Чим більше віддамо обороні, тим менше буде втрачених душ

Читаю про те, що Зеленський сказав в інтерв’ю якомусь зарубіжному виданню про своє незадоволення діяльністю генералів Генштабу... А я згадав свою службу в армії. Хоча це уже було давно, але, як не дивно, пам’ять усе закарбувала. Я пам’ятаю себе у перші місяці служби, і добре пам’ятаю, коли уже демобілізувався з посади заступника командира взводу у званні старшого сержанта. Визнаю – різниця була величезна. А ще враховуючи, що служба була важка, але й цікава. А служив я у дивізії ім. Дзержинського.

Я й до сьогодні пам’ятаю свій стан, коли я вперше кидав бойову гранату, і стан, коли уже кидав її десь 6 чи 7 раз. Пам’ятаю, як вперше проповзав смугу під кулеметним вогнем, а це, щоб ви уявляли, коли ти повзеш, зверху натягнута сітка щоб не висунув голову, а понад сіткою стріляє бойовими кулемет, над головою свистять кулі, а ти маєш проповзти так 50 метрів, потім скотитися у траншею і кинути звідти гранати, а далі пробігти траншеєю та вразити із автомата рухомі мішені. Тож я добре пам’ятаю свій стан, коли вперше проходив цю смугу, і потім свій стан, коли уже її проходив в якийсь кільканадцятий раз, коли все відпрацьовано до автоматизму.

Чому я про це пишу тут так детально? Той, хто служив справжню службу, той мене зрозуміє, а той, хто не служив, має розуміти, що армія – це специфічний спосіб життя і навчання. А зараз в Україні війна. І так записано у Конституції, що президент – це Верховний Головнокомандувач.

І ось у нас є – Верховний зі своїм ОП, де ніхто ні дня не служив в армії, і Генштаб – де генерали, які пройшли від рядового до генерала, у більшості з яких уже стаж понад 30 років, та бойового досвіду тільки у цій війні уже 10 років.

Тому, коли щоденно гинуть українці, варто б мудрій людині все-таки схилятися до думки професіоналів, а не розігрувати амбіції ображеного хлопчика, які ще й підігріває оточення, яке ні дня не служило в армії, але хоче «керувати» війною.

Адже потрібно пам’ятати, що один неправильний штрих на мапі чи навіть найменша помилка при постановці бойового завдання – це десятки і сотні смертей українців на фронті та здані позиції.

Тому варто зважити, що має бути вище та скоріше наблизить нашу перемогу – амбіції та придворні інтриги, чи патріотизм помножений на професіоналізм?!

*****

Досвідчені психологи кажуть, що людина, того не помічаючи, сама насамперед починає говорити про свої потаємні страхи. Я це згадав, коли сьогодні прочитав, що Зеленський десь там в інтерв’ю сказав, що військові не мають права йти в політику. Ось голосувати за фотографів, артистів, рестораторів та інших, які йдуть у політику, мають право і повинні, а самі – ні-ні! Погоджуюся із досвідченими психологами.

*****

Часто можна зустріти: «негайно перевести економіку на воєнні рейки». Тут, мабуть, потрібно поставити спочатку питання: а скільки ж у нас залишилося тієї державної економіки? За приватну то окреме питання.

Я часто на цьому наголошував, що у розвинутих країнах її у загальному виробництві від 28 до 40%. У нас же, у зв’язку із повним і загальним розпродажем, особливо останніми роками, якщо ще залишилося 3-4%, то і добре. Он уже «Енергоатом» виставляють на торги.

Тож спочатку запитаймо владу, поки не порозбігалася: а що там ще залишилося із «економіки»?

Сьогодні варто, щоб влада відзвітувалася, а чи залишилися у нас ще у держвласності діючі підприємства оборонної промисловості і в якому стані? Я розумію, що це може бути секретна інформація, тоді її варто розглядати на закритому засіданні ВР, щоб про це не знав український народ. Тому що росіянам це давно відомо.

А то, ви знаєте, доходить до смішного: усі пишуть – чому не переводимо на воєнні рейки, чому не поставимо на воєнні рейки...? А що поставимо – дрезину?

Можливо, саме через це навіть відсутнє обговорення про переведення держави на «воєнні рейки»? Адже тоді з’ясується, що вже «всьо», з державним покінчено.

Тож хоч раз розпочнімо не з «рейок», а проведімо ревізію – чи в нас ще щось залишилося, щоб на них ставити?

Варто зрозуміти, якщо ми бачимо, що в уряді багато державних міністрів, то це ще не означає, що під ними ще є виробництво і що вони на щось можуть вплинути. Адже під час такої «ревізії» може з’ясуватися, що в нас у власності держави залишилися лише чиновники.

Хотів би сьогодні розглянути питання: що таке приватне і державне виробництво. Коли я писав про частку в Україні державного бізнесу, то в коментарях мені наводили як приклад США, де, немовби, немає державної власності зовсім. Насамперед хочу сказати, що це не зовсім так, просто цих даних ви ніде не знайдете.

