Історик «великої і ще не закінченої війни»

Саме так – війною – назвав історію «культурних зв’язків між Україною та Росією» народжений 17 грудня 1908 року харків’янин Юрій Шевельов. Пророче.

Юрій Шевельов, він же Юрій Шерех, це людина-епоха. Навіть за етнічно-географічною та професійною дефініцією: українсько-американський славіст-мовознавець німецького походження; літературний і театральний критик, історик української літератури, активний учасник наукового та культурного життя українців на еміґрації. Шевельов – професор Гарвардського й Колумбійського університетів. Правдивий велет української науки та культури, хоча його українство було покликанням, а не кровним спадком. З походження він німець. Шнайдер. З родини шляхетних німців, які були зросійщені. Українську Шевельов знав не з пелюшок, а вивчив. Проте став одним із найбільших українських мовознавців ХХ століття. Він є автором фундаментальної розробки: періодизації історії української мови, яку нині підтримують більшість українських мовознавців. А загалом автор 17 книг.

Життя Шевельова почалося у Харкові, а завершилося на американському континенті. Поміж тими двома точками – народження й смерти – шлях довжиною в майже століття, тривалістю в десятки тисяч кілометрів та майже 900 наукових розвідок. 

З початком Першої світової війни батько Юрія вирішив змінити прізвище на Шевельов, а згодом і мати Варвара Медер змінила місце народження сина на польське місто Ломжа з міркувань безпеки, адже, відомо, більшовики не скупилися на репресії, коли знаходили людей з так званим ненадійним походженням. 

У Харкові Юрій закінчив університет, де здобув науковий гарт під керівництвом Леоніда Булаховського та захистив дисертацію про лірику Тичини. Згодом очолював кафедру в університеті. Олесь Гончар, відомий радянський письменник-прапороносець, мав щастя відвідувати заняття Шевельова у Харкові, в часи радянської перебудови здобувся на нищівну критичну статтю від професора на свій «Собор». 1943 року Шевельов переїхав до Львова, де познайомився з видатним мовознавцем Василем Сімовичем. Там написав книгу «Внесок Галичини у формування української літературної мови», також працював над німецько-українським правничим словником. Восени 1944 року Юрій Шевельов переїхав у Німеччину, де працював доцентом філології Українського вільного університету (УВУ). 1949 року в УВУ захистив докторський науковий ступінь та підготував «Нарис сучасної української літературної мови». Потім працював у Лундському університеті (Швеція), а відтак з 1952-го у Гарварді. Через конфлікт із Романом Якобсоном (як виявилося згодом, агентом кремлівських спецслужб) перейшов до Колумбійського університету, де працював до 1977 року. 1979 року вийшла фундаментальна праця Шевельова «Історична фонологія української мови», яка за глибиною аналізу і докладністю описів перевершує аналогічні студії в царині слов’янської історичної лінгвістики. Фактично Шевельов знищив поширену в радянському так званому мовознавстві теорію спільної східнослов’янської мови, і спростував базовану на ній теорію про колиску трьох нібито братніх народів. «Історична фонологія української мови» є найповнішим дослідженням з історичної фонології української мови. Шевельов застосовує багатющий діалектний матеріал, що дає підстави розглядати цю книжку як працю з історичної діалектології української мови. На основі дослідження писемних пам’яток і діалектних фактів Шевельов довів, що українська, як і інші слов’янські мови, сформуватися як окреме мовне явище безпосередньо із спільнослов’янської мови після її розпаду у VІ-VІІ століттях. Саме цю працю він вважав найважливішою справою свого життя.

Важливою працею є монографія «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус», де проведено аналіз позамовних чинників впливу на мову. Шевельов першим дослідив те, наскільки важливою була коротка незалежність України у 1917-1920 роках для становлення української мови.

1954 року до 300-ліття Переяславської ради, яка у радянській версії історії подавалась як «возз’єднання» «братніх» українського і російського народів, Шевельов написав есей «Москва, Маросєйка». У ньому науковець сформулював тези про те, що вервечка російсько-українських відносин – це історія незакінченої війни. Автор наголошував ще тоді, що і в культурному, і у геополітичному плані така війна є можливою. Шевельов вважав, що Україна постійно програє у такій війні. І назвав причини. На його думку, ключовими слабкими місцями України у протистоянні росії є ряд комплексів. І це комплекси жертви, другорядності та меншовартості. Юрій Шевельов також назвав три реперних точки у російсько-українськім протистоянні: «Три страшні вороги українського відродження – москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини». москва. Агресивний сусід, а заразом (що парадоксально!) і центр тяжіння для української еліти. Згадаймо, скільки разів наші еліти втягували москву у внутрішні справи як для розв’язання різних проблем, так і для міжусобиць. Оте втягування москви Шевельов називає симптоматичним. Притаманний українцям провінціалізм це теж страшне лихо, од оков якого не так то й легко, як видно, позбутися. Містечковість тоді, коли треба мислити глобально, плазування перед російською державою тоді, коли треба рити рів на кордоні і розвивати оборонну промисловість. І нарешті комплекс Кочубеївщини, тобто зрадництва. «Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї», – писав Шевельов. Як вважав науковець, ці три слабкі місця заважатимуть Україні ставати незалежною від москви і не дозволять позбутись історичних обуз, того тяжкого спадку нерозказаних власних історій та нав’язаних неправдивих чужих історій. Вслід за Шевельовим можна вважати, що самого усвідомлення проблеми мало, потрібні дії, недостатньо самої злости: «запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава».

2013 року у Харкові на будинку, де мешкав Шевельов, встановили меморіальну дошку. Згодом її знищили нібито вандали. Чи то нібито комунальники демонтували. Потім почалася довга болячка з судами, заборонами та встановленнями дошки знову. Рука москви була і там, проте її обрубали. І мертвий Шевельов заважає москві, і музей Сковороди у сільській хаті… кацапоподібні заболотці все прагнуть зробити для того, щоб і сліду не лишилось від всього українського.

Життєвий шлях та кар’єра Юрія Шевельова є яскравим прикладом подолання провінційності та комплексу меншовартості. Він вийшов на світовий рівень своїми зусиллями, будучи свято переконаним у власному виборі бути українцем, відстоювати власну правоту, доводити слова істини всупереч, а не завдяки. Сам, а не через посередництво росії. Шевельов показав, що і Україна мати може власний голос і свою позицію, адже направду має велику історію та культурну самобутність, має все належне для того, щоб ставати зі світом на рівних, говорити прямо і заявляти про себе, а не вештатись на манівцях прохачем.