Вектор – Україноцентризм. Політичний дайджест новин №28

The Washington Post про Контрнаступ

Найважливішою інформаційною подією минулого тижня стала стаття видання The Washington Post про Контрнаступ. Фактично це не просто стаття, а досить глибоке дослідження із претензією на фундаментальність. Стаття, яка вчергове проливає «холодний душ» на нас, українців. Коли ж ми нарешті прокинемось?

Дане дослідження The Washington Post ґрунтується на інтерв’ю з більше ніж 30 високопосадовцями України, США та європейських країн та старається детально пояснити причини невдач під час Контрнаступу. В дайджесті я постараюсь зосередити увагу на ключових тезах.

1) Прорахунок Вашингтону щодо швидкості приведення української армії до стандартів НАТО, особливо без надання Києву авіації, яка є невід’ємною частиною сучасних збройних сил. 

Зараз існує дві військові доктрини – НАТО та умовно «радянська». Проведення таких масштабних операцій, як Контрнаступ, без переваги в повітрі вважається неможливим відповідно до обох.

Щодо стандартів НАТО, то ЗСУ в багатьох місцях їх вже перевершують, зокрема в бойовому досвіді та навиках, хоча й суттєво відстають в командно-адміністративній та гуманітарній частинах. 

2) Розходження в думках офіційних осіб США й України під час планування стратегії, тактики і термінів контрнаступу. Пентагон хотів почати операцію на початку квітня, щоб завадити московії укріпити оборону, але Україна вагалася, посилаючись на нестачу озброєння і підготовки.

В цій тезі ключовим питанням є уточнення, а хто саме вагався? Якщо ми добре згадаємо інформаційний простір, то в ньому всілякі подоляки та інші хламідії постійно розповідали про контрнаступ, який має от-от розпочатись. Так хто ж казав, що недостатньо зброї – політичне чи військове керівництво?

3) Впевненість військових чиновників зі США, що атаку на російські позиції було можливо здійснити з наявними у Києва засобами. Можливим кращим результатом було досягнення Азовського моря, відрізання московських військ на півдні через 60-90 днів. 

Досить дивна теза, зважаючи на те, що далі в цій же публікації вказується масштаб підготовки кремля до контрнаступу – бетонні перешкоди, мінні поля тощо.

«Розвідка США оцінювала шанси України на успіх у співвідношенні 50 на 50, через багаторівневу оборону, яку росія створила за зиму і весну». Чи доцільно було так ризикувати при такому співвідношенні? Чи є такий ризик допустимим відповідно до тих же стандартів НАТО?

4) Недосягнення згоди щодо стратегії між представниками США та України: США виступали за зосереджений наступ уздовж південного напрямку, але керівництво України відкидало цей план і вважало за необхідне атакувати за трьома напрямками. 

5) Захід і Україна недооцінили здатність росії відновлюватися після невдач на полі бою та її вміння правильно використовувати свої сильні сторони у вигляді великої кількості боєприпасів, техніки, мін і величезного мобілізаційного резерву.

Лукава теза, зважаючи на те, що московська армія і до повномасштабного вторгнення і після вважається «другою армією світу». Спочатку переоцінили (Київ – за три дні), згодом – насміхались (через те, як українці розбивали цілі колони під час «бліцкригу»), а зараз – «недооцінили». Проте рейтинги все одно пишуть, що «армія номер 2». Хто ж такі ці «оцінщики»? На кого працюють?

6) Побоювання перед контрнаступом українських воєначальників занадто великих втрат, при тому, що американські офіційні особи наполягали: втрати будуть ще більшими, якщо не почати контрнаступ вчасно.

Недостатня кількість озброєння залишала два варіанти – або чекати і дати ворогу ще час на підготовку (і московити готувались не до травневих шашликів, судячи із глибокої лінії оборони), або йти в контрнаступ неналежно підготовленими. Обидва варіанти – погані і невідомо який із них є гіршим.

The Washington Post зазначає, що ситуація зайшла в глухий кут. Контрнаступ загруз у російській обороні, Захід переключив свою увагу на Близький Схід, моральний дух в Україні впав, а в Києві, як і на Заході, бажання продовжувати цей конфлікт стрімко тане.

Восени 2022 року, після того, як Київ відвоював частину північних і південних територій, між Валерієм Залужним і Ллойдом Остіном відбулася телефонна розмова. Під час переговорів головком ЗСУ повідомив міністру оборони США, що для подальшого успішного контрнаступу Україні знадобляться 1000 одиниць бронетехніки і 9 нових бригад, які пройшли навчання в Німеччині, але Остін відповів, що це практично неможливо… 

Під час розроблення плану дій використовували найпередовіші технології, включно зі штучною симуляцією бойових дій. Після кожної такої наради високопоставленим особам України повідомляли, що їхня мета навряд чи досяжна, і в кращому разі Київ втратить від 30 до 40% особового складу і техніки, але рішення про проведення операції залишили за Києвом.

