Капелан Андрій Татусько: Вся Україна має молитися спільно – в один час і день

Що відбувається на духовному рівні з нашим пошматованим війною суспільством? Чому часом у торговельних центрах більше людей, ніж у храмах? Хто такі капелани? Чим може священник допомогти кожному українцю? Про це – бесіда з ієреєм, капеланом, отцем Андрієм Татуськом. Інтелектуал з неабияким почуттям гумору і вмінням виявляти увагу до кожної людини, він 16 травня провів перше богослужіння як настоятель у церкві Різдва Пресвятої Богородиці села Липки Попільнянської громади на Житомирщині, де будується храм замість зруйнованого радянсько-московитською владою.

ДЕВІЗ КАПЕЛАНА – БУТИ ПОРУЧ

– Отче Андрію, яким був ваш осібний шлях до капеланства?

– Нині через війну поняття «капелан» здебільшого асоціюється саме з військом. Хоча капеланство як суспільне явище не обов’язково може бути військовим.

Утім за першою фаховою освітою я – військовий. Закінчив Харківський інститут льотчиків військово-повітряних сил України, де освоїв спеціальність пілота гелікоптера. 2000 року завершив службу у званні старшого лейтенанта Повітряних сил України. Але оскільки військова тема в Україні не зникала, то постало питання щодо мого духовного покликання. З чого почати? 

В Острозькій академії діяла спільна американсько-українська піврічна програма підготовки капеланів, яку я успішно засвоїв. Далі був дещо інший шлях, але капеланство й нині є моєю основою. Згідно з указом очільника Житомирсько-Овруцької єпархії ПЦУ єпископа Паїсія, я призначений настоятелем нового для мене храму Різдва Пресвятої Богородиці у селі Липки Попільнянської громади на Житомирщині. Водночас владика благословив мене на медичне капеланство в капличці Попільнянської лікарні. 

Паралельно, у добровільному порядку, триває моє військове капеланство. Ми з отцем Максимом представляємо громадське об’єднання «Військові капелани міста Києва». Часто їздимо на Схід або організовуємо волонтерську допомогу українським воїнам та забезпечуємо постійну духовну підтримку.

Капелан – це священник, який служить поза межами храму. Капелани можуть бути спортивні, корпоративні, госпітальні, пенітенціарні тощо. Основний девіз капелана – бути поруч. Особливо коли людям непросто. 

Власне, капелан – це духівник, який звершує духовне служіння не в храмі. Наприклад, в’язень, спортсмен чи військовий не завжди можуть прийти до храму, тож капелани йдуть до них. Духовною підтримкою хворих в лікарнях опікуються госпітальні капелани. Є навіть корпоративні капелани, що дуже розвинуто в США. Там бізнес чітко розуміє: якщо колектив перебуває в нормальному духовному балансі, то це безпосередньо відображається на прибутках компанії (нема плинності кадрів). Тим більш, що капелан зобов’язаний зберігати таємницю сповіді.

– Як втримати внутрішню рівновагу після численних сповідей? 

– Має бути покликання. Справді, не кожен може витримати. Знаю медиків, які 7 років навчались, а потрапивши в госпіталі, де є поранені хлопці й дівчата, через рік вигорали психологічно та звільнялись. Якщо Бог тебе покликав – спротив не має сенсу.

У СМЕРТІ Я ЗАБРАВ СІМ ЖИТТІВ

– Коли відчули, що капеланство – саме ваша місія?

– Ще з юності мав відчуття і здібності. Але не знав, що з тим робити. Заглушив їх у собі, приборкав, сховав. Однак Бог постійно мені доводив: шлях, яким ідеш зараз, – не твій, твій шлях – інакший. 

У моєму житті не раз траплялися знакові події. Я вам так скажу: у смерті я забрав сім життів. Ці люди реально стояли на межі загибелі. І всі вони досі живуть. Так сталося, що я сім разів врятував життя. Це також Божий промисел. Кредит Господа Бога. 

Найбільш значущий момент стався після того, як я довго просив Бога змінити моє життя, бо розумів: бізнесовий шлях, яким ішов, для мене закінчиться інфарктом або інсультом. Господь мене почув. У моєму житті почали відбуватися складні процеси. Коли наважуєтесь щось просити у Бога, він не одразу дає. Посилає випробування, аби людина була готовою до змін. Якщо проходиш випробовування – дає те, що просиш. Або відводить від того.

І я проходив випробовування. 