Але США для нас не приклад. Адже, якщо згадаємо, то перші переселенці на нинішню територію США спочатку повбивали і розігнали корінних жителів – індіанців. Потім повоювали між собою, а потім кожен почав створювати свій бізнес з нуля. Потім було багато рейдерства, ну а зараз є те що є.

Але для прикладу візьмімо приватний бізнес Форда. Мабуть, більшість із вас знають, як він починав виробництво свого автомобіля, своїми руками у холодному гаражі, а на сьогодні це вже справжня приватна імперія з виробництва автомобілів.

І тут же для порівняння розглянемо приватний бізнес Ахметова. Після Другої світової війни наші діди і баби, батьки, за мізерну зарплату, за трудодні працювали, щоб відбудувати заводи і фабрики. Щоб їх запустити і щоб вони працювали на наступні покоління.

І тут, якоїсь миті, все це передали (приватизували) в одні руки, сказавши, що ось це уже не народне і працює не на народ, це все приватне і працює лише на власника.

Власник завів у ВР своїх депутатів, пролобіював відповідні під себе закони, пільги, надра... І ось все це уже його власність, і говорять, що у приватній власності все це круто працює, тільки цей власник чомусь постійно пробиває все нові й нові податкові пільги. І за усі ці роки цей власник ніякого більше бізнесу не створив, а лише експлуатує, поки не розвалиться те, що було побудовано до нього.

Або ж, ще поглянемо на приватний бізнес з іншого боку. Фермер створив тваринницьку ферму, закупив корови, потім закупив невеличкий завод з переробки молока і продає молочну продукцію, яку він створив з нуля. Це приватний бізнес? Звісно приватний, який варто підтримувати і допомагати.

Або ж іще, коли зараз прямо в гаражах створюються якісні дрони для фронту. Так це теж приватний бізнес, де насамперед є приватна інтелектуальна власність і виготовлена продукція.

Тож ми маємо розрізняти, що таке справжній приватний бізнес і справжня приватна власність.

І чи правильно є, коли називають приватним бізнес Ахметова, Коломойського, Фірташа, Пінчука та інших, чи там, може, і справді є вкладена ними їхня інтелектуальна власність, чи все те побудовано руками їхніх предків?

Тож, ми маємо зрозуміти, що ці люди не є успішними бізнесменами і вони нічого не можуть порадити для розвитку України, тому що вони просто привласнили і експлуатують чуже, і в них немає ніякого виробничого досвіду створення чогось з нуля.

А ось той підприємець, який за свої гроші купив і завіз обладнання, створив цех і зараз шиє прекрасні черевики, стоїть значно вище, і за виробничим досвідом і за мораллю, ніж ті прихватизатори, яких ми чомусь записали в «успішні» бізнесмени України, та постійно влада з ними радиться. То що ж вони нам можуть порадити?

І чи не тому ось така переоцінка цінностей створює хибні поняття та виносить на поверхню піну, яка закриває все, та не дає нам об’єктивно оцінити справжній стан справ, а також впроваджувати справжні людські цінності, особливо коли в руках цих людей майже всі ЗМІ?

*****

Є у Миколи Гоголя твір «Мертві душі», вперше виданий у 1842 році. Де описано, як такий собі аферист Павло Чичиков, користуючись недосконалістю законодавства, задешево скуповує в поміщиків їхніх померлих кріпаків, щоб потім використати їх під виглядом живих для власного збагачення. І там навіть є ціни на душі.... Було це давно.

Але я ось читаю, що ексголову Держспецзв’язку Щиголя, який розікрав казну на 62 мільйони гривень під час війни, уже відпустили з СІЗО за 25 млн.

Мабуть, той хто краще знає ціни на снаряди, може порахувати, скільки снарядів можна купити за тих 62 мільйони, що вкрали. Також, мабуть, можна порахувати, скільки днів наша артилерія, вистрілюючи ті снаряди, не дала б ворогу і носа висунути із окопів, чим би врятувала сотні, а то і тисячі душ наших військових.

Там нещодавно Подоляк із ОП сказав, що за математичними розрахунками ми уже б мали бути в Криму, але щось математика підвела.

А я ось думаю, що в питаннях корупції математика була б доречною, якщо ми вкрадене будемо вираховувати у загублених душах та давати по цьому оцінку тим, хто вкрав. Адже будь-які кошти під час війни, чи то вкрадені, чи то не направлені на оборону, – це убиті на фронті душі українців, а тепер на їхнє місце мають прийти інші.

Тож, ступаючи уже втретє за рік перекладеним тротуаром, чи спостерігаючи, як працюють овочерізки у бомбосховищах, ми завжди маємо враховувати, що гроші, витрачені на все це, могли би бути спрямовані на оборону і врятувати душі наших захисників.

І сьогодні, які б ми не були моралісти, але маємо знати, що чим більше грошей на оборону, тим менше втрачених душ. І корупціонери під час війни крадуть уже не гроші, а душі українців. Пам’ятаймо про це!

Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.