Демократія під час війни: українське застереження для європейських республік
«Держава тримається правом, а не свавіллям», – Пилип Орлик
Війна – це не лише військове випробування. Передусім це інституційний тест – а зрештою й тест на демократичну спроможність.
Понад три роки Україна живе в умовах затяжної війни. Ця екстремальна ситуація виявила структурну слабкість, яку рідко обговорюють у європейських демократіях: відсутність чітких правових механізмів забезпечення легітимності влади тоді, коли проведення виборчих процедур стає фактично неможливим. Україна не виняток, а скоріше застереження.
Якщо демократія входить у «сіру зону», то що?
Європейські конституції здебільшого створювалися для мирного часу. Вони передбачають надзвичайні стани, але рідко – тривалі, екзистенційні війни, за яких держава повинна продовжувати функціонувати, одночасно обмежуючи окремі фундаментальні права – насамперед право голосу.
Відтак постає ключове питання: як демократична республіка може здійснювати народний суверенітет, коли народ більше не має можливості голосувати? Ні українське право, ні європейська конституційна практика сьогодні не дають повністю задовільної відповіді на це запитання.
Український випадок: безперервність влади без чіткої процедури
Завершення конституційного строку повноважень президента України Володимира Зеленського було сприйняте у світі неоднозначно.
Фактично сформувалося неформальне рішення:
• українське суспільство, виснажене реаліями війни, мовчазно прийняло продовження повноважень виконавчої влади;
• міжнародні партнери України визнали цю ситуацію політично прийнятною;
• натомість противники Києва використали відсутність чіткої юридичної основи для поширення наративу про нібито «дефіцит демократичної легітимності».
Отже, мовчання права стало стратегічною вразливістю – не лише юридичною, а й політичною та інформаційною. Структурна, а не ситуативна проблема є і у інших демократіях. Було б помилкою зводити цю ситуацію до української специфіки.
Проблема має структурний характер: сучасні республіки ґрунтуються на строкових мандатах, але не завжди передбачають, що має відбутися, якщо їхнє поновлення стає об’єктивно неможливим.
У демократії невизначеність небезпечніша за недосконале, але чітко визначене рішення. Відсутність правила не зупиняє владу – вона її послаблює.
Парламент як джерело виняткової легітимності парламентських республік
Український досвід підводить до простого висновку: затяжні війни повинні бути юридично передбачені. Для республік із президентською формою правління принаймні дві моделі заслуговують на відкрите обговорення:
1. Пряме визнання парламентом виняткового й тимчасового мандата глави держави понад звичайний конституційний строк – за умови чітких обмежень і визначених часових рамок. Така логіка не є чужою європейській республіканській традиції: у Стародавньому Римі сенат надавав надзвичайні повноваження у разі екзистенційної загрози.
2. Тимчасова передача частини повноважень голові парламенту до відновлення умов для проведення вільних виборів.
Ці варіанти можуть бути предметом дискусії, критики та вдосконалення. Проте їхня наявність краща, ніж правовий вакуум. Візьмемо, до прикладу, Францію.
Для Франції – батьківщини республіканської традиції та конституційної легітимності – ця дискусія не є суто теоретичною. П’ята Республіка має потужні інструменти надзвичайного характеру. Проте вона не дає чіткої відповіді на цілком реалістичну гіпотезу: що станеться, якщо тривала війна зробить неможливим проведення президентських виборів після завершення чинного мандата?
У такому разі Конституційна рада, парламент і виконавча влада опинилися б перед безпрецедентною напругою між формальною законністю та політичною необхідністю.
Український приклад демонструє, що за відсутності чітких правил рішення ухвалюють факти – а не право, що може призвести до довгострокового послаблення демократичної легітимності.
Європейський вимір
Послаблення безпекових архітектур, успадкованих від періоду після «холодної війни», вимагає нової тверезості: кожна європейська держава повинна готуватися не лише до війни, а й до демократичного управління в умовах війни.
Це означає переосмислення:
• часових меж мандатів,
• ролі парламентів,
• місця народу тоді, коли пряма реалізація суверенітету стає неможливою.
Висновок: краще недосконале правило, ніж небезпечне мовчання.
Україна стала першою європейською демократією XXI століття, яка зіткнулася з цією дилемою у всій її повноті. Ймовірно, вона не буде останньою. Якщо демократії хочуть пережити війни майбутнього, не зрадивши самих себе, вони повинні прийняти незручну істину: демократія не може ґрунтуватися лише на добрій волі або мовчазній згоді у період кризи. Юридична визначеність не є ворогом свободи, більш того, у часи війни вона стає її останнім захистом.
Про автора: Валерій Карпунцов – український правник, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, Народний депутат України VII скликання.
Джерело: LIGA.net (https://blog.liga.net/user/vkarpuntsov/article/58990)