міцна тим, що з нами Правда і Господь; сила нашого народу – у єдності поколінь, у пошанівку звичаїв і традицій, які живлять нас невидимими цілющими соками матері-землі.
Таким був лейтмотив незвичайного творчого вечора, який відбувся в гостинній залі церкви святого Йосифа Обручника. Ініціатором його проведення стала Роксолана Прокопів, добре знана в українській громаді Чикаго як дизайнерка намист і як колекціонер давнього народного одягу. Спочатку вона виношувала ідею організувати просто етновечір з демонстрацією української обрядовості, яка повинна передаватися від роду до роду, аби не загубитися у плині часу, аби народжуватися і зростати у лоні прийдешніх поколінь, аби підтверджувати, що українська культура зберігає і зміцнює код нашої нації, тому її хочуть знищити, щоб знищити таким чином і нас.
Пані Роксолана добре розуміла, що їй буде непросто підготувати такий вечір самотужки. Передусім звернулася за порадою до отця Миколи Бурядника, а тоді вже з його підтримкою та благословенням поділилася своєю ідеєю з кількома небайдужими людьми, серця яких, як і її серце, сповнені любов’ю до України і вболіванням за завтрашній день рідної землі. Друзі, члени прицерковних об’єднань, творчі люди української громади охоче відгукнулися допомогти, на підсвідомому рівні відчуваючи, що це буде щось неймовірно красиве, важливе і потрібне.
Майже два місяці підготовки стали особливим часом у їхньому житті – часом творчих пошуків, творчих ініціатив, творчого підходу до кожного фрагменту майбутньої зустрічі. Отоді і виникла думка, щоби взяти за сюжетну основу вечора історію зростання дівчинки як символу становлення цілого народу і показати цю історію на основі поезій Тараса Шевченка, з рядками яких може звірити свої почуття будь-хто від малої дитини і до сивочолої людини. І ще хотілося максимально залучити до дійства молодь, адже це мав бути вечір формування національної свідомості, найбільш благодатним ґрунтом для якої є душі молодих – тих, за ким і справді майбутнє нашої нації і в Україні, і на всіх материках, де б’ється хоч одне українське серце.
Забігаючи наперед, скажу: їм вдалося зробити це за участю учнів школи українознавства при парафії святого Йосифа Обручника, вихованців школи танцю «Вишиванка», вокальної студії «Елегія», вокальної студії «Оберіг». Вражали драматизмом і професіоналізмом своїх виступів знавці пісенної спадщини нашого народу – фольклорний гурт «Свашки», вокалісти Тетяна Кулинич, Тетяна Динька, Любов Лукашевич, Мар’яна Балаш. Кожний жест, кожний звук, кожна сценічна деталь, кожен виступ, кожен голос, кожне слово і кожен продуманий поворот сценарію засвідчували роботу великої команди людей, список яких довелось би розписати на кількох аркушах, тому просто складемо їм щиру вдячність за самовіддану і одержиму працю – усі разом і кожному зокрема. Адже незвичайний вечір, названий «Кохайтеся, чорнобриві…», вдався. Це був не концерт. І не вистава. Це було маленьке життя, яке проживали і організатори, і митці на сцені (упродовж усієї програми їх було там, певно, з півтори сотні), і глядачі у залі (додайте ще сотні зо три).
Якось дуже символічно дійство розпочалося демонстрацією на екрані фотознімків минувшини: курні дороги; ґазди з волами; косарі у полі; дівчина з коромислом біля криниці; селянська оселя з образами у кутку, заквітчана рушниками; біленькі хатинки під солом’яними стріхами, що сховалися у видолинках… Пам’ятаєте, як про це писав Шевченко: «Село на нашій Україні – неначе писанка, село…» І завжди було воно не просто писанкою, але й колискою родоводу. І навіть у найбіднішій хатині від матері до доні і від батька до сина передавалися найцінніші скарби – віра у Бога, любов до праці, до пісні і народних звичаїв.
А за вікном – садки вишневі коло хати. А понад річкою – береги у п’янких китицях калинового цвіту. А понад ставками – верболози й очерет шумлять про якісь свої одвічні тайни. І так добре малій дитині слухати той шум, так добре заплести в коси калиновий цвіт, лягти горілиць на теплу, духмяну землицю, що пахне м’ятою і чебрецем, дивитися, як у високості пливуть легкі хмаринки, і мріяти… Мріяти і рости…
А час збігає якось так швидко, що мати з батьком і незчулися, як у їхній хаті з малого дівчатка дівчина-красуня вибралася. Уже їй нові барвисті стрічки в коси подавай. Уже новий одяг справляй. Уже доня за вишиттям сидить, бо мусить пару сорочок-вишиванок для дівування настарати. А мати все научає, тай научає, адже хоче своїй дитині доброї долі. І хоче далі научати, та соловейко не дає, бо кличе дівчат до гаю, туди, де пісня не стихає, де парубки придивляються, котру б то собі до пари вибрати. Та спробуй вибери, якщо там одна від одної краща!
Як і ці дівчата, які на етновечорі демонстрували на сцені автентичний одяг з усіх регіонів України (основна частина колекції – від Роксолани Прокопів, окремі зразки – з колекцій Тетяни Мельничук та Анни Росінської). Звичайно, було б наївно думати, що всі ми знову повернемося до використання такого одягу у повсякденні, адже живемо у вимірі зовсім іншого часу. Але в душі кожного із нас має бути особливе ставлення до вишиванки, до речей і предметів народного побуту, до раритетів із бабусиної скрині, які не дадуть нам загубити свою українську ідентичність. І приходить такий момент, коли ти хочеш оту вишиванку до серця пригорнути і на тіло зодягнути не тому, що модно, а тому, що душа за тим вишиттям затужить. Як це буває, наприклад, на весіллі.
