«Дводумство» сучасності

У романі Джорджа Орвелла «1984» одним з ключових понять є «дводумство» («doublethink»).

Під ним розуміється такий стан свідомості людини, при якому вона одночасно приймає два взаємно суперечливі переконання як правильні, що часто суперечать логіці, її власним спогадам і просто відчуттю реальності.

Дводумство виховується в людях партією «АНГСОЦ» і є стандартом мислення та свідомості як серед членів «внутрішньої» партії (вища партійна еліта), так і серед членів «зовнішньої партії» (рядових членів).

Цей стандарт не поширюється на більшу частину суспільства – так званих «пролів», що становлять приблизно 85% населення Океанії.

«Проли» повинні перебувати в напівтваринному стані та взагалі ні про що не замислюватись за винятком того, як забезпечити задоволення своїх мінімальних життєвих потреб.

«Яких поглядів дотримуються маси та яких не дотримуються – байдуже. Їм можна надати інтелектуальну свободу, оскільки інтелекту вони не мають».

Головний герой роману Вінстон Сміт, член зовнішньої партії та співробітник Міністерства любові, отримує можливість познайомитися із забороненою в Океанії книгою Ґолдштайна «Теорія та практика олігархічного колективізму».

У ній розкриваються подробиці того, що таке дводумство:

«Дводумство означає здатність одночасно дотримуватись двох переконань, що суперечать одне одному. Партійний інтелігент знає, в який бік змінювати свої спогади; отже, усвідомлює, що шахраює з дійсністю, а проте за допомогою дводумства він запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес має бути свідомим, інакше його не здійсниш акуратно, але має бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а значить, і провини. Дводумство – душа АНГСОЦу, оскільки партія користується навмисним обманом, твердо тримаючи курс до своєї мети, а це вимагає повної чесності. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним і витягти його із забуття, ледь він знову знадобився, заперечувати існування об’єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, – все це абсолютно необхідно. Навіть користуючись словом «дводумство», необхідно вдаватися до двозначності. Бо, користуючись цим словом, ти визнаєш, що шахраюєш з дійсністю; ще один акт дводумства – і ти стер це з пам’яті; і так до нескінченності, причому брехня весь час на крок попереду істини. У кінцевому рахунку саме завдяки двозначності партії вдалося (і хто знає, ще тисячі років може вдаватися) зупинити хід історії.» (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1).

Як видно з наведеного уривка, дводумність вимагає від людини чималих зусиль для того, щоб вона могла легко і швидко переналаштовувати свою свідомість на змінні установки партії і не відчувати при цьому внутрішнього дискомфорту.

Тобто, у що людина ще вчора вірила (вірніше – навчилася і звикла вірити), сьогодні треба повністю забути і почати вірити в нове, навіть якщо це нове на 180 градусів відрізняється від старого. Те, що, наприклад, вчора вважалося білим, слід вважати чорним. При цьому людина повинна не вдавати, а щиро сприймати це як чорне.

У романі ця здатність переналаштовуватись виражається словом «біло-чорний»: «Ключове слово тут – біло-чорний. Як і багато слів новомови, воно володіє двома протилежними значеннями. У застосуванні до опонента воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне – це біле всупереч очевидним фактам. У застосуванні до члена партії – благонамірну готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна.

Але не тільки назвати, а й вірити, що чорне – це біле; більше того: знати, що чорне – це біле, і забути, що колись ти думав інакше. Для цього потрібна безперервна переробка минулого, яку дозволяє здійснювати система мислення, яка по суті охоплює всі інші і іменована на новоязі двомисленням». (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1)

Отже, важливою підмогою у формуванні здібності партійців володіти дводумством є новомова. Для того, щоб дводумство остаточно увійшло в життя громадян, треба послідовно розвивати їхні здібності.

На першому етапі вони називатимуть біле чорним і навпаки тому, що цього вимагає партія.

І невиконання цієї установки загрожує людині різними неприємностями. Аж до приміщення у катівні Міністерства любові.

*****

XVI – XIX століття були століттями тріумфу декартівського суб’єкта, який має сумнів у всьому, але не в собі.

Людина самостійно почала виносити рішення про все – про себе, про свою причину, про навколишній світ…

Разом з тим демонтаж середньовічних релігійних догм призвів до появи нового догматизму – догматів Просвітництва (суб’єкт, об’єкт, реальність, матерія, пізнання, раціональність, прогрес, історія тощо).

Але десь із середини XIX та аж до другої половини ХХ століття увага починає звертатися на те, що суб’єкт Декарта не є вже такою даністю, а лише концептом, який напряму пов’язаний з певними культурними, освітніми та науковими практиками. 

Різні школи (феноменологія, психоаналіз, структуралізм, прагматизм, філософія життя, історія релігій, культурологія, політична географія та ін.) починають виводити людину не з суб’єкта, а з проміжних інстанцій (сакральне, несвідоме, культура, цивілізація, суспільство, ландшафт, комунікації, мова, влада, техніка, економіка, свідомість, психіка, бажання та ін.)

Тим самим поступово з різних боків суб’єкт починає описуватися, як вторинна надбудова.

На початку другої половини ХХ століття це досягає кульмінації практично у всіх дисциплінах – наука підійшла впритул до того, аби зафіксувати та виробити нове розуміння людини.

І саме у цей момент стається збій.

Замість позитивного утвердження багатосторонньо обґрунтованої зведеної теорії розуміння людини відбувається вибух негативізму, вкидання суто заперечливих концепцій і теорій суб’єктності в повністю деструктивному та хаотичному ключі.

Деконструюється не суб’єктна природа людини, а картезіанського суб’єкта.

Раціональність суб’єкта розчленовується до дивідуальної. В результаті ми отримуємо постсуб’єкта – розщепленого суб’єкта з безліччю власних історій, які у кожний наступний момент можуть змінюватись і щоразу по-різному перевизначати структуру суб’єктивності. Те, що сьогодні на озброєння взяли неомарксисти.