Василь Липківський – апостол українського релігійно-національного відродження

«Щоб відродити нашу церкву, щоб вдихнути в неї душу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади», – казав ще століття тому Василь Липківський. І слова ці, як бачимо, досі не втратили актуальності. Московська церква, а фактично підрозділ кремлівських спецслужб, настільки глибоко запустила свої хижі мацаки в український ґрунт, що й на другий рік повномасштабної страшної війни, після жахіть і вбивств, руйнувань храмів і знищених українських міст, тисячі засліплених прихожан ворожої церкви не можуть від полови відділить зерно. Воістину мудро сказано: хоч в очі плюй, а все божа роса. А ось як Василь Липківський відповідав таким людям ще століття тому: «Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів святих Апостолів». 

Митрополит Василь Липківський присвятив життя боротьбі за самостійну церкву в Україні, за українську мову в церкві та відділення церкви від держави. Василь Костянтинович Липківський народився 19 березня 1864 року у селі Попудня на Черкащині. Він був українським релігійним діячем, церковним змінотворцем, проповідником, учителем, письменником і перекладачем. А найголовніше, був борцем за самостійність та окремішність од москви українського православ’я та став творцем і першим митрополитом Київським і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви. У 1919–1927 роках Липківський був останнім настоятелем та доглядачем Софії Київської. Апостолом українського релігійно-народного відродження назвав Липківського його інший великий сучасник академік Агатангел Кримський. За час свого служіння як митрополит здійснив неймовірні зусилля з розширення й розвою української православної церкви та спромігся перетворити її на впливовий рушій життя тогочасного українського суспільства. Липківський демократизував і наблизив до простого люду церкву, що було революційним зрушенням, адже фактично він поставив за мету знівелювати багатолітню межу поміж кліром і вірянами, запропонувавши радикальну зміну: урівняти в правах духовенство й прихожан у справах світських. Він зробив численні переклади богослужбової та церковної літератури українською мовою. Липківський – автор «Історії (Дієпису) Української церкви». Зарахований до лику священномучеників. 

Українці не люблять свою історію, а тому й не знають. А хто не знає історії, не може будувати свого майбутнього. Це, звісно, трюїзми та банальності, а проте якщо бодай спробувати розгорнути сторінки написаного Василем Липківським та просто почитати, ой як багато стало б зрозуміло, зокрема й щодо природи московської агресії. Адже війна ця не нова, триває вона століттями. Недорікуваті вірні московської церкви кажуть, що правдивіша та церква і мова проповідей церковнослов’янська (а фактично російська), бо давніша. А ось що казав Липківський: «Очевидно, що коли Російська Церква та її духівництво проти української мови для українського народу на Божих службах, то це з причин не церковних, не релігійних, а тільки з причин старого політичного ладу, що нічого спільного з Церквою та вірою не мають. Не хочуть української мови в Божих службах, бо взагалі не хочуть українського народу, як окремого народу, рівноправного з іншими народами світу. То розмисли політично-державні, а внесення політичних розмислів у релігійне життя народу, то вже само по собі буде докорінним порушенням христового заповіту…». Тактовно, проте переконливо. Або, наприклад, таке: «Ми знаємо, що Київська церква існує з часів святого Володимира, має свій вищий орудний орган, має голову – митрополита Київського. Так було в X столітті, коли ще не було на світі Москви. Таким чином, Київська церква найбільше має право бути автокефальною. Мало того, вона є матір’ю для всіх останніх церков України і росії, бо з Київської церкви пішов світ віри у Новгород, Володимир і москву... Київська церква є матір’ю, а московська – дочкою. І що ж зробила ця дочка своїй матері? Ця дочка виросла під вихованням своєї матері, а коли почула за собою силу оружну царя російського, стала сильнішою фізично, бо духовно сильнішою ніколи не була... то вона за коси взяла свою матір рідну Київську». Так і московія, почуваючи за собою обман, за коси взяла тепер Україну, ґвалтує її на всі боки, маючи на меті знищити.

