М’який тоталітаризм

Одна з найхарактерніших рис нашої епохи полягає в тому, що критика «домінування» стала майже універсальною. Всі засуджують будь-який прояв суспільно-політичного життя, який може бути витлумачений як нерівність. Проте саме в той же момент, коли ця критика досягає найвищої точки, ми бачимо, як суспільство, яке невпинно говорить про звільнення від гноблення, дедалі більше стає схожим на простір, у якому відмінність стає підозрілою, а однорідність нормою.

І це не є випадковістю, а вказує на глибоку метаморфозу тоталітарного прагнення.

Класичні тоталітарні режими XX століття намагалися стерти різноманіття силою, терором і відкритим примусом. Сучасність досягає тієї ж мети але іншими засобами: через спокусу, згоду, приватизований контроль і, як наслідок, перетворення зовнішніх правил на внутрішні переконання. Те, що ми сьогодні переживаємо, не є кінцем тоталітаризму, а його м’якою, привабливою та майже непомітною формою, яка більше не потребує ані Освенціму, ані ГУЛАГу. На відміну від своїх попередників, вона працює ефективніше саме тому, що його жертви в більшості випадків навіть не підозрюють, що є жертвами.

Визначення тоталітаризму

Найпоширеніша помилка в розумінні тоталітаризму полягає в тому, що його визначають майже виключно через методи. Цензура, однопартійність, арешти, репресії, депортації, концтабори – усі ці явища, безперечно, були характерними для великих тоталітарних експериментів XX століття. Проте вони залишаються лише засобами. Справжня ж сутність тоталітаризму криється не в них, а в меті, якій вони служили.

І ця мета – прагнення до повної однорідності, знищення будь-якого відхилення, будь-якої різноманітності. Вона прагне зробити людей контрольованими не лише в їхніх вчинках, а й у думках і навіть у почуттях. Комунізм і націонал-соціалізм (попри всі відмінності в своїх доктринах) були двома історичними реалізаціями одного й того ж прагнення: один усував «класового ворога», другий – «расового». Але в обох випадках йшлося не лише про придушення опозиції, а про радикальну перебудову суспільства за єдиним зразком, який вважався остаточним і єдино правильним.

Якщо ми приймаємо це визначення, то стає очевидним, що зміна засобів не скасовує тоталітарного характеру явища. Сучасні суспільства можуть відмовитися від відкритого терору й масових репресій та проголошувати свободу й різноманіття. Але якщо кінцева мета залишається тією ж – стерти відмінність, нав’язати одну думку як єдино можливу, – то ми, безумовно, маємо справу з тоталітаризмом, хай навіть і в його «м’якій» формі.

Від домінування до відчуження

Сучасна критика суспільно-політичних процесів майже цілком зосередилася на понятті домінування та мріє про суспільство, остаточно очищене від відносин панування. Проте в цій одержимості криється глибока сліпота, бо домінування завжди передбачає чіткий поділ між тими, хто домінує, і тими, ким домінують. Воно видиме, зовнішнє, відносно легко ідентифіковане. Саме тому воно й піддається прямій критиці.

Значно підступнішим і небезпечнішим є явище відчуження. На відміну від домінування, відчуження не знає поділу на «панів» і «рабів». Воно охоплює всіх – і тих, хто, здавалося б, стоїть нагорі, і тих, хто перебуває внизу. Це той стан, коли людина стає чужою самій собі, коли між тим, ким вона є, і тим, ким вона себе вважає, виникає прірва. Руссо в свій час формулював це з усією ясністю: «Той, хто вважає себе паном інших, насправді раб більше за них». Тому відчуження часто буває несвідомим і навіть добровільним і саме тому воно завжди міцніше за будь-який зовнішній примус.

М’який тоталітаризм живиться саме відчуженням. Тому він не потребує грубого насильства, бо підпорядкування вже нав’язане. Тому сучасне суспільство це суспільство підлеглих, які закохалися у свої ланцюги і у цьому полягає його справжня сила: жертва більше не відчуває себе жертвою.

Механізми м’якого тоталітаризму

М’який тоталітаризм не діє через єдиний центр насильства. Він працює розпорошено, через кілька взаємопов’язаних механізмів, які підсилюють один одного і роблять підпорядкування майже непомітним.

Перший (і, можливо, найпотужніший) – це ринок. Капіталізм у його сучасній формі не просто організовує виробництво. Він робить поведінку всіх людей однаковою, руйнує колективні ідентичності й перетворює людину на «людський ресурс» і об’єкт її власних бажань. Головним способом існування стає споживання, а свобода зводиться до вибору між ідентичними товарами. Будь-яка різниця стирається не наказом, а логікою прибутку.

Другий механізм – технології. Сучасні засоби контролю за обсягом і точністю значно перевершують те, про що могли мріяти класичні тоталітарні режими. Проте цей нагляд приймається нами добровільно заради зручності, безпеки, здоров’я чи налаштування життя для максимальної користі. Людина сама віддає дані, сама погоджується на постійне відстеження і сама перетворює своє існування на низку алгоритмів.

Третій – єдина думка і політична коректність. Цензура сьогодні здійснюється не державою чи партією, а медіа, платформами, алгоритмами й, саме головне і небезпечне, самоцензурою. Існує коло дозволених думок, за межами якого починається не дискусія, а моральне звинувачення. Формула «немає альтернативи» стає аксіомою. Те, що раніше називали ідеологією, тепер видається за здоровий глузд.

Четвертий механізм – моралізм і терапевтична влада. Контроль маскується під турботу. Усе, що відхиляється від норми, трактується як патологія (ненависті. забобонів, регресу), яку треба «вилікувати» або «виправити» в ім’я прогресу, захисту вразливих чи загального блага. Влада більше не наказує – вона піклується і саме тому їй важче опиратися.

