Ліваки...

Останнім часом намагаюсь утримуватись від гострих і емоційних публікацій. Не хочу додавати бензину в наше шалене полум’я повсюдної війни, в яке й так хтось регулярно підливає нафти (а чи нафтодоларів?). Але ось, прочитав гостру публікацію Михайла Сидоржевського на черговий «культурний молодіжний проект» під назвою «Ти (романтика)». Увагу привернула дещо дивна назва статті «А КОЦЮБИНСЬКИЙ ПОЗІХАВ, ДОЧУВАЮЧИ КУПЛЕТИ…»

Одразу скажу, Михайло Сидоржевський – один із найкращих публіцистів, Голова НСП України, випускник КНУ імені Шевченка, людина солідна і стримана, і раптом – такий шквал болю і гіркоти від нього, ніби за всією цією історією стоїть якась особиста і невиліковна образа. Чому саме невиліковна?

Та тому, що якщо хтось хоч трохи розуміється на процесах, які охопили нашу країну кілька десятиліть тому і досягли свого «апофігею» в останні часи, розуміють, що такі образи не особисті, вони суспільні, а отже майже невиліковні. А якщо іноді лікуються, то лише при постановці точного діагнозу.

Діагноз можливий лише при дослідженні певної симптоматики, яку лікарів учать відстежувати на основі холоднокровних спостережень за пацієнтом, але будь-які емоції – співчуття, страх, розгубленість чи гнів змазують картину. Тож, говоритимемо спокійно про симптоми. Особливо давні. 

Отож, я повертаю вас до тих славних часів, коли Україна щойно здобула свою Незалежність, а в її інформаційному просторі, як гриби після дощу, почали буйно з’являтися комерційні телеканали та радіостанції. І, схоже, що повітря свободи зіграло з українцями злий жарт. Не знаючи і не розуміючи, як функціонує вільне демократичне суспільство, яким чином воно захищається від соціальних хвороб і зберігає свою цілісність, не маючи того імунітету, який мають громадяни західних країн, ми одразу потрапили в страшну пастку бездуховності. Як це могло трапитись? Поясню докладніше, оскільки цього за мене не зробить ніхто.

Західні демократії, на відміну від тоталітарних (чи посттоталітарних країн) мають дуже міцну релігійну основу. У переважній більшості громадяни Європи і США – це люди, виховані в християнській чи мусульманській традиції. І це не «захожани», як іноді називають тих, хто забігає раз на тиждень на пару хвилин до храму, аби перехреститися чи поставити свічку. Люди на Заході мають у душі певні релігійно-етичні і моральні принципи, які сформовані ще з діда-прадіда, де прийнято читати святі книжки, обговорювати окремі світоглядні питання, діяти за заповідями, тощо.

Згодьтесь, що це багатьом у нас здається певним анахронізмом! Як у 21 столітті можна вірити давнім байкам та ще з тими застарілими і незрозумілими більшості обрядами, де потрібно вистоювати годинами у душному і тісному приміщенні.

Кажу вам, якщо ви і досі так думаєте – ви нічого не знаєте про релігійні інституції на заході, про ті хвилі реформаторства, які змінили їх докорінно, але не виплеснули головного – християнської етики ставлення до ближнього, як до самого себе, а ще смиренності і терплячості. 

Якщо ви поцікавитесь, то зрозумієте, що церков у світі, зокрема суто українських, значно більше, аніж у нас в Україні, й охоплюють вони приблизно 80 відсотків населення, від найменших до найстарших. А хто ж ті 20 відсотків спитаєте ви? Хто ті бунтівники, революціонери і ренегати, до яких так лояльно ставиться демократичне суспільство?

Я не працював над конкретним статистичним дослідженням соціальних груп, що становлять цю категорію, але якщо якось охарактеризувати цей конгломерат, то можна сказати так – це ЛІВАЦТВО. Сюди можна зарахувати всіх: від соціальних критиків існуючих систем та соціальних бунтарів, що спираються на різні ультрамодні течії, до відвертих сатаністів. По суті, вони не мають нічого спільного з Божими заповідями...

Я навмисне не заглиблююсь в цю тему, хай про це дискутують відповідні фахівці, бо це не є темою мого аналізу. І я розумію, чому західне суспільство досить стабільне – бо воно має міцний духовний фундамент. Але мене турбує зовсім інше: як так сталося, що в сучасному інформаційному демократичному світі вся оця меншість так активно представлена неймовірною кількістю телеканалів, радіостанцій, паперових видань, всіляких суспільних і міжнародних фондів, які просувають свої, по суті, антигуманні ідеї по світу.

А тепер увага! Для мене залишається ще більшою загадкою: як уся оця лівацька конгломерація так буйно розрослася і поширилася саме у нас в Україні? Чому так легко і швидко вона змогла відтіснити від влади у тоді ще юній Україні 90-х усіх наших романтиків – письменників, істориків, культурознавців, героїчних дисидентів і справжніх українських інтелігентів, які мріяли про вільну Україну! І як швидко ця Україна впала під тиском усіх цих, «авантюристів» і «решал», які, не маючи жодних моральних принципів і правил, могли дбати лише про свої кишені. Як ця «пасіонарна меншість» так швидко розвернула Україну в бік, протилежний від Європи і всього вільного світу, ніби й закликаючи нас до нього? Як швидко вона, ця меншість, зорієнтувалася у всій цій новій для України фразеології про свободу особистості, вільний ринок, закони підприємництва і підім’яла під себе всю нашу багату країну, зробивши з неї якусь «безродну повію», готову підставлятися усім, хто добре платить.