Фінальна подія сталася в Києві 8 липня 2024 року. Я перебував у квартирі на 13 поверсі, куди «зайшла» ворожа ракета: вибухнула в десяти метрах від мене. Я спеціально рулеткою зміряв: неподалік був епіцентр вибуху. 11 людей загинули. Вижив я і ще одна дівчинка з 14 поверху. Людей розкинуло навколо будинку. Я бачив, як усе летить. Але мене обійшло… 

Мені часто дарували ікони, я їх розміщував врізнобіч. У момент вибуху всі ікони злетіли зі стін, і рівно, ніби хтось циркулем обвів, лягли довкола мене. Погодьтеся, не зрозуміти, що це Божа благодать мене врятувала, – неможливо.

Потім знову відбулась схожа подія 4 липня 2025 року. Там само. Але я знову живий-здоровий. Бог мене врятував, отже я йому потрібен. Після того всі мої прагнення до капеланства стали пріоритетом. 

Невдовзі познайомився з отцем Максимом: чотири місяці проходив практику як послушник, допомагав під час богослужінь з благословення владики Житомирсько-Овруцької єпархії ПЦУ Паїсія. Читав багато. Читаю. І буду читати. Коли з’явилася помітна готовність, мене було висвячено на диякона, потім на ієрея, священника, пресвітера. Висвята відбувалася у місті Звягелі Житомирської області.

Нині я є настоятелем храмів у трьох селах на Житомирщині: Ходоркові, Липках і Великих Лісівцях. Такий мій шлях…

Своє покликання бачу в тім, щоб давати людям віру на життя. Бо ж часи – непрості. Обставини в кожного – непрості. Не кожен витримує. Моя знайома з царини менеджерів персоналу в корпораціях зауважила: «Андрію Степановичу, вашого життя вистачило б на десять доль. Але я би не хотіла ваше життя прожити». 

А я смиренно йду шляхом покликання. Цьогоріч 28 квітня відсвяткував 50-річчя. Життя тільки починається. Є досвід, позиція, стержень. Є усвідомлення: якщо можеш допомоги людям, то треба це робити.

ВСЯ УКРАЇНА МАЄ МОЛИТИСЯ СПІЛЬНО: В ОДИН ЧАС І ДЕНЬ 

– Під час богослужіння прозвучала думка єпархії про те, що ви – «перший священник, якого Липки полюбили». Історія цього села настільки непроста, що бути тут духівником – складна місія ще і в плані просвіти…

– Духівник – це фактично духовний лікар. Основний девіз лікарів: не нашкодь. Так само, коли з людиною працюєш духовно, найголовніше – не нашкодити. Допомогти знайти сенс життя. Коли людина розуміє, заради чого живе, – вона пройде будь-яку темряву.

Чому наші люди завчасно вмирають? Часом на похоронах я дивлюсь на спочилих і розумію, що людина ще по суті молода, але втратила сенс і просто йде з життя. У різний спосіб. Виникає розуміння: половина смертей не мали статись. Людина не розуміла, навіщо жити. У неї нема якорів, маяків. Мета священника – бути маяком, що підсвічує життєві цінності, за які варто триматися і йти далі. Показати шлях. Я бачу, як під час молитов у храмах люди духовно оживають. Бо ж молитва – це слово, розум і душа. Коли це все складається – з’являється енергія. 

Святий Дух приходить від Господа Бога разом з бажанням жити, творити добро, відійти від поганих думок і діянь.

А Україна нині найбільш потребує світла. І молитва – це найпотужніша зброя захисту, яка, я вважаю, нині є в українського народу. Її треба розвивати. І в храмах має бути набагато більше людей.

Вся Україна має молитися спільно: в один час і день на національному рівні. Не лише священники мають генерувати спільну молитву, а й саме суспільство. Зокрема українці, які виїхали закордон, тому що Україна – їхнє коріння і сила роду. 

На панахидах і літіях молимось за своїх предків, розуміючи, що їхні душі моляться за нас. А якщо цей зв'язок розривається, то рідня стає слабкою. Часом бачиш, як сім’ї зникають, бо ніхто не дивиться в корінь і не отримує підтримки від свого роду. Тому нам необхідна молитва! І все буде!

– Нині люди в селах пригнічені. Майже не чути української пісні, мовляв, «не на часі» через війну. Але тримати ментальне здоров’я українців – теж завдання і культурних діячів, і духовенства…

– Життя продовжується. Зневіра, як сказано у Біблії, – тяжкий гріх. Тому треба триматися завжди на позитиві, і знати, що воля Божа – завжди на благо.

Свята і пісні мають бути, але без брутальності. Культурні події можуть стати підтримкою у громадах, селах і містах. Я вважаю, що Палаци культури і храми повинні працювати всюди. Та й воїни на фронті дуже радіють приїздам артистів. 

Бажаю всім здоров’я. Щоранку мати можливість обійняти всіх своїх рідних і близьких. Радіти, що ви не самі. І завжди усміхатися. Слава Україні!