Архієпископ Степан: кому українська Україна крім українців потрібна?
…присплять, лукаві, і в огні її, окраденную, збудять…
Т. Г. Шевченко
Недарма сьогоднішню зустріч починаю із цих слів Тараса Григоровича Шевченка. Також продовжується цикл інтерв’ю із розумними людьми на небанальні теми. Наразі до вашої уваги розмова з уже знайомим нашій аудиторії архієпископом Степаном, в миру – Олександром Негребецький, співкоординатором Духовної Ради Майдану.
Отже, цього разу крізь призму творчості Тараса Шевченка порушимо питання української землі, власне того, за що ж воюють українці, а також багато іншого.
– Владика, вам слово.
– Я виріс у досить убогій хаті. Це були післявоєнні часи. У нас на кутку багато хто жив у землянках, бо все було знесено вибухами, бідували тяжко. Хоча у нас ще все було більш-менш. Були стільці та стіл, зроблені батьківськими руками, ще й навіть тапчан був, до того ж вкритий домашнім прядевом, бо баба не випускала веретена з рук. На столі – каганець з гільзи, при якому вночі читали. Але головне, що мені залишилося в пам’яті з тієї хати – навпроти вхідних дверей розташовувався великий портрет Шевченка, намальований моїм батьком. Не так запам’ятався сам портрет, як його погляд. Від цього погляду в хаті ніде не можна було сховатися: де б ти не ста у кімнаті – Шевченко на тебе дивився. Мене малого це дуже вражало. Погляд спокійний, не жорсткий, але… маєстат (велич – прим. ред.)!
Пройшли роки, забулося дитинство, і хата, і портрет… Днями вночі я знову побачив цей погляд, і відразу згадалося:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Уранці сам себе почав запитувати: на нашій – не своїй…? Чому? Відколи це почалося? Окраденою – ким? Що взято, а що ще є? І що ще треба боронити, і що боронять нині хлопці на передовій, а хтось, працюючи для цієї передової. І чи тільки в кремлі сидять наші «доброзичливці»? А чи вони є ще десь?
Коли сьогодні намагається подивитися, що відбувається, губишся в силі-силенній різних блогерів, експертів, політологів… Де вони вчилися, у кого – не знаю. Один одного перефразовують. Називається війна перемогою.
– Їхнє завдання відводити нас від суті, зокрема від тих сутнісних питань.
– До суті ми зараз підійдемо, а нині хочу згадати таку російську фразу: «Пір во врємя чуми» – «Гуляй, Вася, наливай – чума ще десь далеко». Вперше я спробував зрозуміти тактику боротьби ще в 60-х роках. На одному диспуті в 1965-му казав: мало між собою збиратися й дискутувати, переконувати одне одного в тому, в чому кожен із нас уже переконаний. На каналі «Свій до свого по своє» – понад 60 тис. підписників, а це вже армія. Тільки очевидно, що з пасивного споглядання треба переходити до активних позицій. Насамперед, ідеться про те, щоб аналізувати, думати, шукати. Коли ти знаєш проблему, тоді можна сформулювати технічне завдання і зробити проект розв’язання політичної проблеми.
Те, що я повторював уже не раз, і повторюватиму знову: у Шевченка є все, ще й на рівні метафізики. Знову ж таки – «окрадену» – перебріхана історія, неодноразово перекручена, спаскуджена церковна ідея. Не хочу переходити на персоналії й аналізувати наслідки накоєного Філаретом із Кравчуком. Попри те, що відновлюється Українська незалежна церковна ідея, в нас немає інституції, яка б сьогодні була здатна протистояти силі московських структур, зокрема настільки глибокому проникненню. От візьмімо Київ та інші міста. Річ же не тому, скільки парафій перейшло і хто як зареєстрований, а в тому, що в головах. Але це тема для окремого інтерв’ю.
Нас цікавить питання історії. Наразі щось починає прокидатися. Але тільки починає. Тому що сфальшована, нав’язана історія вже давно зайшла в підсвідомість старшому поколінню. Ми це розхльобуємо. Розумієте, це я зараз говорю про одне крило. У птаха є два крила: щоб індик не літав, йому підрублюють одне крило, і він бідний крутиться – не знає, що з ним робиться. Отак і ми. Є два крила: одне – економічне, яке дає матеріальні засоби для виживання тощо, начебто, за це тільки й триває війна; друге – духовне.
– У спрощеному вигляді: національна ідея та українськи інтерес.
