Доба руїни

Чомусь не відпускає останнім часом думка про добу Руїни.

Для тих, хто не знає, був такий час в історії України, який тривав приблизно від 1657 до 1687 року. Тридцять неймовірно важких для України років з глибокими міжусобицями, зовнішньою інтервенцією, знищенням цілих міст і сіл, страшним занепадом життя 

українців.

Цей період почався зі смерті Богдана Хмельницького – сильного і вольового гетьмана, якому на короткий час вдалося відновити хитку рівновагу і баланс між двома політичними впливами – Речі Посполитої і московського царства.

А потім тридцять (!) років безпереревного кровопролиття і виснаження, коли доводилося відбиватися як від двох вищеназваних сусідів, так і від Османської імперії з півдня.

Фактично Україна була поділена на зони впливу, принижена і розорена, бо жоден із гетьманів того часу так і не зміг досягти порозуміння як з тодішніми козацькими верхівками, так і з зовнішніми інтервентами, які не хотіли бачити в Україні сильної держави.

Історики чомусь вбачають кінець доби Руїни з приходом до влади гетьмана Івана Мазепи. Саме Мазепа, як великий патріот рідного краю, запустив програму духовного і мистецького відродження – будувалися собори, відкривалися семінарії, розвивалося культурне життя. Але це тривало недовго, бо сусідам таке не сподобалося. Польща посилила свій тиск на Україну, а російський цар Петро I зайняв позицію очікування, спостерігаючи, як Україна спливає кров’ю.

Врешті Іван Мазепа змушений був звернутися за допомогою до шведського короля Карла ХІІ. І, як багато хто пам’ятає, скінчилося все Полтавською битвою, після чого лівобережна Україна увійшла до складу росії, Мазепа був підданий анафемі і його ім’я майже викреслене з історії.

Якщо я скажу, що історія рухається по спіралі, я не відкрию Америки. На цю тему є безліч досліджень – філософських, історичних та езотеричних. Але безумовно те, що ми за всіма ознаками вступили зараз в добу Руїни. Достатньо лише звернути увагу як на розрізненість і безпорадність залишків внутрішніх еліт, так і на тотальний занепад національної культури й моральну деградацію населення. А ще врахуйте повну відсутність суб’єктності нашої держави сьогодні, бо ми цілком і повністю залежимо від зовнішнього світу, який спостерігає за поглибленням нової Руїни на території нашої держави.

Я не беруся встановлювати точні рамки початку цієї нової Руїни. Можливо, цей період почався 20 лютого 2014 року, коли відбулося захоплення Криму і Донбасу. А, можливо, з моменту повномасштабного вторгнення в Україну з початком так званої СВО. Так чи інакше, крихка рівновага і досить умовний, але мир, був зруйнований остаточно.

Можна констатувати одне: окрім допомоги західних партнерів, які розуміють важливість порятунку української держави задля геополітичного балансу, Україна тримається ще на історичному оптимізмі та своїй глибоко усвідомленій культурній ідентичності.

Саме отій культурній ідентичності, яка у всі часи так дратувала наших північних сусідів, так нещадно і дошкульно в Україні висміювалася гумористами на наших провідних олігархічних каналах, а згодом – ЗГОДОМ! – була покладена в ОСНОВУ пропагадистської ідеології нашого спротиву. Але український народ все ясніше розуміє, що про відродження національної культури не йдеться, бо цей наратив – лише інструмент в руках кмітливих і безпринципних політиків.

Скажу, як думаю. Нині ми в самому епіцентрі доби Руїни, тобто найгірше, що ми могли пережити, ми, судячи з усього, переживемо вже цієї зими. Тож, будь-який мир принесе полегшення нашому народові. Хай які б страшні сценарії не малювала б нам пропаганда.

Років з 12 тому, виступаючи у Ватикані перед студентами католицької семінарії, дивлячись на молодих красивих людей з розумними очима, я почув фразу від їхнього наставника, адресовану мені. Він сказав буквально ось такі слова: «Пане Анатолію, подивіться на цих прекрасних молодих людей – розумних, щирих, добре вихованих. Якби раптом щось сталося з Україною – це буде депозит українського генофонду, майбутнє нашого 

народу...».

Лише зараз я розумію глибину і трагізм цих слів. Мудрість окремих людей дозволяє нам не жити одним днем, а дивитись у майбутнє. Нині Україна має десятки таких «депозитаріїв» – у Європі, США, Канаді, Бразилії і навіть Австралії. Я бачив цих людей на власні очі – і мені вже не страшно за мою націю, як би трагічно не виглядали наші особисті перспективи!

Ми, українці, можемо не вийти переможцями в цій війні. Але ми ніколи не програємо цю Битву за Майбутнє. Бо, судячи з нашої культури, яка пустила коріння по всьому світу – ми залишимося народом, якщо цього дуже захочемо. «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була...», – написав Павло Тичина в трагічному 1943 році...

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.