Все почалося з гасла «людина – міра всіх речей»

Все почалося з гасла «людина – міра всіх речей», а закінчується гаслом «людина – помилка, яку треба виправити».

Ґендерна ідеологія – це не випадковий епізод у історії людства, а результат послідовних етапів одного й того самого модерного проекту відокремлення людини від її тілесної, біологічної, космічної вкоріненості.

Все починається холодною голландською зимою 1637 року, коли Рене Декарт видає свій трактат «Міркування про метод», а потім, у 1641-му, – «Медитації про першу філософію». 

Саме там, у його знаменитому cogito ergo sum, відбувається перший і вирішальний антропологічний розрив Нового часу.

До Декарта людина була цілісною. Греки говорили ψυχή καὶ σῶμα («душа і тіло»), що відображало цю концепцію. Християнство додало до цього ідею воскресіння плоті (остаточного спасіння разом із тілом, а не від тіла). Навіть середньовічний номіналізм, при всій своїй жорсткості у формулюваннях щодо універсалій, не наважився торкнутися простої тілесної очевидності: «я є це тіло, народжене від матері та призначене померти».

Декарт розриває цю тисячолітню цілісність.

У нього тіло потрапляє до категорії res extensa (протяжної субстанції), тобто до того самого розряду, що й камінь, годинник чи гармата. 

Воно перестає бути мною. Воно стає річчю, якою «я» – res cogitans (мисляча субстанція) – володію. 

Я – господар у власному тілі, як лицар у обладунках чи капітан на кораблі. 

Ось ця метафора корабля, яку Декарт використовує в своїй шостій медитації і стане головним образом модерної антропології.

Саме тут закладається ідея замінника тіла, яке можна вдосконалювати, ремонтувати, замінювати деталі, а теоретично – і повністю замінити.

Через сто років французький медик і філософ епохи Просвітництва Жульєн Офре де Ламетрі лише узагальнить це, видавши книгу «Людина-машина» (1747) де переносить аргумент Декарта про те, що тварини є лише машинами, на людей. 

Він заперечить дуалізм та існування душі як субстанції, окремої від матерії. Душа, якщо вона й існує, стане лише епіфеноменом (вторинним явищем) механічних процесів. 

Кондільяк, Гельвецій, Гольбах, Дідро розвинуть цю ідею до логічного кінця: людина – найскладніший автомат, і немає жодної принципової різниці між живою плоттю й металом.

Наслідком цього стало:

1. Десакралізація тіла. Воно більше не храм і не образ Божий – це річ серед речей. 

2. Ліквідація онтологічної різниці між природним і штучним. Якщо тіло – машина, то штучна матка чи гормональна заміна статі – це всього лише питання техніки. 

3. Народження ідеї абсолютної влади суб’єкта над власним тілом. Сьогодні це вже звучить банально – «моє тіло – моє діло», але в XVII столітті це було революційним і жахливим нововведенням. 

4. Поява поняття «власності на тіло», без якого неможливо уявити сучасний трансгендеризм: «я можу змінити стать, бо я володію тілом, як володію автомобілем».

Саме Декарт перший проголосив, що «Я» не є своїм тілом. Він перший зробив тіло зовнішнім об’єктом, який можна модифікувати, покращувати й, зрештою, відкинути.

Просвітництво лише розвинуло цю логіку. Якщо тіло – машина, то людство – це сукупність машин, якими можна керувати згори. 

Звідси один крок до соціальної інженерії, евгеніки, а врешті-решт до NBIC-конвергенції та сучасного біохакінгу.

На перший погляд, це була просто філософська гіпотеза про природу свідомості. Але це стало першим кроком до того, що через чотири століття дозволить сказати: «Я народився не в тому тілі» – і сприймати це як щось само собою зрозуміле.

Тому вся сучасна «ґендерна ідеологія» – це прямий, логічний і невідворотний наслідок тієї зими 1637 року, коли Декарт відокремив «Я» від власної плоті й тим самим відкрив двері до остаточного гностичного бунту проти народження, статі й смерті.

Без цього була би неможлива втрата людиною онтологічної винятковості та десакралізація сексуальності. 

Якщо Декарт відокремив «Я» від тіла, то XIX століття відокремлює людину від космічного порядку взагалі. 

Це вже не філософська гіпотеза, а удар по залишках сакральної антропології: Дарвін остаточно руйнує ідею окремого творіння. Людина більше не «вінець творіння», не «образ і подоба Божа». Вона – лише найхитріший ссавець, продукт сліпого добору. 

Якщо до Дарвіна статева дихотомія чоловік/жінка сприймалася як частина космічного порядку (небо й земля, сонце й місяць, ян і інь). Після Дарвіна вона стає просто біологічною адаптацією, однією з багатьох можливих стратегій розмноження. 

Саме тому вже наприкінці XIX століття з’являються перші наукові теорії про «третю стать», інтерсексуальність і навіть про можливість штучного добору статевих ознак.

Фройд робить те, що ніхто не насмілювався зробити до нього: винести сексуальність із категорії інтиму в центр людської психіки й показати, що вона (психіка) абсолютно не підкоряється ані розуму, ані моралі, ані волі.

Його «Три нариси з теорії сексуальності» (1905): дитяча сексуальність, перверсії, бісексуальність психіки – усе це вже стає не патологією, а нормою, з якої культура лише насильно робить «здорову гетеросексуальність». 

Внаслідок цього сексуальність перестає бути священним даром та частиною таїнства шлюбу, а стає біологічно-психологічним механізмом, який можна вивчати, нормувати, модифікувати й, головне, критикувати як джерело гніту.

Ніцше в своїй «смерті Бога» показує відсутність будь-якої зовнішньої інстанції, яка могла б сказати: «ось чоловік і жінка – Я створив їх». 

Після Ніцше різниця статей більше не освячена нічим, окрім самої волі до влади. 

Тому наприкінці XIX – на початку ХХ століття виникає абсолютно нове ставлення до тіла й статі:

- з’являється сексологія, яка перетворює сексуальність на науковий об’єкт;

- проводяться перші ендокринологічні експерименти;

- народжується євгенічний рух – держава бере на себе право вирішувати, хто й як має розмножуватися.

І якщо Декарт та Ламетрі зробили тіло машиною, то Дарвін-Фройд-Ніцше зробили його машиною сліпою, брудною й такою, що підлягає ремонту та перепрограмуванню. Після цього залишилося тільки дочекатися технологій, які дозволять цей ремонт здійснити насправді.

Це був момент, коли сексуальність і стать остаточно втрачають будь-яку метафізичну опору й стають просто біологічним матеріалом, сировиною для майбутньої інженерії. 

Ґендерна ідеологія ж стане логічним завершенням того, що було розпочато в епоху, коли людина дізналася, що вона походить від мавпи, керується лібідо й залишилася наодинці з власною волею до влади – без Бога, без космосу й, зрештою, без самої себе.

Кінцева мета цієї ідеології (відкрито проголошена, а не прихована) відбувається на наших очах.

Це:

1. Скасування біологічної статі як реальності. 

2. Скасування статевого розмноження як необхідності. 

3. Скасування народження як такого. 

4. Скасування самої людини як виду.

Коли всі ці чотири кроки буде завершено, людство в нинішньому розумінні просто припинить існування. Не через війну чи катастрофу, а через добровільне самознищення роду людського в ім’я «свободи від».

Бо рід людський визначається саме тим, що він народжується від матері, у статевому тілі та є смертним. 

Бо усе інше – вже не ми.

І саме тому боротьба проти ґендерної ідеології – це остання спроба врятувати саме право людини залишитися людиною.