Як імперія присвоює собі чуже. Про одного відомого художника з Криму

Імперії існують не лише завдяки армії чи економіці. Вони також будують свою велич через культуру. Один із найефективніших інструментів імперської політики – привласнення талантів народів, які опинилися під владою метрополії. Саме тому світ знає багатьох митців як «російських», хоча їхнє походження, життєвий шлях і культурне середовище були значно складнішими. 

Іван Айвазовський, «Вечір у Криму»

Одним із найвідоміших прикладів в цьому випадку є Іван Айвазовський. Народившись 29 липня 1817 року у Феодосії, в Криму, він не був етнічним росіянином. Його справжнє ім’я – Ованес Айвазян. Походив із вірменської родини, підтримував вірменську громаду, будував вірменські церкви, жертвував кошти на розвиток вірменської культури й ніколи не приховував свого походження. Водночас професійне становлення художника відбулося в межах російської імперії. Він навчався в Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, отримував державні замовлення та був офіційним художником російського флоту. Саме через ці імперські інституції його творчість була інтегрована до російського мистецького канону. Проте це не означає, що його можна беззастережно називати «російським художником».

Більшу частину життя Айвазовський залишався пов’язаним із Феодосією. Саме там він створив власну майстерню, відкрив художню галерею, підтримував розвиток міста, фінансував будівництво водогону та займався благодійністю. Крим був не лише місцем його народження – він став головним джерелом натхнення його творчості. Саме тому сучасна Україна має повне право розглядати Айвазовського як частину своєї культурної спадщини.

Не тому, що він був українцем за етнічним походженням чи називав себе українцем, а тому, що його життя, творчість і матеріальна спадщина нерозривно пов’язані з територією України. Показово, що російська історіографія протягом десятиліть практично не акцентувала увагу на його вірменському походженні або кримському контексті. Натомість домінував простий і політично вигідний образ – «великий російський художник». Такий підхід характерний для імперської культурної політики загалом: митці різного походження, які творили в імперських установах, автоматично ставали «російськими». Подібна доля спіткала багатьох діячів культури. Український живопис представляв Архип Куїнджі, уродженець Маріуполя грецького походження, однак його десятиліттями подавали виключно як російського художника. Ілля Рєпін народився в Чугуєві, але також був повністю інтегрований у російський мистецький канон. Таких прикладів чимало.

І росія не «створила» Айвазовського – вона включила його до власного імперського культурного наративу. Сучасна Україна має всі підстави говорити про нього як про митця, чия спадщина є невіддільною від історії Криму та українського культурного простору. Саме такий підхід не заперечує історичних фактів, а повертає їм повноту. І це є одним із головних завдань сучасної деколонізації історії мистецтва. 

Питання про те, ким є Іван Айвазовський, давно перестало бути питанням біографії. Це питання про те, як імперії виробляють культурну пам’ять. Імперія рідко створює власну культуру з нуля. Натомість вона централізує, ієрархізує та символічно привласнює культурні досягнення різних народів, представляючи їх як досягнення «державотворчої» нації. У випадку російської імперії такою нацією проголошувався «руссскій народ», тоді як культури українців, кримських татар, вірмен, грузинів, фінів, балтійських народів та інших сприймалися як периферія єдиного імперського культурного простору. Саме тому формула «великий російський художник Айвазовський» є насамперед політичним висловом. Однією з особливостей російського колоніалізму було те, що він не завжди вимагав повної асиміляції. Значно ефективнішою виявилася інша модель – інкорпорація. Вірменин ставав російським художником. А українець Гоголь – російським письменником. Таким чином етнічне походження не заперечувалося повністю, але втрачало політичне значення. Єдиною легітимною рамкою ставала імперія. Саме це постколоніальні дослідники описують як виробництво культурної гегемонії: центр не знищує периферію фізично, а змушує її існувати лише як власне продовження. радянський союз не демонтував імперський канон. Офіційна радянська риторика проголошувала дружбу народів. Проте культурний канон залишався майже незмінним. Митці неросійського походження ставали «гордістю російської культури», навіть якщо їхня біографія свідчила про інше. Це створювало специфічний механізм культурного мислення: якщо художник світового рівня – він автоматично російський; якщо походить із колонізованого народу – це лише біографічна деталь. У такий спосіб колоніальна ієрархія відтворювалася вже без відкритої імперської риторики. І для колонізованих народів така модель має довготривалі наслідки. Поступово формується переконання, що усе велике належить імперії; локальна культура є лише етнографією; справжнє мистецтво можливе лише після інтеграції до імперського центру. І це вже не лише політичне насильство. Це насильство над уявою (Так залізають тобі в голову!). І овва – або опачя! – людина починає дивитися на власну культуру очима колонізатора. Такий механізм називається колонізацією свідомості.

