Від України залишаться лише гасла та безземельний націоналізм, политий кров’ю українців…

Читаю: в ЗМІ пишуть, що 98-річного українського ветерана Другої світової війни, який живе в Канаді, називають нацистом. Там десь його запросили у парламент, а ось тепер парламент Канади каже, що впустили його туди помилково. А дехто говорить, що його потрібно екстрадувати та судити у Польщі. 

Тож, як бачимо, що чим далі від тієї війни, тим частіше хтось хоче поставити жирну крапку і зробити так, щоб у пам’яті майбутніх поколінь одними із головних військових злочинців тієї війни запам’яталися українці. І якщо ви думаєте, що це випадково, то помиляєтеся.

Варто було б згадати справу українця Івана Дем’янюка, якому інкримінували чужі злочини проти єврейського народу і над яким чинили неправедний суд. Дем’янюка звинувачували у тому, що він нібито є тим страшним головорізом, якого у таборі називали «Іван Грозний».

Проти цього різко виступив канадець українського походження Петро Яцик, який навіть організував та очолив комітет оборони Івана Дем’янюка і виступив зі статтею «Виконаймо наш обов’язок», зверненою до усього українства.

Як писав у своїй книзі «Українець, який відмовився бути бідним» Михайло Слабошпицький: «Це була критична для всього українства ситуація, коли Петро Яцик відразу ж відчув: він не повинен стояти осторонь. Річ навіть не у самому Дем’янюкові, а у тому, що це спроби шельмувати увесь український народ...» 

А все пішло від того, що у 1975 році такий собі Майкл Ганусяк надав імміграційній службі США перелік із семи десятків українців, які начебто були причетні до нацистських злочинів під час війни. Усі проживали у США.

Ганусяк був лідером прорадянської Ліги американських українців та редактором її офіційного органу – газети «Українські Вісті». Як стало відомо згодом, він був також активістом Компартії США, нагороджений радянським орденом «Дружби Народів». Він навіть заслужив персональну статтю у монументальній «Українській радянській енциклопедії». Серед приписаних йому заслуг книга «Щоб ми не забули», у якій «розкрито злочинну діяльність українських буржуазних націоналістів». Нещодавно стало відомо, що насправді цю книгу підготували кадебісти, а Ганусяк тільки поставив своє авторство. Так радянська спецслужба хотіла посилити напругу між українцями і євреями у діаспорі. Серед наданих доказів було посвідчення СС із тренувального концентраційного табору Травники, видане на ім’я Івана Дем’янюка, з відмітками про подальші переведення до інших таборів, яке при детальному розгляді виявилося фальшивкою.

Ситуація змінилася після падіння залізної завіси. Захист в’язня знайшов у щойно відкритих радянських архівах сенсаційну інформацію. У документах КДБ вказано, що насправді «Іван Грозний» мав прізвище не Дем’янюк, а Марченко. Тому, українці, нам варто пам’ятати, що проти нас, окрім війни на фронті, постійно ведеться й ідеологічна війна. І, як колись писав у своєму зверненні Петро Яцик, «нас оскаржили як українців, тому байдуже, чи хтось католик, православний чи євангелик, байдуже, яка у кого політична симпатія чи скільки поколінь хтось у Канаді, Австрії або США; як українці ми повинні стати всі разом і подбати, щоб наші внуки і правнуки не терпіли за нашу нинішню легковажність у цій важливій справі. Замало нарікати на зовнішні сили, кожний повинен запитати себе особисто: що я зробив(ла), щоб оборонити мого брата українця, і чи я не міг зробити більше...»

***

Сьогоднішній конфлікт між Україною і Польщею щодо транзиту зерна мав би привернути увагу українців не лише питанням, дозволяють чи не дозволяють перевозити, а і тим, наскільки Україна і Польща різні країни, наскільки різний устрій та відповідальність чиновників перед народом.

Кажуть, що польські фермери виступили проти того, що українське зерно продається на їхньому ринку за демпінговими цінами, і це знижує їхні доходи. Уряд Польщі тут же прислухався до фермерів і заблокував ввезення зерна із України. А тепер розгляньмо це з позиції національного сільгоспвиробника.

В Україні – 42 мільйони гектарів с/г угідь, а в Польщі – 12 млн гектарів.

У Польщі 2 500 000 (два з половиною мільйона) фермерів. В Україні

до початку війни 2022 року нараховувалося 25 000 (двадцять п’ять тисяч) фермерів.

