Добровольці, або Душі киян (етюд)

Звільнені від ворога території ще носили сліди недавніх боїв. Багато споруд було зруйновано, розбито, спалено. На порожніх полях валялись боєприпаси, ворожа зброя, розбиті бронетранспортери, танки, міномети, гармати. Там і тут височіли свіжі могили… На виснажених лицях людей: старих, жінок, дітей відбивався щойно пережитий жах війни. Серед них він уявив собі свою матір – схудлу, виснажену людину, безплотну тінь колишньої тілистої красивої жінки. І в Анатолія від власної уяви про таку матір краялося серце…

У нього була бронь, відстрочка ще на два роки, бо навчався в аспірантурі, вступив перед самою війною. Але це не мало ніякого значення. Він знав, що піде сам, піде обов’язково, не всидить вдома, не ховатиметься.

Він сам все бачив, власними очима, коли їздив по області, по навколишніх селах, де проходили бої… Тут все вже обірвалося… Поранена, порита снарядами земля, втоптана виснажена важкими танками рідна Україна вставала перед самими очима, і з кожним днем все гострішою ставала тривога про неї та її дітей – найдорожче у світі. Адже якщо грудьми не заслонити, то і життя не буде! Адже вбивали, ґвалтували нелюди маленьких дітей в Бучі, в Бородянці, в Маріуполі, отже можуть спокійно убити ще.. А вони тільки починають жити… А вони – наше майбутнє!.. Треба їх захистити, затулити серцем...

Кров застигала в жилах при думці, що і рідне місто тепер може бути доступне ворогам, що вони зможуть тепер дивитися на Київ з високої гори, бачити, як широко і вільно розкинувся він над Дніпром. Чи ж для них будувалися ці палаци і лаври, чи для них насаджувалися каштани і тополі, готувалися нові спортивні дитячі майданчики та стадіони? Чи для них мостилися вулиці, тротуари, бігові доріжки, щоб вони могли це все топтати своєю клятою важкою технікою, брудними чобітьми? Ні! Ніколи! Нізащо в світі! Він не дозволить! Це – його рідне місто! Він тут народився і виріс. Йому тут знайомий кожний сквер, кожний будинок, кожний камінь. Тут кожна вулиця сходжена його ногами. І він не віддасть своє рідне місто на поталу ненависному ворогу!...

– Сину! Не йди! – плачучи, просила мати. – Не йди! Ти ж не ховаєшся! В тебе – бронь! На кого ти мене покидаєш? Я ж залишаюся зовсім сама!

– Мамо! Навколо люди! Ви не сама! А я мушу йти! Простіть мене, мамо! Простіть, що я такий!

– Ти в мене найкращий, соколе мій! Але я дуже боюсь за тебе!

– Я повернуся, мамо! Ви мене чекайте. Я повернуся! Обов’язково повернуся з перемогою!

Вона сама його відпровадила аж до дороги, яка вела синів у безвість, у страшну війну. Попрощалася з ним спокійно, без сліз, бо сльози всі виплакала перед тим. Перед розлукою, тоді, коли вперше зрозуміла, що він піде. Неодмінно піде, і ніщо його не стримає, ніщо його не переконає, не завадить!... І в її сірих очах назавжди закарбувалася ця бездушна дорога, яка відібрала від неї сина, і рідний силует на ній, що віддалявся все далі і далі, аж поки не розтав в тумані цілком..

Він так і не повернувся з війни. Загинув. Але мати чекала його ще довго, сподіваючись, що трапилась якась помилка, що її Анатолій живий. Живий всім смертям на зло!...

Вона постійно виходила на дорогу. На ту бездушну дорогу, яка поглинула її сина, забрала його від неї. І люди часто бачили її на тій дорозі, як символ скорботної матері, як символ вічного чекання, вічної надії. І зустрічаючись з нею поглядом, люди ніяково відверталися, ховали очі, наче в чомусь завинили перед нею.

Їй передали з фронту медальйон, знятий з шиї сина і блокнот – єдине, що залишилося після нього. Медальйон був не сина, чужий. Вона не пам’ятала в нього такої прикраси... Блокнот, списаний почерком Анатолія. Блокнот з кількома записами, які він, мабуть, робив між боями, між стріляниною, коли на якусь хвилю мовкло зловісне дзижчання куль. Не знала, як саме він загинув. Не хотіла знати, не хотіла слухати. Він для неї був живий і залишався живим назавжди. Вічно юним, двадцятип’ятирічним! З блокнотом не розлучалася. В ньому була душа сина. Перечитувала по кілька разів на день записи, які він не то сам придумав, не то звідкись переписав:

1.8-ма заповідь Божа – НЕ КРАДИ! Є тільки один гріх, тільки один. І це крадіжка. Решта гріхів, то – лише різні варіанти крадіжки, і все. Коли вбиваєш людину, то крадеш її життя. Вчиняєш перелюб, маєш стосунки з одруженою – крадеш в іншого чоловіка дружину, крадеш у дітей маму. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість. Коли даєш неправдиві свідчення, то крадеш віру в правосуддя.

2. Діти – не розмальовки. Їх не можна взяти і розфарбувати улюбленими кольорами. Вони – особистості!

3. Ніщо в цьому світі не дається задарма. За все доводиться платити. І платити дорогою ціною.

4. Війна не скасовує гідності. Війна вимагає її навіть більше, ніж мирні часи. 

5. Події кількох днів, а іноді й одного-єдиного дня, можуть вплинути на все життя.

6. З сумних історій виходять добрі книжки.