Тобто обираєш ти сам, але тільки з тих альтернатив, які ми тобі створили. Проте не цей цинічний прагматизм найбільше вражає, він є очікуваним.

Захід спочатку попереджав про напад московії, а влада розповідала про «шашлики». Тепер застерігали про можливі шалені втрати, а телемарафон в ейфорії розповідав про переможний контрнаступ. Після прочитання цієї статті виникає закономірне питання: хто за це відповість? Додайте до цього внутрішнє протистояння та бажання путіна ним скористатись.

Одним з основних каменів спотикання між США та Україною, стверджує The Washington Post, став Бахмут. У Пентагоні відмовляли Київ утримувати оборону міста і перекидати туди найдосвідченіші підрозділи країни, натомість пропонували зосередити основні сили на південному напрямку. Але українські офіційні особи навідріз відмовилися прислухатися до свого союзника, а з Бахмуту вирішили зробити «символ гордості опору ЗСУ». Проте, якщо вже генералу Сирському так потрібно було зробити героїчний імідж на «фортеці Бахмут», то з Бахмуту таки справді треба було робити фортецю! Готувати мінні поля, бетонні украплення – все те, що московити робили при підготовці до контрнаступу.

Водночас захисники Бахмуту мені розповідали, що там навіть цілої цеглини не було, не кажучи про бетонні укріплення. 

Залужний припускав, що 900-кілометровий фронт стане величезною проблемою для москви, оскільки розтягне її збройні сили, слабо знайомі з місцевістю, на величезній території, а це спричинить їм проблеми з логістикою та послабить бойову міць.

Директор ЦРУ Бернс стверджував, що, незважаючи на провали кремля в перший рік конфлікту, москві вдалося провести мобілізацію, налагодити економіку, вибудувати оборону і заповнити прогалини на фронті. Бернс начебто неодноразово зустрічався із Зеленським, іноді таємно, і щоразу попереджав Київ, що втілення плану контрнаступу в реальність буде вкрай складним завданням. Також, як пише видання, президенту США доставили надсекретну доповідь розвідки, згідно з якою через проблеми із зосередженням військ, кількістю боєприпасів і озброєння український контрнаступ швидко «захлинеться».

Сам факт такої доповіді та знання про неї видання The Washington Post відразу ставить питання – чому не попередили Зеленського та не змусили відмовитись від контрнаступу чи якось скорегувати його? Що це було? З якою метою? Політична доцільність, ціна якої вимірюється тисячами загиблих українських воїнів.

Насправді я вже давно й не можу згадати, коли востаннє читав настільки негативну та страшну статтю щодо України. Страшну – якщо розуміти оті глибинні пласти та передумови до тез, які я стараюсь тут описати.

Далі у публікації відчувається якась невідповідність. 

Багаторівнева московська оборона містила в собі щільні мінні поля, бетонні піраміди і протитанкові рови. Якби мінні поля були прорвані, москва в будь-який момент змогла б їх відновити, використовуючи ракетні комплекси. Оборона московії відповідає всім хрестоматійним радянським стандартам.

Цей абзац мене загнав в певний ступор. Якщо спочатку пишуть про «50 на 50», далі – про великі ризики, а тут – про те, що навіть якби прорвали мінні поля, то за допомогою ракетних комплексів їх можна було б відновити.

Наприкінці квітня генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг здійснив неоголошену поїздку до Києва, щоб зустрітися із Зеленським. Під час візиту міністри і помічники обговорювали підготовку до контрнаступу. Зеленський повідомив, що укомплектованість бригад до кінця місяця становитиме 80-85%, що сильно суперечило американським очікуванням про готовність Києва до початку операції. Українські офіційні особи продовжували переконувати партнерів, що західний арсенал матиме вирішальне значення в їхній здатності домогтися успіху, але постачання необхідного озброєння сильно затримувалося. Крім того, Київ зобов’язали воювати без ефективної сили в повітрі. 

Перевага москви в повітрі була незаперечною і жодна країна НАТО не дозволила б собі вести бойові дії в такій ситуації. Києву були необхідні американські F-16, але Пентагон відмовлявся їх постачати.

До травня занепокоєння в адміністрації Байдена і серед його союзників зростало. Згідно з планами, Україна вже мала почати свою операцію, а можливості на успіх стрімко скорочувалися. Згідно з розвідданими, кремлівська оборона з кожним днем посилювалася. Водночас у Києві наростало розчарування через відхилення від плану. За заявами влади України, операція справді мала розпочатися в травні, але через затримки в постачанні озброєнь, її початок постійно відкладали. Київ звинувачував у цьому Вашингтон, який зі свого боку категорично заперечував звинувачення і наполягав на тому, що Київ не встиг підготувати отриману техніку до бойових дій. 

Завершується хронологія невдалого контрнаступу тим, що він все ж таки розпочався на початку червня, і Україна навіть досягла деяких успіхів, але, коли вона зіткнулася з уже підготовленою глибокоешелонованою обороною москви, у Києві все ж таки замислилися над питанням: «А чи мав цей план шанси на успіх?»

