Ірина Маслова-Лисичкіна: Хочемо створити програму концерту на честь української Перемоги

Це перше в житті інтерв’ю Ірини Маслової-Лисичкіної. Напевне, причина – скромність і порядність. Тим часом мою співрозмовницю як режисерку, домристку, викладачку вищої категорії Академії мистецтв імені Павла Чубинського студенти й колеги знають як надзвичайно працелюбну особистість, здатну виявляти найкращі людські якості навіть у драматичних обставинах. А отже й спроможну гідно навчати молоді покоління українців. Всупереч блекаутам та обстрілам столиці московитами. А розповісти є про що.

«КАЖУ СТУДЕНТАМ: ВИ – ЧАРІВНИКИ, ТВОРІТЬ, ВИТВОРЯЙТЕ, ДАРУЙТЕ ЛЮДЯМ ДИВО»

– Що найбільше імпонує в Академії, а що хотілося б покращити або змінити?

– Хотілося б, аби студенти більше працювали та розуміли, що бути митцем – не та професія, де ти вивчив щось, прийшов, здав і забув. І режисерам, і сценаристам, й акторам, і декораторам потрібен постійний розвиток. Постійна робота над собою. Має бути насамперед бажання. Якщо бажання нема, то людина не залишиться у професії.

А професія дуже цікава, складна. Наразі люди мистецтва по-своєму відповідальні за Україну та наше майбутнє. Адже донести важливі сенси зі сцени – дія глибша, ніж просто говорити. Коли демонструємо певні вистави чи пісні про те, як і за що стоять наші хлопці, то глядачі глибоко переймаються. Знаю точно, що можемо «достукатися».

Зокрема, і щодо мовного питання. Коли ти в житті робиш зауваження студенту щодо мови – то це одна ситуація. А коли ми створюємо вистави на тему «какаяразніца», і показуємо, як московити у минулому столітті розстрілювали і саджали в тюрми письменників, то зі сцени це звучить чіткіше і переконливіше. Часом після вистави підходять студенти й зізнаються: «Так, ми зрозуміли, що ви мали на увазі, коли говорили про мову».

Я би хотіла, можливо, змін не в Академії, а в світі. Нам всім найбільше хочеться нашої Перемоги. Щоб налагодилася ситуація з електропостачанням. А втім, є світло чи нема – ми вмикаємо ліхтарики і продовжуємо творити.

Вже дві практичні роботи склали на генераторі. Хоча й важко. Є обстріли чи нема – викладачі все одно приїжджають на роботу, а студенти – на навчання і репетиції. Готуємо і демонструємо вистави. Важкі моменти виснажують, але не зупиняємось. В ідеалі – хочемо попрацювати над програмою концерту на честь Української Перемоги.

І ще. Я завжди кажу своїм студентам: ви прийшли в таку професію, де ви є чарівниками. Творіть. Витворяйте. Даруйте диво людям. 

– Яким був 2025 рік для вас як викладачки?

– Непростим. Уперше самостійно створювала практичну роботу з фаху студентів (я є художньою керівницею 3 і 4 курсів). Допомагає наш новий викладач Олексій Іванович Цуркан. Спершу було трішки складно: потрібно за семестр (3 місяці) підготувати 5 вистав. А ще ж постійна праця: викладання, виступи, складання практичних робіт…

Окрім концерту до 95-річчя Академії, вдалися практичні роботи з фаху – вистава «Історія одного маріупольця» до Дня захисників і захисниць України; постановка, присвячена Дню української писемності та мови; робота «Загартовані» до дня студентів; до Дня гідності й свободи дві роботи поєднані в одну: «Культурний код гідності» та «Вартові гідності».

 «ПРИХОДЯТЬ 15-РІЧНИМИ»

– Пані Ірино, хто краще, ніж ви самі, окреслить ваш шлях до дня нинішнього …

– Народилась я в Києві. Танцями займалася з дитинства. З 3 класу пішла в музичну школу і закінчила клас домри (домристка). У 8-9 класах вже організовувала події в класі, що мене згодом і підштовхнуло обрати саме режисуру. Після 9 класу прийшла в Академію, яка тоді ще була Київським обласним училищем культури. Вступила спершу на народний відділ по класу домри, а через рік – на режисуру (на той час режисуру можна було вивчати тільки після 11 класу). Потім зросло бажання займатися саме режисурою. Відтак три роки навчалася одразу на двох стаціонарах паралельно. Закінчила училище з двома червоними дипломами. Потім вступила на 3 курс до Академії керівних кадрів культури і мистецтв та отримала ранг спеціалістки – режисерки театралізованих вистав та масових свят, викладачки фахових дисциплін. Працювала педагогинею-організаторкою у Київській гімназії та керівницею театрального гуртка. Після цього вийшла заміж та народила двох доньок: Вікторію і Вероніку. Закінчила ще магістратуру: маю ступінь магістра театральної справи. І ось 2013 року прийшла викладати до Академії мистецтв імені Павла Чубинського.

