Дві цівки молока

Етюд

Степан дуже любив молоко. А надто парне – просто від корови Зірки, яке міг пити тільки в бабусі в селі, куди щоліта приїжджав на канікули. Ніколи навіть ранішнє доїння не просипав, хоч спати любив. Але якась сила примушувала його підхоплюватися раненько, з першим променем сонця. Той промінь сліпить йому очі. Він мружиться і стає подібний на задоволеного ситого кота. Очі має також котячі, зелені, як молода трава. За ті очі сільські хлопчиська дражнять його жабою, бо вони в нього ще і трішки витрішкуваті. Та Степанко не ображається. Жаба, то й жаба! Нехай! В селі всі мають прізвиська, навіть дорослі. Сусіда, наприклад, дражнять Шляхтичем. Ніхто не скаже про нього Навроцький, а тільки, Шляхтич та Шляхтич. Бабуся оповідала, що їхній родовід дійсно тягнеться від дворян, від збіднілої української шляхти. Буцімто в минулому ті Навроцькі мали значні маєтки: палаци, землі, ліси, гроші в банку. Та якийсь їхній предок-гульвіса вщент програв ті маєтки в карти. Тепер Навроцький такий, як всі – простий селянин з грубими мозолястими спрацьованими руками. Про його дворянську блакитну кров нагадує тільки прізвисько... Більше нічого!... А їх в селі дражнять Шклярами. Може, якийсь далекий пращур працював склярем, склодувом? Про бабу інакше не скажуть, як лиш Шкляричка Варвара, а про нього – Шклярички онук. «Шкляр – ліпше, як жаба, – думає Степанко, примірюючи до себе нове прізвисько, наче нового картуза. Але і в жабі немає нічого поганого. Жaба – корисна тварина, шкідливу комашню знищує. Та й спритно як! Викидає свого довгого липучого язика, мить – і вже комаха в роті!».

Та розмірковувати йому нема часу, бо бабуся вже гримить в сінях відрами і прямує в сарай. Скоро прийде сільський пастух Микитка і забере Зірку в череду випасати. Треба квапитись!

Ось бабуся всідається на низенький стільчик під коровою. Тепленькою водою вимиває коров’яче вим’я... А Степанко – тут, як тут з череп’яним кухликом в руках. Чекає... Чекає на своєрідну музику, яку створюють тонкі білі струмочки, що витікають з бабусиних рук.

«Дзень, дзень» – співають струмочки, вдаряючись до поливаного відра, – «Дзень, дзень!».

– Підставляй кухлик! – велить бабуся і наливає йому повно, аж по вінця тієї музики. Молоко пухне, ажурно піниться в кухлику, заледве не переливаючись через край.

Хлопчик ковтає ту ажурну смакоту з насолодою, як найкращі у світі ласощі. Куди там морозиву!.. Нехай далеко сховається!... Молоко пахне луговими травами, сонцем, бабусиними лагідними руками і ще чимось таким незбагненним та невловимим, яке і назви не має. З куточків губ на підборіддя Степанка стікають дві біленькі цівки.

– Просто, як в казці, – сміється бабуся, – По бороді текло, а в роті не було!

Степанко смачно облизується і щасливо, щербато усміхається до бабусі. 

Йшли роки... Степанко ріс, але любов до парного молока залишалася постійна. Він тій любові не зраджував. Так само влітку на канікули приїжджав до бабусі. Так само самостійно прокидався на світанку і нетерпляче біг з кухликом в сарай... І дві незмінні цівки так само стікали з кутиків його уст.

– Знову заївся, замурзався молоком, як маля, – жартує Варвара, ніжно оглядаючи онука

«Бравий парубок вийшов!» – думaє. «Як іде сільською вулицею, від дівок паркани тріщать... Спираються... Видивляються... Щоб тільки не зурочили!» – клопочеться стара. І крадькома, щоб не помітив онук, хрестить його.

Про свій намір йти добровольцем воювати за Україну сказав їй першій, а вже потім – батькам. Батьки зняли лемент, галас, крик, бо ж одного його мали! Один єдиний синочок-пестунчик, викоханий, виплеканий! Як можна відпустити його на смерть? Варвара не відговорювала. Тільки подивилася в його зелені, як молода трава, очі і відразу розуміла: піде, неодмінно піде, і ніщо в світі його не зупинить. Немає таких слів, щоб його зупинили! Їх ще просто ніхто не придумав!

