Фантазії й правди української Королеви Наталени

Чомусь гребують наші майстри слова белетризованими біографіями українських письменників та й загалом визначних діячів минулого. А дарма. Адже стільки маємо карколомних біографій, траекторій доль в історичних перипетіях, що хоч греблю гати. Не тільки ж про Шевченка писати. І ось хоча б, наприклад, така історія. 3 березня 1888 року в самому серці далекої Іспанії у твердині Сан-Педро де Карденья померла під час пологів Марія-Клара де Кастро Ласерда Медінаселі. Однак немовля родилося здоровим. Дівчинку назвали Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. 

Це про Наталену Королеву (з наголосом на друге о), біографія якої доступна в мережі. Тож дамо слово її текстам замість переказувати біографію, хоча вона неймовірно цікава.

Батьком Наталени був польський граф Анджей Єжи Дунін-Борковський, що займався археологією, а жив переважно у Франції. Він мав родовий маєток, що дістався йому у спадок од його матері Теофілі з литовського роду Домонтовичів, розташований у селі Великі Борки на нашій Волині. І край Любарта, Лесі Українки та Оксани Забужко несподівано зробив з маленької Наталени …справжню українку. Докладно було так. Бабуся Теофіля, ґаздуючи в маєтку, мала за помічницю Марусю, що, за словами самого графа Дуніна-Борковського, виконувала також певну додаткову функцію в домі. Вона для графа була символом українства. Якось 17-річна Наталена, прибувши до Києва після мандрів по далеких усюдах на виклик батька, вдруге з часів дитинства приїхала на Волинь, не заставши бабусю, та зустрівши знову там Марусю. «Вона ходить в українських строях, вона говорить українською мовою, вона дихає українським духом, і ти маєш це бачити», – казав він доньці. Але Наталена йому одповідала, мовляв, ні я її, ні вона мене не розуміє. Адже Маруся не знала московської мови, яку мусила опанувати Наталена для навчання в Інституті благородних дівиць у Києві, а Наталена натоді не знала ще української. І граф Дунін-Борковський дав заповіт донечці, який вона сповнила своїм життям і справою. Ми можемо читати ці слова в романі Наталени Королевої під назвою «Без коріння», котрий є читвом must have: «Рід, що віками рахує своє існування, може довільно чи з примусу зміняти місце осідку, землю, нарід, серед якого триває його життя. Це – закон вічного руху, відвічних змін, без яких не було б і самого життя. Але дві речі лишаються постійно незмінні: одна – обов’язок до народу, серед якого живеш. Особливо ж, коли це народ скривджений і поневолений, не вільно ані погорджувати ним, ані бути байдужим до нього та його потреб. Бо лицарський обов’язок і присяга зобов’язують боронити всякого скривдженого й воювати за слабого. Коли б ти була моїм сином, я згадав би тобі про посвячений меч; але ти маєш понести в шляхетний бій тільки свій дух та свої здібнощі. Друга річ така. Зміняти бій на бій – завжди лише в обороні слабого, хай хоч і щоразу цей скривджений і слабий буде інший – не є зрада. Але зрадою, а тим самим і вічною ганьбою є – виректися свого роду, сплямити герб, зламати честь, гасло й обітниці. Голос роду – ­безсмертний і непереможний. І хоч би ти для чогось захотіла забути й виректись його, цього не зможеш ніколи, ні для кого й ні для чого. Тож пам’ятай це, щоб ніколи не спробувати». Актуальні й нині ці слова. А далі читаємо: «Цього тобі вистачить, щоб самій вибрати, з ким іти. На всякий випадок скажу тобі: в кожному старому роді спливаються різні крови, але в наших жилах – інформую тебе – ніколи не було ні краплини від Москалів і Жидів… здавалось, що роки, а не хвилини проплили, поки тато замовк. Відчула себе не розумом, але ж внутрішнім ірраціональним почуттям відповідальною й серіозною людиною, котра мусить знати й розуміти, що має чинити. Встала з канапи і, простягаючи батькові руку, скромно, але твердо сказала: – Обіцяю. Най допоможе мені Бог. Хвилюючись, не помітила, що останню фразу промовила по-еспанськи, як говорили ще її прадіди: – Valgame Dios!...Батько також підвівся й міцно, як мужчині, стиснув її руку. Був певен, що прийняв обітницю від свідомої людини, а не пів дитини й дівчини... Не без гумористики Ноель (таке ім’я прототипу авторки) за тиждень склала потрібні іспити й одягла непристібний одяг вихо­ванки “Кієвскаво інстітута благородних дєвіц”...»

Флешбек: коли Наталені було п’ять років, померла бабуся. І з волинських пралісів дядько забрав її до французьких Піренеїв, віддавши у монастир Нотр-Дам де Сіон до науки, адже сам став католицьким священником. У Франції Королева навчалася на медичних курсах, здобувала освіту в Археологічному інституті та Академії мистецтв, училася співів у консерваторії, а згодом навіть співала у паризькій та італійській операх, грала в театрі у Парижі та Петербурзі. До речі, у Києві Наталена займалася у самого Миколи Лисенка, він на прощання навіть присвятив своїй учениці невеличкий твір і подарував з підписом. У Франції Наталена навчилася обходитися зі зброєю, влучно стріляла, по-мастацьки володіла холодною зброєю, вміло їздити верхи. Тільки вдумайтесь: який біографічний фільм був би про інтелектуалку з такими вміннями! Чи белетризована біографія. Дивовижне поєднання: вихована двома вуйками-вченими (виховувала її ще й тітка та її чоловік). Наталена писала у повісті «Шляхами і стежками життя», якими пройшла у пошуку власного призначення: «По скінченню середньої школи вуйки доповнили мою вихову тим, що вчили мене мовам, філософії, особливу увагу давали стоїцизму…» Себто формували характер. Це важливо. 

Графиня Наталена Королева – українська письменниця, перекладачка, художниця, лексикограф, археолог, єгиптолог і театральна акторка. 

Після переїзду з Києва до Праги Королева на замовлення міністра освіти УНР уклала чесько-український словник, що вийшов під редакцією професора Смаль-Стоцького. У столиці Чехії вона зблизилася з Василем Королевим-Старим, українським громадським діячем, письменником, видавцем, одним із засновників Української Центральної ради. І під його впливом вона почала писати українською. Королів-Старий помер внаслідок серцевого нападу в грудні 1941-го після допиту в гестапо, а Наталена все подальше життя присвятила літературній праці. В останні свої роки земного життя була самотньою, всіма забутою, а заробляла на хліб приватними уроками іноземних мов, була поліглотом.

Померла 1 липня 1966 року в містечку Мельник побіля Праги, де подружжя свого часу придбало будинок. Похована біля чоловіка на цвинтарі Святого Вацлава.

Дослідникам української культури доведеться ще докласти трохи сил, щоб віднайти, що є правда, а що не зовсім, адже джерелом дивовижного багатого фактажу та інформації про Наталену Королеву переважно є …її твори.