– Упродовж 13 років не один випускник пішов у світ мистецтва з ваших творчих майстерень. Ким особливо пишаєтесь?

– За цей час вдалося виховати чимало спеціалістів. Наша колишня студентка Ангеліна Галицька нині керує театральним колективом Будинку культури села Калинівка Броварського району. Або, наприклад, Марина Боднарчук – зараз асистентка режисера в «Молодому театрі».

Багато випускників працюють за спеціальністю «Видовищно-театралізовані заходи». Часто приїздять на творчі вечори та семінари, де обмінюємося досвідом вже як з колегами.

Юнаки й дівчата вступають до Академії ще дітьми, 15-річними, після 9 класу. Ми їх навчаємо і шкільній програмі 10-11 класів, і паралельно починаємо освоювати спеціальність. З 1 курсу вивчається режисура видовищно-театралізованих заходів, акторська майстерність, сценічна мова. На 2 курсі додається сценарна майстерність, декоративно-художнє оформлення. Тобто поступово «вводимо» студентів у професію.

Важливо, аби молоді люди розуміли, що таке творчість. Адже творчі професії – не з легких. Треба любити те, що робиш, і бути фанатом своєї справи. Інакше – нічого не вдасться.

– Чи є якісь особливі секрети, як розкрити індивідуальну іскру таланту молодої людини?

– Самовіддано працювати з особистістю. Донести розуміння мети: куди людина прийшла й навіщо? І розвивати. Є діти, які хочуть бути в режисурі чи акторській майстерності, а є, на жаль, ті, хто приходить, аби лиш «пересидіти» 10-11 класи, тож згодом обирають інші професії. Відсоток таких невеликий, але є. Однак працюємо з усіма. Були і випадки, коли діти, що прийшли пересидіти, у процесі навчання змінювали свою думку, починали розкриватися у творчості, режисурі, акторській майстерності та далі йшли творчим шляхом. 

Кожен випуск має свої особливості. Наприклад, був юнак (зараз вже випускник) Максим Свець. Перші два роки мав неатестації, низькі оцінки, відвідував лише заняття з режисури та акторської майстерності, навчався на рівні нижче середнього. А на третьому курсі, коли завершилась шкільна програма, раптом розкрився. Почав створювати дуже цікаві роботи. Загорівся режисурою й акторською майстерністю. Створив сильну практичну роботу з фаху на четвертому курсі. До речі, самостійно написав авторський сценарій, блискуче захистився, і, закінчивши нашу Академію, вступив до Академії естрадно-циркового мистецтва на курс відомого режисера Івана Уривського. Нині навчається на 3 курсі за спеціальністю «Театральна режисура». Дуже задоволений і хоче бути в професії. 

На моє переконання, зацікавленість проявляється з часом. Інколи молоді люди не розуміють, чого хочуть і куди прийшли. Часом, коли їм ще 15 років, прагнуть відокремитися від батьків, почуватися дорослими, але ще не мають повної визначеності. І коли трішечки підростають та усвідомлюють, чим хочуть займатися надалі в житті, тоді це спонукає працювати саме над творчими дисциплінами.

«ПІДТРИМУЙМО ОДНЕ ОДНОГО. ДІЛІМОСЯ ТЕПЛОМ, ДОБРОТОЮ» 

– Доречно озвучити ваші побажання на рік, що розпочався. 

– У році новому, 2026-му, бажаю насамперед Української Перемоги. Як би важко не було – у нас тільки один шлях: Перемога. Хочу всім побажати сил, терпіння, міцного здоров’я. Нам необхідно вистояти, і далі відбудовувати державу.

Бажаю і раджу всім бути чарівниками для друзів, рідних, близьких і наших Захисників – хлопців та дівчат. Будьмо таємними Сантами. Будьмо Святими Миколаями. Будьмо янголятками, які приносять святковий настрій! Все у нас буде добре!

Мій посил: не опускати руки. Після ночі завжди настає світанок. Підтримуймо одне одного. Ділімося теплом, добротою. Важко. Але не забуваймо насамперед про людяність. Саме людяність нам допоможе.