Геополітичний цинізм, заручниками якого стали українці. Проте й тут не варто робити із себе жертву. Україна не суб’єкт на міжнародній арені (поки що), а об’єкт, ресурс. Ресурс не може мати друзів. І ресурсом ми стали передовсім не через своїх ворогів та конкурентів, а через те, що впродовж 30 років обираємо злодюг та ворогів до влади, самі ж при цьому не стараючись організовуватись і будувати Україну як державу українського народу, як вищу форму організації українців.

Політичні баталії і допомога Україні

У серпні-жовтні 2023 року обсяг нової обіцяної допомоги для України з боку країн Заходу сягнув найнижчого рівня з січня 2022 року − він скоротився майже на 90% порівняно з аналогічним періодом минулого року.

5 грудня лідер більшості в Сенаті Чак Шумер заявив, що президент України Зеленський більше не збирається бути присутнім на секретному брифінгу через питання, що виникло в останню хвилину. 

Виступ Зеленського повинен був відбутись напередодні розгляду Сенатом США відповідних законопроектів щодо надання допомоги Україні.

Міністр оборони Рустем Умеров так пояснив відмову Зеленського: «Це війна, ситуація змінюється. Але, я думаю, Зеленський вдячний і зробить це, коли буде можливо наступного разу».

Я б сказав, що таке пояснення тільки збільшило кількість запитань, адже що може бути важливішим зараз в питанні війни, ніж подальша допомога від США – найбільшого донора України?

Не внесла ясності і посол України в США Оксана Маркарова – вона пояснила відмову Зеленського тим, що брифінги не стосувалися суто українського питання. 

У підсумку – міністр оборони і посол в США надають різні причини щодо відмови Володимира Зеленського, проте ті «причини» ясності не вносять. І це при тому, що Умеров зараз разом із головою Офісу Президента Андрієм Єрмаком та головою Верховної Ради Русланом Стефанчуком перебувають у США. Щось відбувається, підкилимне, закулісне. І є щодо цього досить погані відчуття.

Законопроект про надання допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню не пройшов процедурне голосування в Сенаті Конгресу США. 

Проект передбачав виділення додаткових бюджетних асигнувань у розмірі $111 млрд, зокрема $61 млрд на допомогу Україні.

Процедурне голосування в Сенаті наразі набрало 45 голосів «за» та 48 голосів «проти». Для початку роботи над законопроектом Сенату необхідно набрати 60 голосів.

Речник Пентагону Пет Райдер заявив, що наразі Сполучені Штати Америки мають близько 5,9 мільярда доларів для подальшої допомоги Україні. 

Якщо росія нападе на НАТО, воювати доведеться американським військовим, наголосив координатор Ради нацбезпеки США Джон Кірбі на тлі провального голосування Сенату за продовження підтримки України.

«Незалежність Тайваню означає війну» – офіційна заява Китаю

Офіційний Пекін назвав їхнього фаворита виборів президента Тайваню, кандидата від правлячої Демократичної прогресивної партії (ДПП), провокатором, який в союзі з іноземними силами йде по «шляху зла».

Заяву зробив Ма Сяоґуан – офіційний представник канцелярії у справах Тайваню при Держраді (уряді) КНР. Він прокоментував таким чином реєстрацію кандидатів на виборах президента острова, що завершилася 24 листопада, які відбудуться 13 січня.

Представник канцелярії прямо вказав, що Пекін не має наміру мати справу з головою ДПП, нинішнім віцепрезидентом Тайваню Лай Цінде у разі його перемоги. 

«Він уперто чіпляється за “незалежність Тайваню”, займається провокаціями у змові із зовнішніми силами, – сказав чиновник. – Це шлях зла, який веде лише до напруженості та потрясінь по обох берегах Тайванської протоки. Цей шлях неодмінно заведе в глухий кут».

При цьому чиновник знову виголосив формулу, яку останнім часом часто повторюють у Пекіні. «Незалежність Тайваню означає війну», – сказав він.

При цьому окремо було відзначено партію Гоміньдан, яка виступає за діалог із Пекіном і повністю підтримує принцип єдиного Китаю.

4 грудня Китай розкритикував США після того, як американський військовий корабель Gabrielle Giffords (LCS 10) проплив водами Південно-Китайського моря. Прохід корабля цими водами підкреслив тривалу військову напруженість між Сполученими Штатами та КНР, пише Bloomberg.

Зокрема, китайські військові заявили, що поява Gabrielle Giffords біля Другої мілини Томаса «серйозно порушила суверенітет і безпеку Китаю». За їхніми словами корабель «підірвав регіональний мир і стабільність». Військові КНР вважають, що таким чином США нібито продемонстрували, що вони «є найбільшою загрозою для миру і стабільності» в регіоні.

Перечитуючи міжнародні новини, все частіше ловлю себе на думці, що це все схоже на «довоєнні журналістські хроніки», які передували початку Другої світової війни.