Геній українського перекладу Микола Лукаш

Краще чужість, байдужість, ненависть,

І презирство, і глум, і злоба,

Ніж ця панська лукава ласкавість,

Що увічнює рабство раба!

Микола Лукаш

Чи замислювалися ви колись, що таке мовна ідентичність? Хто ці люди, що присвятили життя не зброї чи політиці, а слову – тонкому, невидимому й водночас живому, як сама культура? Перекладачі, філологи, ті, хто володіє не лише граматикою чи словником, а й відчуттям мови, її музикою й диханням, – чи ж не вони формують невидиму матрицю національної свідомості? Чи може слово, а точніше – переклад, бути мостом між народами і водночас щитом для власної культури? І ким має бути людина, здатна взяти на себе таку роль?

У центрі цих питань для українців стоїть постать Миколи Лукаша – генія українського перекладу, поліглота, мовознавця й поета. Його ім’я сьогодні звучить водночас винятково й недооцінено – мов слово, що збереглося у пам’яті справжніх знавців мови. Лукаш належить до тих рідкісних постатей, які не просто працюють зі словом, а змінюють сам спосіб його існування в культурі. Він перекладав світову класику українською так, ніби ці тексти були створені нею від самого початку.

Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 року в Кролевці на Сумщині. Його дитинство припало на буремні роки: родина зазнала розкуркулення, а життєві обставини були далекими від комфортних. Та вже з ранніх років він виявив виняткову мовну обдарованість. Хоч до чотирьох років майже не розмовляв, згодом стрімко надолужив згаяне і швидко почав опановувати мови: спершу їдиш, згодом – французьку, німецьку, англійську. У підсумку Лукаш знав понад два десятки мов і перекладав приблизно з вісімнадцяти, за потреби опановуючи нову всього за кілька тижнів.

Та його талант не зводився до механічного «вивчення». Лукаш сприймав мови як живі організми – з характером, ритмом і внутрішньою логікою. Саме тому його й називали «Моцартом українського перекладу». Він мав феноменальну пам’ять, блискучу інтуїцію й уміння чути мову зсередини. Хоч здобув дипломи історика і педагога, життєві труднощі не раз переривали його формальну освіту – проте не зупинили його інтелектуального розвитку.

Найвідомішим і наймасштабнішим його здобутком став повний переклад «Фауста» Йоганна Вольфганга Ґете – праця, над якою Лукаш працював майже двадцять років. Це був не просто переклад, а творче співжиття з текстом, занурення у складну філософську й стилістичну тканину твору. Саме українська версія «Фауста» була визнана в Європі однією з найкращих, проте радянські обмеження не дозволили Лукашу виїхати за кордон і отримати премію та міжнародне визнання особисто. Дмитро Павличко писав:

«У ті роки Лукашевого “Фауста” читала вся інтелектуальна Україна. Тувім українською мовою звучав краще, ніж в оригіналі. Лукаш використав таке несподіване лексичне багатство нашої мови, так гнучко та слухняно йшла за його рукою могутня плеяда тувімівських метафор, така іронія виблискувала з кожного речення перекладу, що я був зачарований тим усім. Лукашева мова – як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які годі спостерігати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом».

До речі, перекладач ніколи не був за кордоном за все своє життя. А вивчати мови йому допомагали обіди в «Інтуристі» чи згодом готелі «Дніпро», де завше було багато іноземців, тож Лукаш просто підслуховував і вчив іноземну мову. 

У побуті він був надзвичайно скромним і байдужим до матеріального. Його квартира більше нагадувала бібліотеку – книги займали простір, призначений навіть для побутових зручностей. Він ніколи не бував за межами срср, але у Києві любив прості радості – гру в доміно чи більярд у Маріїнському парку. У помешканні ніколи не тримав продуктів, а після отримання однокімнатної квартири розпорядився винести з кухні газову плиту і всю кухню перетворив на велику бібліотеку чи то пак книгозбірню.

Ювілейна монета НБУ, присвячена Миколі Лукашу

Друга світова війна залишила в його житті важкий слід: Лукаш був двічі поранений. Після війни працював учителем, перекладачем, згодом – редактором журналу «Всесвіт». Упродовж творчих років він переклав близько тисячі творів світової літератури – від Боккаччо й Сервантеса до Флобера та поетів різних епох і культур. Паралельно творив мовний простір: збирав фразеологізми, рідковживані слова, збагачуючи українську лексику для наступних поколінь. Уклав шість словників. Окремим перлом був особливий словник українських матюків «Моя матюкологія». Однак сестра Лукаша по його смерті спалила рукопис. Хоч і сама була філологом української мови. Що ж, буває всяке: не всі філологи – філологи.

Лукаш не уникав морального вибору. Коли Івана Дзюбу переслідували за книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Лукаш звернувся до керівництва УРСР з листом, у якому запропонував відбути покарання замість тяжко хворого письменника. Цей вчинок коштував йому членства у Спілці письменників, можливості друкуватися і фактично – нормального життя. Проте він засвідчив те, що було для Лукаша визначальним: внутрішню свободу і відданість слову.

Частину життя він прожив у вимушеній тиші, без публікацій і стабільних засобів до існування. І хоч бували великі гонорари за роботу, він усі гроші спускав на книжки. І все ж спадщина Миколи Лукаша – це не лише тексти. Це жива мова, яка дихає, змінюється й звучить повноцінно. Він міг стати великим поетом і сам себе таким вважав, але свідомо обрав переклад – як форму культурної стратегії, як спосіб дати українській мові повноцінний голос у світовому діалозі. То що ж ми виснуємо з його історії? Чи слово – лише набір знаків, чи життєдайна сила, що формує нашу ідентичність? Чи може переклад бути справою не менш важливою, ніж захист землі? Микола Лукаш довів: перекладач не просто переносить текст – він творить нову реальність, у якій народ чує себе. І коли наступного разу ви читатимете перекладений твір, спробуйте почути не лише слова, а й ту душу, що стоїть за ними.