Українець, що вигадав італійський нуар

Зайдімо з козирів: чи знаєте ви, що Квентін Тарантіно, за твердженнями деяких кінокритиків, надихався під час створення фільмів «Кримінальне чтиво» та «Мерзенна вісімка» італійським кіно, основою для якого стали детективи …українця?

Так, у світовій літературі чимало письменників, яких різні народи вважають «своїми». Але історія Джорджо Щербаненка особлива. І цікава. Його романи входять до золотого фонду італійського детективу, літературознавці називають письменника засновником сучасного італійського нуару, а за його творами знімають фільми. В Італії його ім'я знають мільйони читачів. В Україні ж про нього чули одиниці. Парадокс полягає в тому, що людина, яка докорінно змінила італійську кримінальну літературу, народилася в Києві. Його справжнє ім'я – Володимир Валеріанович Щербаненко. Батько письменника був українцем, мати – італійкою, а дитинство обірвали революція, громадянська війна і вимушена еміграція. Він утратив батька, дім і країну ще до того, як навчився по-справжньому пам'ятати своє минуле. Можливо, саме тому все життя писав про людей, які опинилися на узбіччі суспільства, про самотність, насильство і крихкість людської долі. І як це буває нерідко в таких випадках, саме життя Джорджо Щербаненка власне і нагадує захопливий детектив. У ньому є все, властиве цьому жанрові, – родинна трагедія, небезпечна втеча, важкі часи злиднів і сірого животіння, довге сходження до визнання і, звісно (!), несподіваний тріумф. Але найцікавіше те, що ця історія починається не в італійському Мілані, а в українському Києві на початку ХХ століття – у тім саме місті, яке тоді ще не знало, що незабаром стане одним із головних театрів революції та громадянської війни.

Володимир Щербаненко народився 28 липня 1911 року в столичному місті на Дніпрі – на той час багатонаціональному Києві, де перетиналися українська, польська, єврейська та імперська російська культури. Його батько, Валеріан Щербаненко, був викладачем класичних мов. Освічений гуманітарій, він належав до того покоління інтелігенції, яке вірила в силу освіти й культури. Мати, Леда Джуліві, була італійкою, тож у родині природно співіснували дві культурні традиції. Дитинство майбутнього письменника тривало недовго. Коли вибухнула Перша світова війна, а за нею бурхливі революційні події, звичний світ розсипався буквально за кілька років. Для більшости київських (та й не лише!) родин інтелігентів ті події означали не просто зміну влади й переворот суспільного устрою, а й визначали подальший етап життя як боротьбу за власне існування.

Найболючішим ударом для майбутнього письменника стала смерть батька. Валеріан Щербаненко був розстріляний більшовиками разом зі своїми студентами. Для семирічного хлопчика це означало не просто втрату найдорожчої людини. Разом із батьком зникла опора, що тримала сім'ю на українській землі. Невдовзі Леда Джуліві вирішила залишити країну. Для неї це була втеча від хаосу й насильства, для її сина – прощання з батьківщиною, яку він уже ніколи не побачить дорослими очима. Попереду чекала Італія – рідна країна матері, що мала стати новим домом. Але шлях до цього дому виявився довгим і непростим. Парадоксально, саме вимушена еміграція визначила все подальше життя Щербаненка. Якби історія склалася інакше, можливо, він став би українським письменником чи науковцем, як його батько. Натомість доля зробила з київського хлопчика одного з найвідоміших італійських романістів. Водночас відчуття втрати, викоріненості й життя між двома світами ніколи не зникло. Згодом воно проникне в його книжки, де герої часто виявляються чужими у власному місті, самотніми серед натовпу й змушеними самостійно шукати межу між добром і злом.

Італія не зустріла родину Щербаненків щирими обіймами. Вони опинилися в Римі майже без засобів до існування. Для юного Володимира еміграція означала не романтичну подорож до іншої країни, а початок боротьби за виживання. До того ж він довго залишався людиною без громадянства – лише у двадцять чотири роки отримав італійський паспорт. Освіту довелося перервати. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями, тому хлопець рано пішов працювати. Коли наприкінці 1920-х років мати переїхала до Мілана, він змінив із десяток професій. Працював на заводі Borletti, був санітаром Червоного Хреста, брався за випадкові підробітки, а вечорами самотужки вивчав філософію, математику, психологію, багато читав і писав. Самоосвіта стала для нього єдиним університетом. Майбутній класик італійської літератури не мав ані диплома, ані впливових покровителів. Він мав лише дивовижну працездатність. Згодом сучасники згадували, що Щербаненко міг працювати по шістнадцять годин на добу, а писання стало для нього не натхненням, а ремеслом, яке вимагало такої самої дисципліни, як робота токаря чи друкаря.