Апофеозом нашого народознавчого дійства якраз і став обряд збирання молодої до шлюбу: не в дорогу сукню від знаменитих кутюр’є, а в народний стрій – не менш дорогий, бо єднає з історією і багатством свого роду. Дружечки допомагають молодій, а в залі лине щемлива весільна співанка:
Ой зацвіла черешенька
квітками,
Та вже тобі не гуляти
з дівками…
Поруч матуся молодої крадькома витирає сльозу радості за свою дитину. І знову лунає весільна ладканка:
Бодай би ви, моя мамо,
Сто років прожили,
Що ви мені на голову
вінок положили…
Приходить з дружбами молодий – красивий український легінь, аби вести свою обраницю до шлюбу, кланяються разом у ноги матінці, а та благословляє їх святим образом у руках і кропить свяченою водою.
Кропи нас, матінко,
свяченою водою,
свяченою водою,
доброю доленькою…
У залі – особлива тиша. Чую, як поруч хтось тихо, з ностальгією, схлипнув: «На моєму весіллі також так ладкали… Коли ж то було..! І куди ті роки поділися?!» А з другого боку дівчинка років десяти шепче матусі: «Ма, можна, щоб і я колись на своє весілля в отаку вишиванку одяглася і щоб мені ось таких пісень співали…»
Тим часом невгамовна енергія молоді виливається у запальний гопак – навіть глядачеві несила на місці сидіти, адже ноги так і просяться в танець. Та раптом… лунають постріли, вибухи, крики, плач…
Марусю, сестричко,
як тобі здається –
твій братчик на войні,
а ти віддаєшся…
Війна! Страшні звуки і криваві кадри на екрані повертають нас до реалій нинішнього дня, коли Україну і українців нищить москальська паскуда. І ми знову згадуємо Шевченка: «... бо москалі – чужі люде, роблять лихо…»
Сповна відчули це на собі вони – особливі гості свята. Захисники української землі. Воїни. Герої. Дмитро Красновський, Андрій Шульга, Денис Слухай – усі троє втратили на війні ноги. Зал аплодував їм стоячи. А творчий вечір «Кохайтеся, чорнобриві…», крім народознавчої, виконав ще й свою благодійну мету – на протезування хлопців (до Америки вони приїхали за сприяння фонду Revived Soldiers Ukraine) передано 25 тисяч доларів. Це стало можливим (як і загалом проведення вечора, що, безсумнівно, потребувало фінансових витрат) завдяки кожному глядачеві, який придбав вхідний квиток, завдяки спонсорам, а також завдяки проведенню благодійного аукціону (виручено більше 9 тисяч доларів), на якому знайшли нових власників чудові цінні лоти – Володимир Бойко придбав різьблені на дереві портрети Шевченка (майстер Володимир Динька), Ірина Ценглевич придбала і тут же передала в подарунок родині Прокопівих картину із зображенням української сім’ї (автор Ксенія Зубакіна), Наталія Зеленецька придбала картину із зображенням дівчини-українки (автор Оксана Гриненко), Світлана Бондур стала власником стилізованого українського строю від Роксолани Прокопів, а Василь Стасів викупив пляшку вина («авторська» робота Михайла Бойчука), на якій залишили свої автографи воїни-захисники.
Воїни із незрівнянною силою духу. Воїни з незвичайною рішучістю у поглядах. Справді як нащадки Довбуша, як нащадки славних козаків, яким уже у нинішньому столітті судилося ту ж місію виконувати – рідну землю від ворога захищати, у долі яких відбулося сплетіння кількох століть єдиної боротьби єдиної країни. І таких сьогодні в Україні тисячі, десятки тисяч – тих, хто підпирає своїми дужими плечима небо, хто не дає москальській чумі запанувати над нами.
А хто це зараз на сцені? Опришки в аркановому колі? Яке ж воно міцне, оте коло: не розірвати його, бо там дужими руками надійно тримається в ритмі танцю парубоцька ватага; і чужаку до нього не потрапити, бо там люди сповнені особливим духом – духом волі, боротьби за свою долю, любові до рідної землі.
Таким міцним колом ми, українці, маємо триматися завжди, а тим паче сьогодні, коли неймовірно страшні випробування випали нашій Україні. Триматися, повторюючи Шевченкове: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»
***
Вечір пізнання глибини. Вечір відкриття скрині спадщини української родини. Вечір нашого спільного болю, трансформованого у силу боротьби. Вечір українського духу, краси, добра і віри в Перемогу. Ось так підсумувала ведуча Лілія Семко цю дивовижну зустріч, глядачі і учасники якої відкрили свої серця для творення нової історії, пам’ятаючи історію минулого, і, наче коштовний скарб, передаючи її дітям. І вітали гарячими аплодисментами Роксолану Прокопів (до слова – незрівнянну дружину і матусю трьох чарівних донечок), яка, дещо знітившись від такої уваги до себе, скромно зізналася: «У мене просто була маленька ідея…» Але це той випадок, коли одна тендітна зовні, та з великою внутрішньою силою людина може повести за собою сотні однодумців. Це той випадок, коли з маленької ідеї народжується велика справа. Заради нашого майбутнього. Заради тієї маленької дівчинки, яка, спостерігаючи за дійством на сцені, сором’язливо шептала: «Мамо, а можна і я в такому барвистому вишиваному вбранні буду колись на своєму весіллі…»
Фото Тетяни Дрожжиної.