Якщо порахуємо, що родина фермера складається із батька, матері і двох діток, то це буде чотири особи, або ж в Україні це сто тисяч, а у Польщі – десять мільйонів тих, які живуть завдяки своїй праці біля землі. Якщо ж порахувати, що мінімально у фермера працює дві людини, то це разом із їхніми сім’ями від праці біля землі отримують зарплату і на це живуть ще вісім осіб (2х4=8).

Тож порахуймо, скільки людей безпосередньо живуть за рахунок роботи біля землі. Польща – 2,5 млн фермерів зі своїми сім’ями, то це буде – 10 мільйонів осіб. А якщо до них ще додати сім’ї їхніх найманих працівників, які працюють у фермерів, то це 2,5 млн фермерських господарств помножити на 8 дорівнює 20 мільйонів, які також прямо зацікавлені в ефективній роботі фермерських господарств. Якщо ж це все підсумувати, і до 10 додати 20, це буде 30 мільйонів людей, які живуть за рахунок коштів, отриманих від робити біля землі. 

Проведімо такі ж розрахунки і по Україні. Отже, 25 тис. фермерів разом із їхніми сім’ями (25х4), це буде 100 тисяч осіб. Якщо взяти 25 тис. фермерів і у них працює по 2 особи, то з їхніми сім’ями це буде (25х8) – 200 тисяч, а разом – 300 тисяч осіб на усю Україну, які безпосередньо живуть й утримують свої сім’ї завдяки роботі біля землі.

Як бачимо, у Польщі це приблизно 30 мільйонів осіб при 12 млн с/г угідь, а в Україні 300 тисяч осіб при 42 мільйонах с/г угідь.

Це я роблю приблизні розрахунки, щоб читач хоча б зрозумів тенденцію різниці між Польщею і Україною. А також те, хто і що захищає. І хто може мати вплив на свій уряд, а хто не має ніякого впливу.

Ні, с/г землі на території України не заростають бур’янами – вони обробляються. Але хто є їхніми власниками та власниками вирощеної продукції? Ви уже це знаєте – це десь три десятки приватних компаній, із яких 70% іноземних із банком землі 200 тис. гектарів і більше.

Колись нам говорили, що не бійтеся, хай купують землю, з України її ніхто ж не вивезе. І дійсно, земля залишиться – але чия? Тому що земля буде тут, а от люди, ті, які залишаться після війни, особливо молодь, виїдуть.

А ті, що залишаться на території України, будуть і далі говорити про все, але не про землю, яку вони ж і дозволили продати, тому що це їх не цікавило. А голосування далі буде відбуватися чисто і «демократично», за кусок хліба і стакан води.

Щоправда, сьогодні, навіть під час війни, ми ще маємо хліб і до хліба, тому що є труднощі із вивезенням с/г продукції, та і фермери ще щось поставляють на ринок, та хтось щось зі свого городу, а потім все покотиться, як згори. С/г продукцію будуть вивозити за кордон, тим, хто буде більше платити, ну а невеликі фермерські господарства доживають останні часи, тому що перекупники майже за безцінь скуповують вирощену ними цьогорічну с/г продукцію. Тож розраховуватися за орендовану землю та покрити свої затрати, а тим більше засіяти поля, не буде звідки. А ділки в уряді, замість того, щоб прийти їм на допомогу, з нетерпінням очікують банкротства залишків фермерських господарств чи їхній продаж від безвиході іноземним компаніям. А ту бабусю, яка ще сьогодні несе зі свого городу пучок петрушки, завтра змусять купувати ліцензію, тож і ринки зачиняться. Все лише через супермаркет…

А тут уже й 1 січня 2024 року, минають усі обмеження на покупку с/г землі. Те, що дехто розказує, що там ще є якісь обмеження для іноземців, то не слухайте. Ви ж бачите, як чиновники заради «агробаронів» можуть нас із нашими партнерами під час війни розсварити, а що там уже мільйон гектарів туди, десять мільйонів сюди…

 Одним словом, українці – ми приїхали. Хоча, багатьох із вас, я знаю, питання Землі не цікавлять, вони для вас абстрактні…

Але все це ударить по усіх, та буде пізно. Якщо уже не пізно?

І від України залишаться лише гасла та безземельний націоналізм, политий кров’ю українців…

Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.