– Так. Духовне, де культура є власне наслідком певного підходу. Колись ми з тобою порушували питання «Собору» Гончара. Автор у творі питає: «А чому молодь уже пісень не співає, а лише “коробок” слухає?». Коли я в 1968 році приїхав вчителювати в село, діти ще співали, молодь ще співала на вигонах, ще була творчість. Всі не стрибали в один лад без тями. Ні, я не проти ритму чи молодіжних підходів, але що за цим стоїть далі?
– Коли українську мелодику нам підмінили Сердючкою, Поплавським, Тіною Кароль… ватним Потапом з його кунсткамерою…
– Це також тема для окремої розмови: чому і як це в глибині відбулося. Але я зовсім не про те, що щось треба заборонити, а щось дозволити. Я за те, що існує властиво українське. Часом воно виражається навіть у якихось дрібничках. Покійний Максим Тадейович Рильський як казав:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде…
Тому коли ця мова є властиво українська, не тільки в лексиці, а й у фразеології – а в нас повно неукраїнської фразеології, – доти вона не є метафізичним явищем.
Дорогою сюди, в автобусі, я був дуже приємно здивований однією дрібницею: люди заходять у транспорт і запитують, чи тут вільно. Ще рік тому ми б почули «а тут зайнято?». Якесь пробудження, іскри духу, відбувається. Все частіше молодь повертається, нехай не до ідеальної, але все ж української мови. Не ненавистю можна перемогти, а силою духу. Йдеться не лише про мову. У духовному крилі – колосальна робота попереду, щоб не шароварщину пропагувати, а саме глибинні речі, які є безумовно, але їх треба підняти та дослідити.
– Їх ще треба знайти…
– Дуже багато чого ще потрібно знайти! Знову ж таки, у фантаста Олеся Гончара студент Микола Баглай читав Яворницького (сміється).
Хочу запитати і в себе, і в усіх: кому українська Україна крім українців потрібна?
– Ну, це далеко не риторичне запитання… А що ж таке Україна?
– Дати означення дуже складно – всі щось у собі мають. От, Василь Симоненко пише: «Україно, ти моя молитва, // Ти моя розпука вікова…»…
У всіх інколи є ейфорія, піднесення, але чітко ми не дуже собі уявляємо, що це не лише географія, а насамперед – це дух. На зовнішніх проявах все ж іде матеріальний ресурс – земля, надра, які за можливості треба очистити від занадто думаючих.
– Ресурси аборигенів потрібні, а самі аборигени – ні…
– Частково й аборигенів можна залучити. Якщо не вийде так, як писала Ліна Костенко: «Було на світі плем’я інків, було на світі – і нема…», то хоча б, щоб вони лишилися горшки виносити абощо. Чому ми виходимо до питання матеріального ресурсу? Адже виробництво і кошти дають змогу робити освіту, науку, соціальний захист тощо. Про це також треба говорити не в останню чергу. Хоча я завжди стверджую, що спочатку слово, дух, ідея, але матеріальна сторона відіграє роль.
Я часто їжджу по Україні, запитую – чия земля, відповідають, наприклад, «Калитчина». А я не знаю, чия то земля. І багато хто не знає, а думає, що має якийсь пай – то його земля. А він не знає, і не знає, чиї надра. Бо якийсь недолугий конюх став в однієї пані міністром екології, винюхав газові можливості, і став нардепом, змінив прізвище. Балотуючись у депутати по Богуславському округу, щоб загітувати «плебс», поставив сцену і привіз Жан-Клода Ван Дамма. А потім в одній із сільрад мені кажуть, що кращого депутата на окрузі – не було. Я запитав чому, а він, сміючись: «Вікна в школі поміняв, двері в лікарню поставив». Ось тобі рівень мислення й сприйняття. На завершення хочу сказати: забрано можливість спостерігати, аналізувати, робити висновки й адекватно реагувати. Це те, чого нам сьогодні бракує. «Хто не скаче, той москаль», – взяли фонарики, покричали «Ганьба», та й усе. Тому:
Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте…
І думайте, готуйтеся, як далі треба діяти.
– Є дві категорії людей: ті, яких ведуть, і є ті, хто повинен вести. Зараз функції тих, хто має вести, виконують чужородці. Неукраїнці ні по духу, ні по крові. Ведуть туди, куди їм потрібно. А ті українці, які відчувають те, про що ми з вами говорили, мають усвідомити місію і відповідальність.
– Колись була така практика: щоб овеча отара йшла на бійню, вперед пускали козла, який проводив, а сам ішов геть. Тож не будьте вівцями (сміється), і не йдіть за козлами.
Підготувала Діана Царук.