Скільки тримає надія?

Надія може тримати роками – це правда. Для когось це свідоме плацебо, свій усвідомлений вибір йти, не дивлячись ні на що і всупереч усьому, створюючи цілком свідому ілюзію, міф, знаходячи крихкі соломинки, за які можна вхопитись. І як не дивно – це працює. Одного разу такі соломинки можуть стати канатом, плотом, човном, а то і лайнером. Немає нічого поганого у тому самообмані, переконати себе у тому, що ти зможеш, що ти впораєшся, що ти «вигребеш». Гірше, коли переконаєш себе, що боротись далі немає сенсу і треба все відпустити на долю. 

Це також і несвідоме плацебо, в якості релігії чи закоренілого догматичного світогляду або переконань. Все ж це теж тримає, бо грає на елементі надії та віри в зовнішні ефемерні сили підтримки. Баланс свідомого і несвідомого плацебо, мабуть, гармонійно стимулює ресурси в складних умовах.

Надія – це як спроможність пливти. Ти можеш занурюватись під воду, набравши повні легені повітря, виринати на поверхню, ковтаючи життєдайний кисень. Об'єм легень не безмежний, треба виринати, щоб не наковтатись води і не здатись у боротьбі на межі стихій. Бо лише один вдих води і все завершено. Ніщо більше не має сенсу. 

Хто ламається, хто божеволіє, а хто левітує над «водою», знаходячи раз у раз нові мотиви і сенси протриматись і не здатись. Погано, коли той, хто «тоне», починає закликати втонути всіх інших, красти їхню надію, сіяти розпач, переконувати, що все марно, обезцінювати боротьбу, ламати віру. Це безумовно діє на тих, хто приймає сумніви, але не на тих, хто вирішив іти до кінця, іти попри безнадію, формувати навколо себе свій непорушний світ спротиву дійсності.

Філософи довго ламали голови над сенсом життя. Наскільки мені відомо, не дійшли до якихось певних висновків. Теологи десь ближчі до впевнених висновків, але звучить непереконливо, можливо, суто для мене. Така собі перспектива, повірити, що після вдихання води, стане легше і краще.

Протягнена рука допомоги ще не порятунок, але це надія, це орієнтир – це стимул не піти під воду. Хоча частіше доводиться розраховувати тільки на себе. Орел, який сидить на сухій гілці, не покладає надії на її міць, а впевнений лише у силі власних крил, якщо гілка зламається. Віра в довгоочікувану твердь, яка не вислизатиме з-під ніг – це енергія, яка мобілізує, групує сили, окриляє. Життя – це безкінечна боротьба. Легко не буде. І якщо для того, щоб втриматись над поверхнею, треба вигадати уявний човен і сушу на горизонті, то варто це зробити.