І нарешті – приватизація підпорядкування. Ланцюги більше не нав’язуються ззовні грубою силою. Їх добровільно обирають і захищають. Підпорядкування стає особистою справою, частиною способу життя. У цьому й полягає ефективність м’якого тоталітаризму: він не потребує постійного насильства, бо більшість уже навчилася носити свої кайдани як прикрасу.

Відмінність від класичного тоталітаризму

Класичний тоталітаризм XX століття був видимим і брутальним. Він оперував страхом, відкритим насильством, масовими репресіями й чітко окресленим ворогом. Людина знала, хто є її гнобителем. Саме тому опір (навіть якщо він був приречений), залишався можливим, оскільки він мав конкретне обличчя й конкретну адресу, адже терор породжував не лише покору, а й розуміння природи влади.

М’який тоталітаризм діє інакше. Він відмовляється від грубого примусу на користь спокуси, згоди й прийняття. Підпорядкування більше не нав’язується ззовні – воно приймається, бажається, захищається самими підлеглими. Ланцюги стають привабливими, людина не просто кориться, вона закохується у свою покору. Саме тут і криється парадокс того, що м’яка форма може бути небезпечнішою для духу, ніж жорстка, бо вона не викликає відкритого опору. Немає моменту прозріння, чіткого ворога, немає барикад. А є лише поступове звикання до того, що свобода вже не потрібна, бо її замінили комфортом, безпекою й відчуттям моральної правоти.

Генеалогія: модерність як джерело

М’який тоталітаризм не виник з нічого, він є логічним продовженням тієї ж модерності, яка породила й класичні тоталітарні режими. Точкою відліку тут можна вважати Французьку революцію – не стільки в її політичних деклараціях, скільки в її глибинному імпульсі: ідеї tabula rasa, рішучого розриву з усім, що передувало, віри в можливість повністю перебудувати суспільство згідно з абстрактними принципами розуму. Саме вже тоді з’явилася спокуса створити «нову людину» шляхом усунення всього, що вважалося перешкодою (релігійний світогляд, традиції, відмінності, історичні спадкоємності).

Цей імпульс пройшов через увесь XIX і XX століття. Він живив як комуністичний проект класової чистоти, так і націонал-соціалістичний проект расової. І в обох випадках йшлося про технічне, волюнтаристське перетворення суспільства, про віру в те, що історію можна не тільки прискорити, а й завершити.

Лібералізм (особливо в його сьогоднішній формі) не стоїть осторонь цієї генеалогії. Те, що він відмовився від грубих методів, ще не означає, що він не зберіг таку саму логіку того, що переконання, що суспільство можна й потрібно раціонально «вдосконалювати», що відмінності є проблемою, яку треба розв’язати, а не реальністю, яку варто прийняти. Саме тому сучасний м’який тоталітаризм не є зрадою модерності, він є її пом’якшеною, більш витонченою реалізацією.

Проти тоталітарної логіки

Єдиний справжній антидот до тоталітарного прагнення не нова утопія «суспільства без домінування». Адже така утопія сама є частиною тоталітарної логіки, яка мріє про остаточне зняття конфліктів, ієрархій і відмінностей. Справжня протиотрута полягає у визнанні різноманітності та у праві на відмінність.

Друзі! Тоталітаризм починається не тоді, коли з’являються концтабори чи цензура. Він починається в той момент, коли оголошуються єдино можливою одна логіка чи одна модель людини. І цього м’який тоталітаризм досягає сьогодні ефективніше за класичний, бо робить це за згодою. Тому сучасне суспільство – це суспільство підлеглих, які більше не потребують зовнішніх наглядачів. Вони вже самі стали своїми власними наглядачами. І саме тому звільнення від нього вимагає не лише політичної боротьби, а й онтологічного зусилля: повернути собі право бути іншими.

Наша ситуація

Війна завжди створює сприятливі умови для посилення однорідності. Під приводом екзистенційної загрози й боротьби з ворожою інформаційно-психологічною операцією легко встановлюється нова норма, що будь-яке публічне підняття незручних тем автоматично кваліфікується як робота на ворога. Той, хто говорить наприклад про корупцію, порушення прав людини, ігнорування Конституції чи про необхідність відкритої суспільної дискусії, опиняється під підозрою і його більше не спростовують аргументами, його виводять за межі допустимого, оголошуючи «агентом», «корисним ідіотом» москви або просто прямим ворогом. Множинність думок стискається до єдиної дозволеної лінії.

Цей механізм є класичним проявом м’якого тоталітаризму, реалізованого цілком ліберальними технологіями. Тут немає потреби в грубому державному терорі старого зразка. Достатньо моральної дискредитації, медійного остракізму, алгоритмічного заглушення й колективної самоцензури. Мова свободи, прав людини й демократичних цінностей використовується для обмеження саме тієї свободи, яку вона нібито захищає. Ворогами оголошуються не ті, хто відкрито заперечує свободу, а ті, хто наполягає на її послідовному дотриманні. Це проявляється з усією ясністю, адже в ім’я боротьби з ворогом впроваджуються практики, що відтворюють тоталітарну логіку – усунення відмінності, закриття простору для незгоди, перетворення суспільства на простір, де дозволено лише одне правильне бачення.

У цьому випадку війна виконує ту саму функцію, яку в мирний час виконують ринок, технологічний нагляд чи політична коректність – вона легітимізує знищення множинності думок. І підпорядкування більше не виглядає як примус. Воно постає як патріотичний обов’язок, як умова виживання, як моральна необхідність. І саме тому воно виявляється особливо ефективним.

Джерело: Король Данило (https://www.koroldanylo.com.ua/news/miakii_totalitarizm)