Пам’ять без відповідальності
Ці думки виникли спонтанно. Днями побачив чийсь допис, де було фото, який вигляд сьогодні має бюст академіка Бориса Патона, встановлений ще при його житті у 1982 році біля природничого музею у Києві.
Бюст облущений, майже відсутні надписи, одним словом нікому не має до нього діла. Тож автор допису бідкається і звинувачує сьогоднішнє покоління українців, яке не доглядає пам’ятники визначних людей.
І дійсно, Борис Євгенович Патон – видатна людина – інженер та матеріалознавець, фахівець у царині зварювальних процесів, металургії та технології металів, організатор науки, політик та урядовець. Президент, академік та член-кореспондент НАН України / АН України / АН УРСР, академік АН СРСР, доктор технічних наук, професор. Має безліч нагород.
Але мене в цьому дописі зачепило речення, де автор ставить питання – чому українці так цього не цінять і чому вони цього не навчилися. А дійсно, чому українці не навчилися того чи іншого? І такі питання звучать часто.
У нас найвищим органом у державі, який відповідає за стан освіти і науки, є Національна академія наук України (НАН України, Академія) – вища наукова самоврядна організація України, що заснована на державній власності та є найбільшим центром наукових досліджень в Україні.
Так от, Борис Євгенович Патон був незмінним президентом НАН України – 58 років (з 1962 по 2020 рік). Він прийшов на цю посаду, коли йому було 44 роки, і пішов з посади у зв’язку зі смертю у 2020 році, коли йому був 101 рік.
Чи ви чули за роки незалежності, що НАН України хоч раз виступила проти ось тих злочинних реформ, які проводила влада під егідою іноземних консультантів? Ні – тільки «Одобрямс!».
Я пам’ятаю, ще у 90-х роках академік Костянтин Ситник (батько Миколи Вересня) спробував заперечувати ось тим псевдореформам під назвою «Вашингтонський консенсус», то його ж зразу спровадили на пенсію. А далі всі, особливо економічні відділи академії, перейшли на «підтанцьовки» і позитивні підтримки рішень влади…
Так до чиїх же наукових закладів у нас мають бути претензії, що українців чогось не того вчили, що вони аж перестали доглядати пам’ятники?
Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.