Він потрапив у кулеметний взвод мотопіхотного батальйону однієї з військових частин. Дзвонив додому і до неї кожнісінький день. Хвалився, що недавно став командиром того взводу, отримав звання капітана! І.. загинув!.. Вхопила його невблаганна смерть в свої кістляві обійми. Загинув на Донеччині, захищаючи рідну Україну. Загинув не тому, що був необережний, необачний, а тому, що не щадив, не беріг себе. Ціною свого життя врятував свою бригаду, зберіг її і не втратив жодного бійця. Тільки сам поліг, відійшов у Вічність. 

Земля Донеччини, її слабо солоні чорноземи та солончаки прийняли його в свої материнські обійми, стали йому могилою, останнім притулком. Притулком для тіла.. А де ж душа?.. Літає вільним птахом над безкінечними степами, над гордолиною Сіверського Дінця, над лагідними, теплими хвилями Азовського моря?... Чи приходить в бабусині думки безсонними ночами і просить молока?...

Ще про його смерть ніхто не знав, ще нікому не сповістили – ні батькам, ні їй, а вона вже знала!.. Варвара знала, бо їй наснився страшний сон... Наснився майже перед самим світанком, коли корова вже неспокійно оглядалася за своєю господинею. Її повне вим’я аж набухло від надлишку молока, і корові не терпілося від нього звільнитись. Але господиня сьогодні чомусь не поспішала, і корова нетерпляче тихенько мукала і переступала з ноги на ногу. А Варвара в нічній сорочці, нечесана, сиділа на ліжку і намагалась розгадати свій тривожний загадковий сон....

Їй наснилося, що приїхав онук, але чомусь не заходить в хату почоломкатися з нею, а йде прямісінько до сараю. І тримає свій кухлик в руці.

– Степанку! Степанку! – гукає його Варвара. – Куди ти? По молоко? А як же я? Чи сам доїтимеш? – сміється.. Жартує... Підтюпцем за ним... А він дійсно стоїть в сараю, вже п’є, смакує молоко, і дві незмінні білі цівки, як завжди, стікають йому з куточків уст.

Хто ж доїв? – чудується Варвара. Внук мовчить, тільки чомусь сумно усміхається до неї. Зірка теж мовчить, дивиться на свою господиню з-під густих білих вій, і в її великих карих очах старенькій бачиться справжній людський біль і жаль. А Степан якось дивно хилиться, хилиться, спирається на корову і по ній, як по стінці, повільно зсувається вниз, просто на м’яку грубу підстилку з золотистої соломи. Дві білі цівки на його підборідді темнішають, жахливо кривавляться і раптом перетворюються на цілком чорні... 

Весна! По лісах, по полях, по левадах іде-бреде зелений шум... Пишно біло-рожево піняться, наче молоко в кухлику, розквітлі садки у своєму буйному весняному цвітінні. Від розлитих в повітрі пахощів паморочиться голова. Їх хочеться ковтати, як збиті вершки, пити, як еліксир вічної молодості! Весна! Перша весна без онука... без Степанка...

Варвара з повним відром молока йде через квітучий садок, заходить до хати, мовчки проціджує молоко. Все робить на повному автоматі, намагаючись не дивитися на рідне лице в жалобному чорному обрамленні. Так само мовчки розливає молоко по глечиках. Нема кому його пити... Нема! За якусь хвилю не витримує. Важко падає навколішки перед портретом внука, як перед іконою, товче сивою головою до столика, над яким той портрет повісила.

– Степанку! Степанку! – кричить-ридає розпачливо, захлинаючись в гірких сльозах.

Знайомі рідні зелені очі дивляться з портрета на неї заспокійливо і наче промовляють: 

– Не плач! Бабусю, не плач! Мені добре!

– Тобі добре? – кричить, мов одержима, в повному безпам’ятстві. – Безсовісний! Егоїст! Тобі добре? А як нам? Без тебе! Як мені?.. Дитино моя! Любий!..

Як раптово вибухнули ті ридання, так само раптово вони і затихають.. Нерозуміюче, здивовано дивиться Варвара на глечики, повні молока, і розносить їх по сусідах. 

– Там – діти, там повно дітей, вони вип’ють, – бурмоче дорогою сама до себе. Сусіди зустрічають її мовчки. Знають, що говорити нічого не треба і дякувати не треба. Діти також мовчки п’ють молоко, смакують точнісінько так, як смакував колись її Степанко. Знайомі дві цівки молока стікають з кутиків дитячих уст по невмитих підборіддях. В кожному заюшеному, замурзаному молоком дитячому личку їй ввижається любий онук. І від того видіння неначе зсувається зі старечого серця важкий камінь, їй стає якось трішечки легше на душі…