На практиці ідеологію цього лівацтва і знімання штанів перед роботодавцями озвучив мені якось публічно один із ідеологів нашого сучасного «шоу-бізу», кинувши напівжартома мені через плече: «Тут дехто на "нетленку" замахнувся, – ну, а ми люди прості, нам нада баблішко зарабативать»...

Оце «баблішко», відмите від будь-яких моральних принципів і правил, і було поставлене нашими «комерційними» теле- та радіоканалами наріжним каменем усього сучасного інформаційного простору України.

Того простору, де й до сьогодні немає жодного місця для традиційної української пісні.

Того простору, де могла б звучати традиційна українська поезія чи проза, яка б надихала і звеличувала людей.

Того простору, в якому б звучала рідна дитяча колискова та пісні для зовсім маленьких українців, як це є у світі.

Того простору, де могли б спілкуватися із глядачем українські філософи, мистецтвознавці, краєзнавці і просто інтелектуали своєї країни...

Натомість цей простір був навмисно відданий відвертим фрікам, скандалістам чи блазням, які ловили свій хайп, стаючи каліфами на годину.

Новітній буржуазно-лівацькій моделі інфопростору не потрібні були більше довготривалі проекти з лідерами суспільної думки, які б гуртували країну на основі спільних національних цінностей. Їм потрібно було маніпульоване суспільство, яке легко натравити на будь-кого за першої потреби.

Новітній буржуазії потрібні були нові лідери суспільної думки і масового впливу, які б озброїлися «картонними мечами» та ще тими високими гаслами, суть і важливість яких ніхто навіть не встиг їм пояснити до кінця. І слова та гасла почали втрачати свою сакральну цінність!

А щоб молоде покоління не дуже озиралося на дідів і батьків, то топ-менеджери «провідних українських каналів» зробили все, щоб ізолювати і спаплюжити все те, чим покоління наших пращурів дорожило і пишалося.

Але хтось мав бути ідейним лідером цього замаскованого і переодягненого у вишиванки лівацтва. Були спроби, які закінчувалися або невдало, або трагічно. І нарешті знайшлася така фігура, яку довго і терпляче вели, формували і випещували саме вони – володарі інформаційного простору...

«Зустрічайте, Король українських поетів Сергій Жадан», – так улесливо оголосив його на якомусь концерті багато років тому шановний поет і видавець Іван Малкович. І я не повірив своїм вухам і очам. Я став прислухатися. І почув від Жадана, що:

«Все, що необхідне для щоденного життя

Церква, супермаркет і мобільне покриття...»

але:

«Ми навіть не буваємо в збудованих церквах

Святі нам все детально пояснили на словах...»

Або ж:

«Казала мені мама, що зневіра – це зло

Мене виженуть із пекла за мати і бухло...

...Квітнуть мальви на маминому ґанку,

Я в трьох країнах сидів за хуліганку».

Бо, ось як воно, виявляється, є насправді:

«Ей, братан, ти ж тримався цих мелодій.

Х*лі ти тепер почуваєшся як злодій?..

Х*лі ти тепер соромишся коріння?..

Хто ще розповість про героїчне покоління?..»

Вибачте, це цитати не просто цитати з поетичного збірника «Короля поетів України». Це фрагменти з його новорічного пісенного «шоу», яке канал «1+1» поставив цієї Новорічної ночі. Про якість вокалу я просто промовчу, бо смаки у нас різні і хорошого смаку в Україні стає все менше, оскільки зараз відсутні будь-які професійні критерії. Я зараз говорю про мистецтво, але впевнений, що зараз мені почнуть закидати, що він збирає мільйони для армії, а що зробив ти. Оце і є суть лівацтва: говорити про одне, а потім перекидатися на інше. А що ти зробив для революції? Ми говоримо зараз про інші фундаментальні речі.

А тепер безпосередньо про той проект, який згадав Михайло Сидоржевський. Саме той Михайло, який сьогодні очолює Спілку Письменників, котра вже давно перебуває в немилості новітніх мас-медіа, які, як тільки можуть, кепкують і знущаються над цією творчою Спілкою.

Це саме той Михайло, який розуміє, як і я, як і тисячі наших земляків, що усе, до чого торкнулася рука «кварталу», не може мати жодної культурно-естетичної цінності, а має вигляд насмішки і наруги над українською культурою та всіма поколіннями справжніх митців України.

Але Михайло не сказав однієї речі, яку скажу зараз я.

Такого могло не статися і не сталося б, якби в якийсь момент не трапилась ця жахлива підміна усіх справжніх українських цінностей. І не нав’язане нам духовне лівацтво, яке ми проковтнули.

І найжахливіша підміна, за яку ми тепер всі розплачуємося, вона найболючіша – підміна «Культурного Проекту Україна» на ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНА.

Політика ніколи не може йти попереду культури. Народ дозріває до якісних змін по мірі того, як дозріває і міцнішає його кровна еліта. А якщо українцям уже випав такий історичний шанс, – потрібно було понад усе захищати свій інформаційний простір, і передати наступним поколінням у спадок усіх наших поетів, прозаїків, науковців, наших духовних та моральних світочів різних поколінь – передати їх чистими, неспаплюженими. І не збезчещеними у цих лівацьких судилищах та сміховищах, аби не бути приреченими на знищення від руки своїх же невдячних нащадків.

І поки це нищення і приниження продовжується ізсередини країни всіма цими людьми з пролетарським мисленням і глобальними амбіціями, я не впевнений, що Україну можна врятувати. Не можна врятувати пацієнта, якщо він не вірить у лікування і не хоче, аби його лікували.

Такий, на жаль, діагноз.

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.