Бути українцем

«Завдяки єдності, ростуть і розвиваються малі держави. Великі держави гинуть через чвари», – мудрий Генрик Сенкевич мав рацію.

Колись давно в Торонто, на другий день мого перебування «за океаном», ще трохи очманілій від труднощів подорожі і ще не пристосованій до своєрідного українсько-канадського оточення, в яке я занурилася відразу, на якійсь вечірці мене запитали: 

– То ти мельниківка чи бандерівка? 

Я гордо відповіла, що я львів’янка з лемківсько-бойківським корінням і цього досить (я дійсно не зрозуміла суті запитання), чим викликала подив і спантеличення. Виявляється, бути просто українкою в тодішньому Торонто було недостатньо.

Вже тут, в Америці, коли навчилася сприймати на слух різні акценти англійської і могла з гордістю відрізнити нью-йоркський від техаського, південного луїзіанського чи взагалі британсько-австралійського, і коли мене все ще лякала не зовсім зрозуміла «ебонік» (англійська мова африканського забарвлення), якось ніколи мені не довелося чути чогось подібного, як з торонтівського Блюру (український район міста). 

«I am an American», – гордо кажуть тут у нас, ну і при нагоді можуть згадати штат, який є для них рідним чи по народженню, чи по проживанню.

Правда, зараз Америка теж дуже розділена, як ніколи. Але наша (наразі ще умовна) так звана громадянська війна гримить в головах, принаймні фронт у нас суспільно-політичний, але, чого гріха таїти, зброю потихеньку купуємо…

А в Україні війна справжня. І мене часом до болю вражає унікальна властивість українців знаходити ворогів там, де їх немає, або робити їх чи з друзів, чи зі «співчуваючих», чи навіть з нейтрально байдужих. І ділити себе, різати і краяти, часом по живому…..

Звичайно, тон задала українська неандертальська дипломатія, яка чудово показала, як треба сваритися з партнерами і добрими сусідами на угоду сусідові-канібалові. 

І звичайні громадяни залюбки відволікаються від насправді насущних проблем виживання в часи війни вишиванням хрестиком і гладдю різноманітних символів, емблем і просто лайливих надписів просто на грудях «не таких як треба», і роблять це без знеболення, але добротно і з садистським (і де воно взялось?) задоволенням.

Особливо вражає художньо-політична вишивка, якою відзначають наших військових, які не допускаються до їхньої головної місії – захисту України тільки через те, що вони «не за того гетьмана»…

Ніби для захисту країни на полі бою це важливо, адже на передовій все чітко – від простого солдата до генерала, вони всі захищають людей і землі України. Всіх людей і всі землі!

Чому Генерал Кривонос під кримінальним провадженням замість перебування у штабі поруч із головнокомандувачем? Бо так невчасно, але так вміло і професійно захистив Київ? Ой, та він же в опалі за свої нібито минулі симпатії, тож зась йому до виконання своїх службових обов’язків, нехай знає, як бути «невдобним» для ОП… А хто страждає від такого немудрого рішення? Так, Україна і фронт. Мало там справжніх воїнів.

І в тюрмах чи слідчих ізоляторах теж «відпочивають» сотні справжніх мужів війни, які могли б повести за собою тисячі, навчити і подати приклад, бо ж знають як і вміють. Але ж ні, вони теж «не з нашого двору», тобто не так будуть воювати, на думку верховних наполеонів. Ніби воювати за Україну треба у певних відтінках , а-ля «п’ятдесят відтінків зеленого». А наразі ніхто з наполеонівської ставки не показав як, навіть солодкоголосий полковник/льотчик/розвідник ні дня на фронті не провів. Забув як? Чи банально злякався, що вишиванку «от латьіниной» йому там забруднити доведеться?

Зате ті, хто дійсно воює як герої, і воює вже давно, і воює по-справжньому, і завдяки кому ще тримається фронт, і чия кров вже проростає червоними маками не одну весну – вони теж дістали своє вишите чиїмись білими, але холодними і байдужими руками тавро – не такі вони, недостойні вони ймення українців, не та кров, не так капає з ран і не так вони підриваються на мінах… 

Цікаво, а якби отим з білими ручками і пергідрольними зачісками треба було кров перелити, а на пакеті з червоною живильною рідиною тільки група і резус вказані, а нема цифри оцінки філологічного тесту – якою б була реакція? Певно, зупинка серця від самоінтоксикації, коли раптом донор не ідеальний, гемоглобін 160, але ж кров жмеринська чи, боронь Боже, навіть донецька…..

Ділять нас вороги, заслані яничари і замасковані «харошиє», які щойно вилізли з путінської нори. Ділять нас з задоволенням, смачно, тішаться з «успешньіх операций по внедрению» і кидають нам нові свіжі кістки для розбрату. Але розділяємо і шматуємо одні одних і ми самі, досить успішно. Якщо нема причини – самі і вигадаємо, ми ж така творча і креативна нація… 

 А, може, досить???

Якщо вже так свербить посваритися з сусідкою «за межу» чи за курку – на здоров’я, але про тих, хто в окопах і бліндажах – ні слова, нехай роблять свою роботу. А робота в них одна – захистити нас і вигнати ворога, тож досить, цить… табу. Руки геть від них, і язики теж. 

Тиша …в хлопців на передовій і так достатньо шуму…

 «Jestem polakiem» – кажуть поляки.

«Proud to be an American» – пишаються американці.

«Щасливий бути українцем» – тільки так маємо відповідати на запитання «хто ти?».

Слава Україні!