На початку 1930-х років доля зробила несподіваний поворот. Молодий коректор і початківець-журналіст Щербаненко потрапив до редакції видавництва Rizzoli. Це сталося завдяки літератору Еудженіо Ґарі, який звернув увагу на здібного хлопця й запропонував йому місце в редакції. Для Щербаненка це була не просто нова робота. Уперше він опинився в середовищі професійної літератури. Саме тут відбулася зустріч, що визначила його майбутнє. У редакції він познайомився з Чезаре Дзаваттіні – журналістом, письменником і блискучим редактором, одним із творців італійського неореалізму. Дзаваттіні швидко помітив незвичайний талант молодого автора. Він не лише підтримав його перші оповідання, а й фактично навчив головного: писати не про вигаданих героїв, а про живих людей.

І ця порада стала вирішальною. Щербаненко почав регулярно друкуватися у популярних журналах. Він писав короткі оповідання, пригодницькі романи, любовну прозу, фантастику, вестерни – практично все, що замовляли редакції. Часто використовував псевдоніми, іноді навіть англомовні, щоб створити враження, ніби автором є іноземний письменник. Це була поширена практика того часу. Після війни він став редактором жіночих журналів і почав вести рубрики листування з читачками. Щотижня на його стіл лягали десятки, а згодом і сотні листів. Жінки розповідали про зради, домашнє насильство, самотність, злидні, кримінал, втрату дітей, післявоєнну розруху. Він уважно читав кожну історію й особисто відповідав на них. Пізніше донька письменника згадувала, що саме ці листи стали його головною творчою школою. Щербаненко зрозумів просту істину: життя майже завжди драматичніше за будь-який роман. Не потрібно вигадувати неймовірні сюжети – достатньо уважно слухати людей. Саме тому його книжки так відрізнялися від більшості тодішніх детективів. У них злочин ніколи не був лише загадкою. Він ставав наслідком людського болю, страху, жадібності чи відчаю.

До середини 1960-х років Джорджо Щербаненко уже був відомим, але – незмінно – і надзвичайно працьовитим автором. За його плечима були сотні оповідань, десятки романів і тисячі журнальних публікацій. Але справжня слава прийшла несподівано.

У 1966 році вийшов роман «Приватна Венера» («Venere privata»), у якому вперше з'явився лікар Дука Ламберті. Це був персонаж зовсім іншого типу. Замість геніального сищика читач побачив нову іпостась детектива. Людину зі складною долею – колишнього лікаря, позбавленого права практикувати після акту милосердя, який намагається відновити справедливість у світі, де закон далеко не завжди означає правду. Щербаненко відмовився від елегантних англійських головоломок і переніс дію на вулиці реального Мілана. Його героями стали повії, мігранти, дрібні злочинці, бізнесмени, корумповані чиновники й люди, які випадково опинилися поруч зі злом. Він показав інший бік післявоєнного «італійського економічного дива» – світ, де поряд із достатком зростали самотність, насильство й моральна байдужість. Критики швидко зрозуміли: в італійській літературі народився новий жанр. А читачі зробили те, що завжди роблять у таких випадках, – розкупили все: книжки вийшли величезними накладами. Колишній київський хлопчик, який свого часу працював заводським робітником і коректором, за кілька років став найвідомішим автором кримінальних романів в Італії. Для нас, українців в Україні і через Атлантику – для українського читача сьогодні Джорджо Щербаненко цікавий не лише як класик світового детективу. Його біографія нагадує долі багатьох вихідців з України, яких війни, революції та еміграція назавжди відірвали від рідної землі. Народжений у Києві, син українця й італійки, він став одним із найвідоміших письменників Італії, але в Україні його ім'я досі не достатньо невідоме. Повернення Щербаненка до нашого культурного простору – це не спроба «привласнити» чужого автора, а відновлення історичної пам'яті. Адже історія української культури складається не лише з тих, хто творив удома, а й з тих, кого драматичні події ХХ століття розсіяли по всьому світу.