***

У традиції українського націоналізму культура є не декоративним елементом держави, а формою існування нації. З цього погляду повернення українського контексту Айвазовському не означає спробу «відібрати» його у когось. Йдеться про відмову приймати імперську оптику як єдину можливу. Український націоналізм пропонує натомість іншу логіку. Не імперія визначає, кому належить культура. Навпаки – культура конкретних народів формує історію регіону, а імперії лише тимчасово накладають на неї власні політичні конструкції. Найбільшою помилкою було б відповісти на імперський міф дзеркальним міфом. Мовляв, Айвазовський не стає українцем лише тому, що народився у Криму. Але він перестає бути виключно російським художником, коли ми повертаємо його справжній історичний контекст. Імперія не краде культуру. Вона робить дещо небезпечніше. Вона змінює спосіб, у який ми про неї думаємо. Вона навчає колонізований народ повторювати її класифікації як очевидність. Через покоління вже не імперія говорить, що Айвазовський – російський художник. Це повторює сам колонізований. 

Дмитро Донцов одним із перших українських мислителів звернув увагу, що найбільша небезпека для поневоленої нації полягає не лише у втраті державності, а у виробленні «провінційної» психології – звички оцінювати власну культуру чужими критеріями. 

Отож, справжня поразка імперії настає тоді, коли народи, яких вона прагнула підпорядкувати, перестають дивитися на світ її очима. Бо найбільша перемога будь-якої імперії полягає не в захопленні території, а в здатності нав’язати власну картину світу тим, кого вона підкорила. А ще в цьому контексті промовистими є роздуми Євгена Маланюка про феномен малоросійства. Для нього це було не етнографічне чи регіональне поняття, а насамперед стан свідомості – наслідок тривалого життя в імперському полі, коли колонізований народ починає оцінювати себе не власною мірою, а критеріями метрополії. Найнебезпечнішою формою поневолення він уважав не втрату політичної свободи, а втрату здатності самостійно визначати, що є власним, а що – чужим. Маланюк одним із перших українських мислителів побачив, що імперія не лише керує людьми – вона виробляє певний тип людини. Це вже не пряме насильство, а значно тонший процес. Імперія створює систему понять, класифікацій і культурних ієрархій, які з часом починають сприйматися як природні. Людина, вихована в такій системі, може навіть не усвідомлювати, що її уявлення про історію, мистецтво чи культуру сформовані не власною традицією, а чужою політичною логікою. Саме тому імперії так уважно ставляться до культури. Вони не задовольняються контролем над територією; їм необхідно контролювати пам’ять. Музеї, академії, енциклопедії, університетські курси, літературні антології – це не нейтральні сховища знань, а інституції, у яких визначається, хто є суб’єктом історії, а хто лише її периферією. Коли імперія називає митця «своїм», вона привласнює не лише його творчість. Вона привласнює символічний капітал його таланту, перетворюючи окрему людську біографію на доказ власної цивілізаційної величі. У цьому полягає один із найтонших механізмів колоніальної влади. Колонізованому народові не обов’язково забороняти власну культуру. Достатньо переконати його, що все справді велике вже належить імперії. Тоді місцева культура поступово починає сприйматися як фольклор, етнографія або регіональна особливість, тоді як вершини мистецтва автоматично зараховуються до імперського канону. Найприкметніше те, що з часом цю класифікацію починають відтворювати вже не чиновники метрополії, а самі колонізовані. Саме це Маланюк уважав однією з найнебезпечніших форм духовної залежності. Тому деколонізація – це не проста заміна одних ярликів іншими. Вона починається з критичного перегляду самих категорій, у яких ми звикли мислити історію та культуру. Вона вимагає поставити, на перший погляд, незручне запитання: чи є «російська культура» природною історичною даністю, чи значною мірою результатом тривалої імперської інкорпорації талантів багатьох народів, які жили й творили в межах російської імперії та радянського союзу?

І саме з цього запитання і варто почати розмову про Івана Айвазовського.