Котильйон: давня українська прикраса повертається в моду та серця людей

На багатьох фотокартках Українських січових стрільців можна помітити «відзнаку», повністю зроблену з бісеру. Вона висить на ґудзику нагрудної кишені та сильно вирізняється своїми квітчаними або геометричними орнаментами на тлі військової форми. Назв ця прикраса має багато, у різних регіонах України її називають по-різному: котильйон, кутальйон, вісьорок, вівсюрик. Характерний такий виріб для Західного Поділля, Опілля, Гуцульщини та Буковинського Поділля – саме там він набув великої популярності. Котильйон робили українські дівчата своїм чоловікам або матері синам напередодні від’їзду на війну як оберіг від усього злого та на згадку про дім, де воїна люблять та чекають. 

Вівсюрик, як правило, п’ятикутний, має два прямі нижні кути (іноді їх знизу прикрашають звисаючими рядами різнокольорового бісеру) та трикутний верх, на якому є петелька, щоб зручніше було почепити на одяг. Плели його технікою ткання, що дає можливість створити особливі орнаменти, наприклад: символічні дати, ініціали власника кутальйону, а в міжвоєнний період в нього вплітали бісеринки в кольорах національного прапора (у зв’язку із забороною польською владою національної символіки), зображали тризуб, символічно називаючи прикрасу «тризуб», або навіть золотого лева, що був одним із символів українського національно-визвольного руху та гербом західноукраїнських земель.

До того ж ще на початку XX століття набула популярності «котильйонова забава», що бере свою назву від французького танцю cotillion, нагадуючи вальс у швидкому темпі. Він вважався ідеальним фіналом балу, тому до свят дівчата робили такі прикраси з картону, матерії, стрічок чи бісеру вподобаному парубку, запрошуючи таким способом його на котильйоновий вальс, натякаючи на взаємну симпатію. Дівчина чіпляла виріб на груди з боку парубочого серця, а вдячний власник після танцю зобов’язаний був пригостити дівчину-майстриню солодощами. 

Вже після виконання первісної ролі цієї прикраси вісьорок продовжували носити на ґудзику нагрудної кишені, чіпляли за ремінь, часто він слугував підвіскою для кишенькового годинника або навіть краваткою. Виявляється, що прикраса ця була не лише чоловічою, на деяких старих фотокартках можна помітити жінок, що носять котильйон звичним методом (чіпляючи на сорочку) або навіть у вигляді нашийної прикраси.

Особливого поширення вісьорок набув під час Першої світової війни і визвольних змагань 1917-1921 років. Найчастіше прикрасу можна помітити на фотокартках Українських січових стрільців та українців у лавах австро-угорської армії. Згодом така традиція перейшла до воїнів російської царської армії, вояків Дієвої армії Української Народної Республіки, Української Галицької Армії та Карпатської Січі, що й не дивно, оскільки багато членів штабу Карпатської Січі були колишніми старшинами армій УНР, УСС та УГА. 

Нагородної системи у формуваннях Карпатської Січі встановлено не було, тому однією з особливих відзнак і були котильйони, які позначали приналежність січовика до певної окружної команди та виступали як своєрідні відзнаки-обереги. З того часу вісьорок став унікальним українським оберегом та нагадував солдату про щасливі дні вдома, про його дівчину чи матір та ставав віддушиною у тяжкі часи війни.

На довгі роки котильйон був забутий – інформації про нього збереглося зовсім небагато. У 1950-1960 роки його стали виготовляти на території Закарпаття як сувенір у вигляді брелока, а справжні історичні оздоби таїлися по хатах у селах, у колекціонерів або на експозиціях у різних музеях України.

Але в теперішні часи російсько-української війни така традиція знову повертається: майстринь, що створюють традиційні українські прикраси на замовлення та охочих купити річ, яка є символічним зв’язком з воїнською традицією, все більше на просторах інтернету. Візерунки також значною мірою змінилися: все частіше на котильйонах можна побачити тризуб, гілки калини, соняхи, цитати, нарукавні знаки окремих військових формувань або навіть цілі композиції. Таким чином, вісорок знову стає окрасою, оберегом й вираженням найглибших почуттів та підтримки у складних умовах служби, слугуючи ще й своєрідним мостом між різними епохами, що утверджує важливість пам’яті та національної свідомості в динамічному сучасному світі. 

Наразі майстрині стали використовувати спеціальні станки, які чимось нагадують ткацькі. Це спрощує їхню роботу зі створення не лише котильйонів, але й інших українських традиційних прикрас – наприклад, ґерданів. Завдяки цьому прикраса виглядає рівнішою та охайнішою. 

Та не всі охочі створити прикрасу мусять мати таке приладдя: воно не є обов’язковим, адже в інтернеті можна побачити багато відео та різних інструкцій щодо того, як створювати вісьорок власноруч. Все більше людей намагаються створити бісерну прикрасу своїми руками, проходять відповідні майстер-класи, що чудово впливає не лише на збереження українських традицій, які передаються з покоління в покоління, але й залучає до спільної роботи різні групи населення – молодь, жінок, літніх людей або ж людей з обмеженими можливостями. Це чудово сприяє взаємодії, взаємопідтримці у складні часи війни, відволікає від тривожних думок та просто покращує настрій. Такі ініціативи також можуть бути пов’язані з програмами підтримки освіти для середніх класів школи, з метою популяризації серед молоді поваги до мистецтва та культури і надихання їх на творчість та розвиток художніх здібностей.

Зараз нові власники котильйонів все частіше задумуються над тим, як правильно за ними доглядати. Загалом, значного догляду ця річ не потребує, але майстрині дають кілька основних порад щодо цього.

По-перше, і це є найголовнішою порадою, радять не допускати потрапляння вологи безпосередньо на прикрасу, не залишати її у приміщенні з надмірною вологою; відтак мити оздобу «щоб гарно блищав бісер» не буде корисним, а навіть шкідливим, ниточки можуть порватися від такого впливу, а полагодити буде досить проблематично. Те ж стосується спирту, парфумерії, косметики та засобів для вкладання волосся. Аби ви могли цього уникнути, радимо вдягати виріб вже наприкінці. Якщо котильйон все ж забруднився, його можна очистити вологою серветкою; залежно від рівня забруднення допускається промити під слабким струменем води, після чого рівно покласти до повного висихання. 

По-друге, варто знімати прикрасу перед відвідуванням спортивного залу чи перед сном, перекручування також негативно впливають на міцність ниток. 

По-третє, не варто залишати прикраси так, щоб на них потрапляли прямі сонячні промені. Це обумовлено тим, що певний бісер має здатність губити свої барвисті кольори під впливом сонця. Бажано зберігати прикраси у рідній коробочці (за наявності), шкатулках в розправленому вигляді чи підвішеними – наприклад, на підставках для сережок. 

Такі досить прості правила вбережуть вашу оздобу від зайвих пошкоджень, забезпечать їй довгу службу та радість від носіння.