З початком революційних подій 1905 року Отець Василь (Липківський) долучився до українського культурно-релігійного руху. Того ж року його обрали головою з’їзду духовенства Київської єпархії, де ухвалено було, що українська мова має бути запроваджена в церковне богослужіння та викладання у духовних школах. До 1917-го Липківський жив під перманентним наглядом царських поліцаїв, присвячуючи себе парафіяльній роботі та викладанню у школах. Саме тоді майбутній митрополит усвідомив нагальність та історичну потребу реформувати церкву, звільнивши її від функцій органу державної влади. Він також бачив необхідність у пожвавленні релігійно-громадського життя. Відділити церкву від держави, що закріплено тепер у нашій Конституції, Василь Липківський прагнув ще століття тому: «В нових обставинах світового життя церква вже не має бути ні державна, ні одержавлена, а має бути відокремлена від держави, має зайняти собі таку ділянку життя на землі, якої не може взяти ніяка інша спільнота [...] От же Українська Церква має стати царством небесним на своїй рідній землі, царством не від світу цього для свого рідного народу». У вирі революційних подій появилася ідея скликати Всеукраїнський церковний собор, який би вирішив подальшу долю православної церкви в Україні. Так постало «Братство воскресіння Христа», серед фундаторів якого був отець Василь. За активного сприяння «Братства» восени 1917 року прихильники автокефалії сформували Оргкомітет для скликання Всеукраїнського Церковного Собору. А згодом реорганізували його в тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка стала на чолі руху до скликання Собору. Перший Собор мав відбутися на Різдво 1918-го, але російсько-українська війна не дозволила цього зробити. І Скоропадський (1918-го), і Директорія (1919-го) проголошували автокефалію української церкви, але далі слів діло не пішло. Автокефалію проголосили у листі ВПЦР до громадськості у травні 1920-го, але без державної підтримки та власного єпископату це знову були лише слова на папері. Проте Липківський та його однодумці не опускали рук – і на Покрову 1921 року у Софії Київській скликано було перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року. 21 жовтня 1921 року перший всеукраїнський православний церковний собор утвердив автокефалію православної церкви в Україні, а Василя Липківського обрали Митрополитом Київським та всієї України. Собор наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і оголосив, що примусовий перехід Київської церкви під Московський патріархат у 1686 році був аморальним та неканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. Важливо, що склад Собору базувався на принципі соборноправності: сьома частина делегатів були священнослужителями, а решта – мирянами. Серед них були академіки Сергій Єфремов та Агатангел Кримський, професори Володимир Чехівський, Петро Стебницький, Василь Данилевич, Григорій Стороженко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка, композитор Кирило Стеценко. 

Липківського називали «народним митрополитом», він став справжнім духовним лідером українців та користувався величезною популярністю: коли після другого арешту митрополит повернувся до Києва, кияни влаштували йому царський, за споминами Сергія Єфремова, прийом – усі квіти у столиці розкупили. 

Особисто виїздив Липківський на парафії УАПЦ та відвідав понад 400 парафій, де зустрічався з вірянами й проповідував. Він казав: «Ми тепер відновлюємо свою рідну вільну українську церкву (ПЦУ), ми тепер відновлюємо ту споруду, яку упродовж минулого життя нашого народу кілька разів було вже знесено супротивними вітрами. Але основа, справжня підвалина нашого рідного життя, нашої віри, яку закладено було ще за часів князя Володимира хрещенням нашого народу, остається твердим, непохитним, і доки ця основа тверда, непохитна, ми віримо, що наш народ таки зведе на ньому такий дім свого рідного, вільного життя, що хоч би і дощ пішов, і розлилися ріки, і повіяли вітри і налягли на той дім, він уже не впаде». Це до питання про «не на часі», як люблять деякі говорити в Україні: мова не на часі, церква українська не на часі… А за що ж ми тоді воюємо, як казав Черчилль. Наразі на часі війна. 

…22 жовтня 1937 року Липківського арештували енкаведисти за звинуваченням в нібито керівництві «фашистською націоналістичною організацією українських церковників». 27 листопада у Лук’янівському СІЗО завершився земний шлях митрополита, де він був розстріляний у напівпідвальному приміщенні. Тіло, найімовірніше, вивезено було у Биківню, як дозволяють припускати матеріали СБУ. Могили його немає. А пам’ять про фундатора Української Автокефальної Православної Церкви живе.