7. Наші вуха звикли до свисту артилерійських снарядів, до гуркотіння гарматного вогню, а очі звикли бачити, як з-під уламків викопують тіла загиблих.

8. Насильству не конче потрібна причина.

9. Прости мене, Господи, я не можу «любити ворогів своїх», не можу «підставляти праву щоку, коли б’ють по лівій»! «Око за око, зуб за зуб!» – мені значно доступніше і зрозуміліше! На війні цьому швидко вчишся. Забрав у когось життя, то віддай своє!... Забрав радість, молодість – розплачуйся власною радістю, молодістю... Тільки так, тільки так!

10. Російська культура самозґвалтування не зможе спокійно жити, поки жива українська свобода та гідність.

11. Вчора загинув мій побратим, з яким ми здружилися на війні. Він, як і я, пішов добровольцем. Ми домовилися, що той з нас, хто залишиться живим, передасть матері те найдорожче, що в кожного з нас було. В мене – цей блокнот, а в Матвія – медальйон. Мені було страшно знімати той медальйон з нього мертвого. Але я обіцяв!.. Я не знаю, що в тому медальйоні. Я його не відкривав, мабуть, якийсь оберег від матері. Я просто почепив його собі на шию. Тепер він оберігає мене!.. Спасибі Вам, чужа невідома мамо! Домашню адресу кожен з нас завчив напам’ять

Один запис в блокноті був обведений рамкою, чи то підкреслюючи його значимість, чи вказуючи, що це – цитата:

12. «Ви подивіться, як, проводжаючи нас, своїх синів, на війну, відразу постаріли наші матері! Як відразу постаріли!..»

13. Я не боюсь померти. Смерть – це просто перехід в іншу форму буття. Якщо душа – вічна, то після смерті тіла вона просто переходить в якусь нову субстанцію.

14. Ми б’ємося відчайдушно, люто і помираємо з Україною на устах. Може, завтра, позавтра, чи через тиждень... місяць я також помру. Але перед смертю я хотів би мати впевненість, що ті, за кого ми вмираємо, наші діти, колись зрозуміють збагнуть, відчують високу собівартість наших смертей!..

І два останні...

15. Єдине, що мене мучить, це – те, що не виконаю синівського обов’язку, не догляну старість матері! Простіть мене, мамо!

16. Прошу прощення і в матері Матвія: якщо мене також вб’ють, то не передам їй цей простенький медальйон. Треба передати, поки я ще живий! Передати всякою ціною! 

На цьому записи обривалися... Вона однаково обливала слізьми і блокнот сина, і медальйон його побратима – незнайомого їй Матвія, молилася за обох, світила в церкві свічки за упокій їхніх душ, замовляла Служби Божі. Довго вагалася, поки насмілилась відкрити той медальйончик, овальний, срібний, на довгому ланцюжку... Там виявилася малесенька фотографія сивої жінки з сумними чорними очами. Такі чорно-білі фото колись знімались для документів в радянські часи, такі вона бачила на паспортах своїх дідуся і бабусі. Ті розпачливі чорні очі незнайомої жінки не давали їй спокою. Вони дивилися їй просто в душу і благали повернути їй медальйон. «Не знаю я тебе, сестро, не знаю!» – в думках зверталася до неї мати. – «Але не турбуйся! Я свято бережу пам’ять про наших синів! Вони обидва дорогі для мене! І твій став для мене рідним!»

А потім їй почав снитися власний син...

– Мамо! – сказав він їй якось під час одного з сновидінь. – Знайдіть, благаю, сім’ю Матвія, його маму. Скажіть, нехай не плачуть за ним. Скажіть, що він тут сидить по шию в воді. За нами не можна стільки плакати. 

Сон періодично повторювався, і мати зрозуміла, що мусить неодмінно знайти сім’ю синового побратима. Використовуючи всі свої колишні знайомства, всі свої зв’язки, вона нарешті отримала потрібну інформацію. З затисненою в руці адресою вона їхала в метро. Побратим сина Матвій виявився також киянином. Мати дуже раділа, що сім’я того невідомого їй Матвія живе в Києві. Звичайно, вона поїхала б куди завгодно, щоб тільки виконати синів заповіт. Але подумала, що хлопці могли зустрічатися при житті, бо обидва жили в одному місті. І від цієї думки вона просто божеволіла... Бо сина побратим, з наближенням потрібної станції, ставав їй все ріднішим. Мала таке враження, що їде на зустріч з далекими, родичами, яких давно не бачили. І в передчутті тієї зустрічі серце заледве не вискакувало із грудей. Ось і станція Оболонь. Вона прудко вибралася на поверхню і попрямувала просто до одноповерхових особнячків. Знайшла потрібну вулицю. Та на місці того будинку, який вона шукала, чорніла вирва, наче порожнє місце в роті від вирваного зуба в ряду білосніжних зубів. В глибокій ямі хлюпала брудна вода...

Її моментально облило холодним потом, дрібно затрусилася голова. Впала поряд на коліна і судорожно скрюченими пальцями загребла землю.

– Ракета, ракета попала, – пояснювали їй з усіх боків люди.

– Нікого не врятували. Всі загинули: і Раїса, і дівчатка!

– Тільки завила сирена, а вони летять...

– Не встигла Раїса вибігти з дівчатками...

Ще щось говорили, пояснювали, розповідали... А вона чула тільки плюскіт чорної води...

– Родичка якась, – шептались люди за її спиною. – Мабуть, сестра!...

Лідія Підвисоцька

Івано-Франківськ,

«Сурма»