25 років – дорогою Правди і Любові

Кожен із нас приходить у цей світ не просто так. Кожному належить виконати певну місію на землі. Головне – знайти свою стезю. Щоб будувати, а не руйнувати. Щоб допомагати, а не шкодити. Щоб утішати, а не засмучувати. Щоб лікувати, навчати, просвітлювати, підносити над буденністю… Перелік того, чому людина може присвятити своє життя, – безкінечний. І щось у тому переліку обов’язково слід вибрати для себе. 

Він вибрав. Ще в дитинстві, коли з десяти років почав прислуговувати у церкві в своєму рідному селі і до закінчення школи ніс при священнику послух паламаря. Божий храм, Богослужіння, відчуття Бога у своєму житті – це було для нього чимось таким особливим й означало так багато, що питання вступу до духовної семінарії, а потім і до духовної академії, сумнівів не викликало.  

Чи давно це було? О, так, час збігає. І цього року отець Анатолій Басараб відзначає 25-ліття хіротонії: 18 квітня 2001 року він був рукоположений у сан пресвітера архієпископом Херсонським і Таврійським Іонафаном. З цією важливою датою збіглася ще одна: 10 років тому, невдовзі після переїзду до Америки, з волі Божої і за рішенням громади отець розпочав служіння у Свято-Покровському соборі міста Чикаго, продовжуючи його і сьогодні настоятелем парафії Святої Покрови Православної Церкви України. 

Ось такі два невеликі ювілеї, з нагоди яких і вирішено було провести святкову парафіяльну зустріч. Хто її хотів найбільше? Сам отець? Можливо, адже він шукає кожної нагоди, аби сказати своїм парафіянам, своїй родині, своїм друзям: я щасливий, бо у мене є Бог і є всі ви… Хотіли й парафіяни, бо прислухаються до кожного слова свого духовного наставника, бо вдячні Богу, що скерував до них такого щирого, такого уважного, чуйного і люблячого отця.

Отож взаємні любов і повага – це те, що відразу відчувається у парафіяльній родині  церкви Святої Покрови. Саме родині – у велику і гарну сім’ю зумів згуртувати всіх отець Анатолій. Тому і має сьогодні свято, на яке і наша газета отримала запрошення, адже ми неодноразово бували тут і розповідали на сторінках «Сурми» про духовні і благодійні івенти у їхній громаді.

А що було на цьому святі? Звісно, щирі молитви: отець Анатолій Басараб провадив їх разом зі священниками з інших парафій і навіть з інших штатів, які завітали на його ювілейні торжества. Була приємна хвилина передачі ювіляру нагороди – ордена святого апостола Андрія Первозванного, яку Православна Церква України вручає за особливі заслуги, за активну підтримку держави та церкви. Були відеопривітання з України, які надіслали митрополит Олександр Драбинко, отець Андрій Шпунта та історик Андрій Солтис. У залі були привітання від поважних гостей – представника кредитівки «Самопоміч» Романа Яцківського та ексгенкосула України в Чикаго Сергія Коледова. Сердечними словами, зігрітими теплом сімейного вогнища, поділилася їмость Мар’яна,  щаслива дружина і матуся, яку у парі з отцем Господь нагородив трьома чудовими дітьми – донечками Соломією і Дариною, сином Мирославом. А якими зворушливими були хвилини, коли отця Анатолія вітали його батьки! Вони, батько Володимир і мати Валентина, не приховували своїх хвилювань і своєї радості за сина, з яким стараються розділяти усі радощі і труднощі пастирського шляху. 

З великими інтересом переглядали гості свята фотофільм «Шлях довжиною в чверть століття» – про дитинство і юність отця Анатолія, про навчання в семінарії та академії, про день хіротонії, про служіння на перших парафіях в Україні, про розбудову храмів та зустрічі з високопоставленими духовними особами.

Правда, дитячих фото було у цьому фільмі не надто багато. Бо вони залишилися там, у рідній хаті на Херсонщині, яка сьогодні окупована ворогом. Як важко про це думати! Як важко про це говорити! Як хочеться знайти найтепліші слова для всіх, кого зачепила війна своїм чорним крилом. І в їхній церкві є парафіяни, які втратили своїх рідних. І є ті, в кого зараз хтось на війні. І є родини, які залишилися в зоні лиха. Тому церква Святої Покрови не проминає нагоди долучатися до благодійних акцій на підтримку України. І завжди радо приймає у себе наших поранених захисників, які перебувають на протезуванні у фонді PROTEZ FOUNDATION. Зі щирою подякою від фонду і з особистими привітальними словами звернувся до отця Анатолія і до всіх парафіян офіційний представник фонду, власник бізнесу DOLYNKA UA-USA CONSULTING, власник Radio UA Chicago та газети «Сурма» Володимир Долинка, передавши ювіляру пам’ятний подарунок.

Теплих слів на зустрічі справді не бракувало. А сестринство і братство церкви подбали про те, щоб була вона  сердечною і… смачною. І зігрітою гарною піснею. Для цього постаралися ведучі Оксана Данів і Соломія Басараб (при важливій допомозі звукооператора Віктора Гребеньовського), організаторка концертної частини свята Наталія Гладин. Вони й самі співали, і залучили до виступу талановитих митців української громади – юну скрипальку Юлію Перехожук, баяністку Тетяну Грицай, сестер Мальгівських, солістів Ольгу Цвинтарну та її сина Дмитра, оперну співачку Галину Герявенко, які є частими гостями на всіляких святах і фестивалях у громаді  церкви Святої Покрови. Бо то, знаєте, коли людину поважають, то до неї приїдуть не тільки давні друзі, але й – сюрприз для отця та всіх його гостей – колоритні «Свашки» із церкви Йосифа Обручника, що на Камберланді, аби своєю енергетикою додати усім доброго настрою. 

Поміж щирими пісенними номерами такими ж особливо щирими були слова привітань церковного секретаря Тетяни Шевченко, яку називають хранителькою історії їхньої церкви, яка поруч з отцем упродовж усіх десяти років його служіння тут, яка разом з іншими багатолітніми парафіянами розділяє зі своїм духовним наставником і хвилини радості, і важкі часи. Тому від усіх – вдячність отцеві за велику працю. Бо церква – це не просто стіни  споруди, це – зерна віри, надії і любові, які засіває отець у душі своїх парафіян.

… Знаєте, коли зустрічається таке парафіяльно-родинне товариство, то розходитися довго не хочеться. Отак і тут було. Наче вже виконали усе, передбачене сценарієм, і фінальну пісню «Боже великий, єдиний» усі разом заспівали, отже, пора додому? Може, так би й сталося, якби мікрофон не опинився в руках отця Богдана Калинюка. Особлива харизма, щира душа, чудовий голос – о, так, отець Калинюк уміє молитися піснею. І полинули для ювіляра «Київський вальс», «Два кольори» і «Ясени» – оті неймовірно красиві пісні про непроминущі цінності рідної землі. Тієї землі, на якій наш нинішній ювіляр вирішив, що хоче своє життя присвятити Богові. І вже 25 років іде через життя цією дорогою Правди і Любові. Многая Вам літа, отче Анатолію, для прослави Господа, для служіння людям!